Відчути світ на дотик, слух та смак: як працює музей «Третя після опівночі»
Як відчувають світ незрячі люди та навіщо це варто спробувати зрячим? Чи пристосований Київ до потреб незрячих та як таким людям правильно допомагати? Вікенд побував у музеї «Третя після опівночі» та дізнався, чи повинен соціальний бізнес бути самоокупним та що не так у стереотипному сприйнятті незрячих людей.
Довідка
Музей у темряві «Третя після опівночі» відкрився у 2017 році. Його фішка у тому, що відвідувачі під час екскурсії не користуються зором: все відбувається у повній темряві. Під час основної екскурсії «Прогулянка в темряві» гості проходять пʼять кімнат, де відтворюються повсякденні локації: квартира, вулиця, ринок тощо.
Аліна МАРНЕНКО
Аліна Марненко, керівниця та співзасновниця музею «Третя після опівночі»:
— Ми відкрили цей музей з моїм другом Володимиром Дідусом майже чотири роки назад. Ідея проєкту зʼявилася, коли друзі поділилися враженнями від екскурсії в європейському музеї подібного формату. Мене вразило, що екскурсія може так сильно впливати на людей, захотілось перевірити цей ефект на собі та щоб і в Україні був такий проєкт. Але до відкриття свого музею вирішили не відвідувати інші, щоб не обмежувати себе рамками та готовою концепцією. Тож відкривали музей повністю спираючись на власне уявлення концепції.
Один з важливих принципів, який ми сформулювали, — максимальна реалістичність та інтерактивність екскурсії. Плануючи простір, відкидали все бутафорське, тож, наприклад, на локації «вулиця» — справжня бруківка, світлофор, клумби: в «квартирі» — справжні меблі з речами, холодильник, який працює. Тому люди забувають, що вони на екскурсії, і ще більше заглиблюються в атмосферу.
Також для нас було дуже важливо не формувати у відвідувачів відчуття провини та жалості. Друзі, які відвідували подібний музей за кордоном, були захоплені досвідом, але розповідали, що гід на прощання сказав: «Екскурсія завершена, ви виходите на світло, а я залишаюся тут». Існує багато стереотипів та страхів стосовно людей з інвалідністю, і додатково формувати відчуття провини — ще більше погіршувати ситуацію. У нас працює шість гідів, кожен з них яскрава особистість, вони викликають у відвідувачів відчуття натхнення та мотивації. Після екскурсій багато відвідувачів зізнаються, що люблять понити, пожалітися, а тут вони надихаються спілкуванням з гідами і доходять до думки, що у житті багато можливостей і їх треба використовувати на повну.
— Ми відкрили цей музей з моїм другом Володимиром Дідусом майже чотири роки назад. Ідея проєкту зʼявилася, коли друзі поділилися враженнями від екскурсії в європейському музеї подібного формату. Мене вразило, що екскурсія може так сильно впливати на людей, захотілось перевірити цей ефект на собі та щоб і в Україні був такий проєкт. Але до відкриття свого музею вирішили не відвідувати інші, щоб не обмежувати себе рамками та готовою концепцією. Тож відкривали музей повністю спираючись на власне уявлення концепції.
Один з важливих принципів, який ми сформулювали, — максимальна реалістичність та інтерактивність екскурсії. Плануючи простір, відкидали все бутафорське, тож, наприклад, на локації «вулиця» — справжня бруківка, світлофор, клумби: в «квартирі» — справжні меблі з речами, холодильник, який працює. Тому люди забувають, що вони на екскурсії, і ще більше заглиблюються в атмосферу.
Також для нас було дуже важливо не формувати у відвідувачів відчуття провини та жалості. Друзі, які відвідували подібний музей за кордоном, були захоплені досвідом, але розповідали, що гід на прощання сказав: «Екскурсія завершена, ви виходите на світло, а я залишаюся тут». Існує багато стереотипів та страхів стосовно людей з інвалідністю, і додатково формувати відчуття провини — ще більше погіршувати ситуацію. У нас працює шість гідів, кожен з них яскрава особистість, вони викликають у відвідувачів відчуття натхнення та мотивації. Після екскурсій багато відвідувачів зізнаються, що люблять понити, пожалітися, а тут вони надихаються спілкуванням з гідами і доходять до думки, що у житті багато можливостей і їх треба використовувати на повну.
До музею ми не стикались з соціальною сферою, працювали в галузі IT. У нас були досить наївні плани і надалі поєднувати основну роботу та музей. Але це виявилось майже неможливим. Я звільнилася за три місяці до відкриття музею, коли треба було вже формувати команду, розробляти сценарій та тестувати екскурсії, і займаюсь ним постійно до сьогодні.
У проєкт ми вклали власні кошти, проте не розглядали це як бізнес інвестицію: готові до того, що кошти не повернуться, головним для нас було реалізувати ідею. Такі соціальні проєкти багато хто сприймає на кшталт благодійних і таких, що постійно потребують зовнішніх інвестицій чи спонсорських вливань. Але я дотримуюсь думки, що вони мають працювати самоокупно, як бізнес. Такий підхід я сприйняла як челендж — зробити проєкт самостійним та здатним до масштабування. Через деякий час це вдалося. Ми не окупили інвестиції, проте знайшли оптимальну бізнес-модель, яка покриває операційні щомісячні витрати. На жаль, під час карантину це неможливо, але сподіваємось повернутись до нормальної роботи після завершення карантинних обмежень.
Карантин серйозно вплинув на нашу роботу. У березні зачинились, було зрозуміло, що це надовго, та почали генерувати ідеї, чим зайняти команду і мати якийсь дохід, щоб дожити до кінця карантину. В результаті ми придумали два класних формати — онлайн-квест «5 чуттів» для дітей та прогулянку Києвом наосліп у супроводі нашого гіда. Тож можна сказати, що є і позитивні сторони в карантині, адже він простимулював нас на створення нових форматів. Але це справді дуже складний період: така часткова робота все одно не покривала всі наші витрати.
У проєкт ми вклали власні кошти, проте не розглядали це як бізнес інвестицію: готові до того, що кошти не повернуться, головним для нас було реалізувати ідею. Такі соціальні проєкти багато хто сприймає на кшталт благодійних і таких, що постійно потребують зовнішніх інвестицій чи спонсорських вливань. Але я дотримуюсь думки, що вони мають працювати самоокупно, як бізнес. Такий підхід я сприйняла як челендж — зробити проєкт самостійним та здатним до масштабування. Через деякий час це вдалося. Ми не окупили інвестиції, проте знайшли оптимальну бізнес-модель, яка покриває операційні щомісячні витрати. На жаль, під час карантину це неможливо, але сподіваємось повернутись до нормальної роботи після завершення карантинних обмежень.
Карантин серйозно вплинув на нашу роботу. У березні зачинились, було зрозуміло, що це надовго, та почали генерувати ідеї, чим зайняти команду і мати якийсь дохід, щоб дожити до кінця карантину. В результаті ми придумали два класних формати — онлайн-квест «5 чуттів» для дітей та прогулянку Києвом наосліп у супроводі нашого гіда. Тож можна сказати, що є і позитивні сторони в карантині, адже він простимулював нас на створення нових форматів. Але це справді дуже складний період: така часткова робота все одно не покривала всі наші витрати.
Одна з наших цілей — дати відвідувачам можливість переосмислити життя, цінності та ставлення до інших. Як оцінити результат? Після екскурсій проводимо анкетування відвідувачів, тож частково можемо зрозуміти ефективність. Також стикаємось і з «живим» підтвердженням: наші гіди часто зустрічають у місті людей, які їм пропонують допомогу та розповідають, що цього їх навчили у нашому музеї. Це дає певне підтвердження, що велика кількість наших відвідувачів справді змінює свою поведінку.
У нашому суспільстві існує стереотипізація людей з інвалідністю, і переважна більшість відвідувачів зазначають, що у них було викривлене уявлення про незрячих людей: їх дивувало, що такі люди теж можуть працювати, їздити в громадському транспорті. Тут вони дізнаються багато інформації, яка логічно руйнує їхні стереотипи, виправляє таке неправильне розуміння. Стереотипи часто зʼявляються через брак знань, а ми заповнюємо цю прогалину. Фактично ми руйнуємо усталені та хибні уявлення не тільки щодо незрячих, а й до всіх людей, бо наша екскурсія підвищує емпатію та змушує замислитися над тим, що є інші люди, які мають право на своє місце у соціумі.
У нашому суспільстві існує стереотипізація людей з інвалідністю, і переважна більшість відвідувачів зазначають, що у них було викривлене уявлення про незрячих людей: їх дивувало, що такі люди теж можуть працювати, їздити в громадському транспорті. Тут вони дізнаються багато інформації, яка логічно руйнує їхні стереотипи, виправляє таке неправильне розуміння. Стереотипи часто зʼявляються через брак знань, а ми заповнюємо цю прогалину. Фактично ми руйнуємо усталені та хибні уявлення не тільки щодо незрячих, а й до всіх людей, бо наша екскурсія підвищує емпатію та змушує замислитися над тим, що є інші люди, які мають право на своє місце у соціумі.
У нас три основні категорії відвідувачів.
Школярі. Фішка у тому, що ми не розповідаємо, як живуть незрячі люди та як до них треба ставитися, а даємо досвід, з якого люди самостійно роблять висновки та змінюють своє ставлення. І це найефективніший спосіб, особливо для дітей. Скоріш за все, до того вони не стикалися з людьми з інвалідністю, тож одразу формується нормальне толерантне ставлення. Для них цікаво, що все проходить у форматі гри. Також вони більше впізнають самих себе, бо загострюються певні відчуття, дізнаються те, на що вони раніше не звертали уваги.
Програма для дітей дещо відрізняється, з ними ми ще більше часу приділяємо спілкуванню. Часто — і класно, коли так відбувається — вчителі додатково готують дітей до екскурсії, наприклад, читають щось відповідне чи влаштовують обговорення в класі.
Програма для дітей дещо відрізняється, з ними ми ще більше часу приділяємо спілкуванню. Часто — і класно, коли так відбувається — вчителі додатково готують дітей до екскурсії, наприклад, читають щось відповідне чи влаштовують обговорення в класі.
Дорослі, які шукають ціннісні формати розваги. Вони шукають незвичайних відчуттів, розширюють світогляд, хочуть пережити щось незвичайне чи зрозуміти нове. Часто люди святкують у нас дні народження чи річниці та розповідають про традицію щороку на день народження зробити щось, чого ніколи не робили. Тобто це зовсім інший запит.
Також до нас приходять і самі незрячі та їхні близькі. Деякі дивуються, навіщо незрячим екскурсія в темряві. Для них це і розвага на кшталт квесту, і можливість поспілкуватись з нашими гідами, і цікава освітня програма. Для близьких незрячих це важлива екскурсія, бо вона допомагає краще зрозуміти один одного. Також у нас незрячі мають унікальну можливість познайомитися з колекцією мистецтв, яку ми постійно поповнюємо. На сьогодні ми створили вже 63 тактильні експонати: архітектуру, скульптуру та живопис.
До створення експонатів залучаємо різних спеціалістів, зокрема, скульпторів, художників, щось створюємо на своєму 3D-принтері. І завжди консультуємося з тифлопедагогами, особливо у тому, що стосується шрифта Брайля, адже в Україні поки немає єдиних норм на державному рівні.
Також є категорія відвідувачів, у яких є страхи темряви або втратити зір. І тут завжди треба знаходити індивідуальний підхід, не завжди такі люди одразу готові пройти повну екскурсію. Іноді варто залучити додаткових спеціалістів або психологів.
Памʼятаю кількох відвідувачів, у яких був залишковий зір, це були абсолютно різні емоції. Але при цьому такі люди ставлять гідам багато запитань, і це допомагає боротися зі страхом. Коли в тебе мало інформації, здається, що втрата зору — це кінець світу. Після спілкування з гідами розумієш, що життя продовжується, бо бачиш приклад людини, що живе активно, щасливо. Допомагає не опускати руки і не жити у повному страху.
Памʼятаю кількох відвідувачів, у яких був залишковий зір, це були абсолютно різні емоції. Але при цьому такі люди ставлять гідам багато запитань, і це допомагає боротися зі страхом. Коли в тебе мало інформації, здається, що втрата зору — це кінець світу. Після спілкування з гідами розумієш, що життя продовжується, бо бачиш приклад людини, що живе активно, щасливо. Допомагає не опускати руки і не жити у повному страху.
Я дуже люблю цей проєкт, він мотивує, бо має цінність і змінює життя людей на краще. Навіть у найскладніший період дуже підтримує, коли приходять відгуки, де люди пишуть, що вони щось переосмислили, зрозуміли у нашому музеї, і що цей досвід має відчути кожен.
Ярослав
Ярослав, гід у музеї:
— Працюю у музеї з грудня 2018 року. Ще до того чув про музей, хотів прийти сюди на прогулянку з сімʼєю та своєю дівчиною, але все ніяк не доходив. У 2018-му одного жовтневого дня йшов з роботи додому, і зателефонував знайомий, розповів, що музей шукає гіда. Наступного дня мені подзвонила Аліна, і я пройшов співбесіду. Водночас працюю ще у медичній галузі — масажистом.
В українському суспільстві є багато проблем і стереотипів стосовно незрячих людей. Протягом останніх десь 15 років я намагаюся якомога більшій кількості співгромадян довести, що незрячі люди — звичайні люди, як і всі, зі своїми вподобаннями, проблемами. Вони просто не бачать цей світ. У нас можуть бути однакові захоплення, роботи, стосунки — звичайне життя. І цей музей — дуже гарний для цього майданчик. Сюди приходять багато киян, які пірнають в темряву, трохи стають на наше місце, ставлять питання, що їх цікавлять, розмовляють і так розуміють, що з незрячими можна спілкуватися, дружити, сваритися. Таким чином змінюється ставлення — і це напевно основна моя роль у музеї як гіда.
Найулюбленіший тип відвідувачів — це школярі 8-10 класів. До нас часто приходять на прогулянки цілими класами. І, наприклад, 5-6-класники ще трохи замалі, і у них бувають якісь злі жарти стосовно одне одного. Звісно, є класні групи й такого віку. Але 8-9-10-класники — на певному піку, вони більш здружені, ставлять дуже цікаві питання, у них доросліші приколи у темряві. А от 11 класс — це вже більш солідні, дорослі, хоч не скажу, що з ними менш цікаво, та вони трошки менш жваві.
— Працюю у музеї з грудня 2018 року. Ще до того чув про музей, хотів прийти сюди на прогулянку з сімʼєю та своєю дівчиною, але все ніяк не доходив. У 2018-му одного жовтневого дня йшов з роботи додому, і зателефонував знайомий, розповів, що музей шукає гіда. Наступного дня мені подзвонила Аліна, і я пройшов співбесіду. Водночас працюю ще у медичній галузі — масажистом.
В українському суспільстві є багато проблем і стереотипів стосовно незрячих людей. Протягом останніх десь 15 років я намагаюся якомога більшій кількості співгромадян довести, що незрячі люди — звичайні люди, як і всі, зі своїми вподобаннями, проблемами. Вони просто не бачать цей світ. У нас можуть бути однакові захоплення, роботи, стосунки — звичайне життя. І цей музей — дуже гарний для цього майданчик. Сюди приходять багато киян, які пірнають в темряву, трохи стають на наше місце, ставлять питання, що їх цікавлять, розмовляють і так розуміють, що з незрячими можна спілкуватися, дружити, сваритися. Таким чином змінюється ставлення — і це напевно основна моя роль у музеї як гіда.
Найулюбленіший тип відвідувачів — це школярі 8-10 класів. До нас часто приходять на прогулянки цілими класами. І, наприклад, 5-6-класники ще трохи замалі, і у них бувають якісь злі жарти стосовно одне одного. Звісно, є класні групи й такого віку. Але 8-9-10-класники — на певному піку, вони більш здружені, ставлять дуже цікаві питання, у них доросліші приколи у темряві. А от 11 класс — це вже більш солідні, дорослі, хоч не скажу, що з ними менш цікаво, та вони трошки менш жваві.
Ярослав написав шрифтом Брайля «Вікенд!» (спробуйте розшифрувати це на останньому фото за допомогою схеми)
Київ дуже слабко пристосований для потреб незрячих людей, та й не тільки незрячих, а й з іншими морфологіями. На мою думку, він і для зрячих та відносно здорових людей теж не дуже-то пристосований. Останніми роками є тенденція, що щось починає рухатися та змінюватися, але це йде дуже повільними темпами, крім того, не завжди й у правильному напрямку.
З позитивного — зміни у метрополітені. Я входжу до групи активістів, і ми взаємодіємо з підземкою, тож спільними зусиллями три станції стали доступним для незрячих та людей на візках, ще чотири чи пʼять готуються до цього.
Негараздів багато. Для початку — світлофори не пристосовані до потреб незрячих. У нас немає єдиного стандарту, як треба їх правильно ставити. Тому один може співати пташками, другий — класичною музикою, третій — пікати, четвертий — говорити «перехід дозволено». Найкращі та найправильніші — ті, що пікають, бо вони допомагають зорієнтуватися, куди йти. А от голос, що каже «перехід дозволено», розчиняється у шумі міста і ніяк не орієнтує — по суті це навіть несе небезпеку.
Тактильні смужки — теж велика проблема. Останнім часом цю плитку кладуть куди треба та куди не треба. Найчастіше це робиться неправильно. Наприклад, зараз у місті активно кладуть таку шершаву плитку, а на неї — тактильні смужки, але вони тростиною читатися просто не будуть, бо і те, і те шершаве і не розрізняється.
Такі помилки виникають, коли намагаються ніби щось зробити, але не проводять належної підтримки і консультацій незрячих та тих, хто в цьому розбирається.
З позитивного — зміни у метрополітені. Я входжу до групи активістів, і ми взаємодіємо з підземкою, тож спільними зусиллями три станції стали доступним для незрячих та людей на візках, ще чотири чи пʼять готуються до цього.
Негараздів багато. Для початку — світлофори не пристосовані до потреб незрячих. У нас немає єдиного стандарту, як треба їх правильно ставити. Тому один може співати пташками, другий — класичною музикою, третій — пікати, четвертий — говорити «перехід дозволено». Найкращі та найправильніші — ті, що пікають, бо вони допомагають зорієнтуватися, куди йти. А от голос, що каже «перехід дозволено», розчиняється у шумі міста і ніяк не орієнтує — по суті це навіть несе небезпеку.
Тактильні смужки — теж велика проблема. Останнім часом цю плитку кладуть куди треба та куди не треба. Найчастіше це робиться неправильно. Наприклад, зараз у місті активно кладуть таку шершаву плитку, а на неї — тактильні смужки, але вони тростиною читатися просто не будуть, бо і те, і те шершаве і не розрізняється.
Такі помилки виникають, коли намагаються ніби щось зробити, але не проводять належної підтримки і консультацій незрячих та тих, хто в цьому розбирається.
Який основний принцип того, що робиться у місті для незрячих? По-перше, це має справді допомагати, по-друге, має не заважати іншим групам населення. Тобто якщо мова про сигнал на вхід до метро, то він не має волати на всю округу і не дратувати інших. Є й зворотна сторона: іноді місто намагається зробити щось добре, а воно заважає іншим. До прикладу візьмемо антипаркувальні навівсфери — вони є небезпечними для незрячих, бо немає регламенту, за яким вони повинні розміщуватися, тому можуть бути де завгодно: на тротуарі, на пішохідному переході, зліва, справа, по центру. І незряча людина, що йде з тростиною, дуже пізно може його помітити, а коли помітиш, можеш не встигнути загальмувати і налетіти на неї. При цьому напівсфери не виконують своїх первинних функцій і не заважають паркуватися на тротуарі. Тому хотілося б, щоб коли місто щось робить, воно думало про всі верстви населення, зокрема, й незрячих, маломобільних тощо.
Є поняття універсального дизайну — коли робиться щось для одних людей, і це з користю можуть використовувати й інші. Наприклад, велосипедні доріжки, що відчуваються тростиною — вищі чи нижчі рівня тротуара, і незряча людина може взяти тростиною край цієї доріжки за орієнтир, так досить зручно рухатися. Тож позитивні моменти є.
Є поняття універсального дизайну — коли робиться щось для одних людей, і це з користю можуть використовувати й інші. Наприклад, велосипедні доріжки, що відчуваються тростиною — вищі чи нижчі рівня тротуара, і незряча людина може взяти тростиною край цієї доріжки за орієнтир, так досить зручно рухатися. Тож позитивні моменти є.
Найголовніша проблема Києва та України — у нас немає інструкторів з реабілітації незрячих людей, це стосується і дітей, і дорослих. Як це відбувається в інших країнах? Людина в процесі життя може втрачати зір, і з нею працює інструктор-реабілітолог, починаючи від психологічної підготовки до соціуму і закінчуючи вмінням орієнтуватися по місту, країні та планеті. Тоді із втратою зору людина може не втрачати роботу, жити звичайним життям, ну окрім того, що не може водити автомобіль і, можливо, писати картини. Якщо вона була менеджером, то може й продовжувати ним залишатися і вести активне насичене життя.
Те ж стосується і незрячих дітей. З дитсадка, школи повинен бути інструктор, який готуватиме до соціуму, навчить орієнтуватися тощо. У нас таких інструкторів нема, і це величезна проблема. Якщо вони у нас зʼявляться, круто зміниться ставлення незрячих людей до життя, потім соціум змінить свою поведінку щодо незрячих людей, і потихеньку усе налагоджуватиметься.
Те ж стосується і незрячих дітей. З дитсадка, школи повинен бути інструктор, який готуватиме до соціуму, навчить орієнтуватися тощо. У нас таких інструкторів нема, і це величезна проблема. Якщо вони у нас зʼявляться, круто зміниться ставлення незрячих людей до життя, потім соціум змінить свою поведінку щодо незрячих людей, і потихеньку усе налагоджуватиметься.
Як дізнатися, чи потребує незряча людина сторонньої допомоги:
Якщо незряча людина стоїть собі або іде, то її чіпати не треба. Це звичайний пішохід, який знає, куди йде.
Що людина потребує допомоги, зазвичай видно по таких моментах: вона очевидно невпевнено почувається, може йти кудись, а потім розвернутися, виглядає розгублено.
Як правильно підійти та запропонувати допомогу?
Підійти та привітатися. Незряча людина зрозуміє, що до неї звертається, можна легенько доторкнутися до ліктя чи плеча. Спитати, чи потрібна допомога. Якщо вона погоджується — допомагайте, якщо відмовляється — йдіть собі далі.
Можна допомагати при переході проїжджої частини. Дорога — зона підвищеної небезпеки, тут допомога може бути доречної. Тоді знову ж таки підійдіть, привітайтеся та запропонуйте допомогу.
Найчастіше допомога потрібна, щоб дізнатися номер транспорту на зупинці та дізнатися у транспорті, яка зупинка наступна.
Чого не можна робити?
Хапати. Грубо кажучи, якщо людина їде під КАМАЗ — то це екстренна ситуація, звісно, її треба відтягати. Але у інших випадках не можна хапати, тягнути в іншу сторону. Таке насправді трапляється часто, наприклад, коли я підхожу до підземного переходу, люди навколо починають кричати: обережно, там сходи, стійте, бо впадете — підбігають за хапають ззаду і відтягають.
Підходити та розпитувати чи розповідати якісь свої історії. Буває, хтось ні сіло ні впало підходить, навіть не привітавшись, та починає допитуватися: що у вас з очима, як ви захворіли? Інколи підходять та кажуть: у мене батько сліпий. Навіщо мені ця інформація? У нас багато незрячих людей, погано пристосованих до життя, вони потребують постійного супроводу та допомоги. І якщо у людини, скажімо, батько незрячий та не може самостійно багато чого робити, вона підходить та каже: як знаю, як вам складно, давайте я вас проведу.
Братися допомагати, якщо не знаєте, як допомогти. У 90% випадків коли кажуть йти лівіше, тобі треба правіше. Немає сенсу казати незрячій людині «Обережніше!», треба казати конкретно: «попереду калюжа/бордюр».
Спілкуючись з незрячими людьми дехто соромиться слова «дивись». Та воно має не тільки сенс «подивитися очима», а й зверни увагу, його вживаємо, коли щось пояснюємо. Коли ми ходимо до театру, то дивимось виставу, а не слухаємо її, так само й дивимося футбол, фільм. Це слово нормально вживати.
Що стосується собак-поводирів, то на всю країну їх набереться зо пʼять. У нас немає спеціальних кінологів, розплідників. Особисто я не дуже прибічник таких собак, бо у 21 сторіччі є багато технічних засобів, які допомагають в орієнтуванні. Якщо людина може самостійно дістатися з пункту А в пункт Б, то нащо їй собака? Навіть йдучи з собакою, маєш фіксувати свій маршрут та розуміти, звідки та куди прямуєш. Якщо ти це робиш, то знову ж таки, навіщо собака? Також собака — це залежність та незручність. Складно уявити, як з собакою-поводирем я залазитиму вранці у маршрутку чи в метро, або прийду в ресторан. Можливо, це корисно дітям, які тільки звикають орієнтуватися.
Для незрячої людини будь-який запах, звук — це насамперед джерело інформації. Тому для мене на дотик, смак та запах Київ перш за все інформативний. Я дуже люблю це місто, але найбільше — восени, причому на різних етапах осені. Спочатку тепла осінь, коли сухеньке листя шелестить по асфальту, під час прохолодної осені вологе листя, падають каштанчики і у повітрі специфічний запах.
Для незрячої людини будь-який запах, звук — це насамперед джерело інформації. Тому для мене на дотик, смак та запах Київ перш за все інформативний. Я дуже люблю це місто, але найбільше — восени, причому на різних етапах осені. Спочатку тепла осінь, коли сухеньке листя шелестить по асфальту, під час прохолодної осені вологе листя, падають каштанчики і у повітрі специфічний запах.
Матеріал підготовлений за підтримки
Українського Культурного Фонду. Редакція Вікенду несе відповідальність за зміст матеріалу. Викладене у цій статті не є офіційною позицією УКФ.
Українського Культурного Фонду. Редакція Вікенду несе відповідальність за зміст матеріалу. Викладене у цій статті не є офіційною позицією УКФ.
До музею ходили
Марина Ніколаєва
Текст
Юлій Кудланик
Фото