Я довго відмовлялася, казала, що не зможу, мені достатньо просто плавати для себе. Але влітку 2019 року Женя таки вмовила на першу серйозну, як мені тоді здавалось, дистанцію — кілометр на Русанівці. Далі мене запросили у команду, яку Женя тренує разом з Сашею Одиниковим, також чемпіоном світу з плавання в ластах. З того часу я тренуюся з OdynokovTeam.

У нас в команді люди різного віку з різних сфер. Є дівчина, яка навчається у медуніверситеті, та поважна пані, яка має власний бізнес. Коли ти плаваєш, вік чи професія не мають значення, головне — бажання тренуватись. Це дуже круто. Завдяки участі в команді я дізналася, що в Україні існує безліч активностей з плавання для непрофесіоналів від маленьких, місцевих змагань до цілих ліг, де протягом сезону проходять запливи у різних місцях, а за участь отримуєш бали, що додаються.

Мені класно плавати з командою, де підтримують на змаганнях та тренуваннях, можуть порадили щось класне з екіпу, як щось забув – дадуть запасні окуляри чи шапку. З цими людьми можна поділитися страхами перед стартом та розділити радість після фінішу.

Під час карантину, поки басейни були зачинені, тренери щодня скидали нам у чат завдання та вправи — це називається «сухе плавання». Коли трохи потеплішало та пом'якшили карантин, стали плавати у відкритій воді. Для мене цьогорічний сезон почався 3 липня з тренування на озері Небреж, а перший старт був вже за місяць — 11 липня у Черкасах. Останній заплив у відкритій воді, сподіваюсь, буде 30 жовтня на етапі OCEANMAN у Єгипті, якщо кордони будуть відкриті.

Взагалі, якщо є бажання, час та гроші, навіть взимку можна змагатись у відкритій воді. Наприклад, етапи того ж OCEANMAN на початку листопада відбуваються на Кіпрі, а на початку грудня — на Балі. Але й в Україні взимку без медалей не сидітимемо: будуть змагання у басейнах. Там, звісно, дистанції менші, до кілометра включно, але швидкості більші, тож є над чим працювати.

Як обирати змагання? Є пропозиції від різних організаторів у різних містах, від Одеси до Львову. Дивишся на сайтах чи у фейсбуці, обираєш дистанцію, вказуєш свої дані, вік, команду та купуєш слот. До речі, у команду ніхто не жене. Хочеш – можеш плавати самостійно і так само самостійно брати участь у змаганнях. Ціна слоту залежить від рівня організації та часу реєстрації, бо чим раніше купуєш слот, тим дешевше він тобі обходиться. Міжнародні змагання коштують дорожче, місцеві – дешевше. Поки що найдорожчим для мене був Босфор – 350 доларів. OCEANMAN в Єгипті значно дешевшим, 10 км – від 60 до 80 євро, 5 км від 40 до 60 євро. Слоти на українських змаганнях значно нижчі, приблизно 1200 грн.

Заздалегідь дивишся у регламенті, що потрібно для змагань та що входить в стартовий пакет. Мінімальний набор для старту – це окуляри, шапка та буй, гідрокостюм – за бажанням, якщо вода дозволяє. Все потрібне, чого не видають організатори, маєш привезти з собою. Ближче до самого старту з'являється розклад, де вказано, що як буде проходити. Спочатку – реєстрація, відмічаєшся, підписуєш різні документи, забираєш стартовий пакет та проходиш маркування (тобі на руці чи обличчі пишуть стартовий номер). У стартовий пакет входять пам'ятні сувеніри, водичка, різні плюшки та бонуси від спонсорів та іноді шапка. Коли на змаганні є різні дистанції, за кольором шапок організатори, волонтери та просто учасники визначають, що саме пливе той чи інший учасник. Наприклад , 1 км – жовті шапки, 5 км – зелені, а 10 км – сірі. Якщо організатори видають чип для трекінгу часу або буї, їх треба повертати після запливу.

Перед самим запливом відбуваються розминка та брифінг, де розповідають про дистанцію, як її проходити та на що звернути увагу. Далі на старт та погнали. Безпеку змагань забезпечують волонтери, які на човнах, каяках патрулюють дистанцію, слідкують, щоб все було добре та за потреби надають допомогу. Чим більше учасників, тим більше таких човнів. Казали, на міжнародних змаганнях у Черкасах патрулювали не лише волонтери, а й рятувальники ДСНС.

За правилами, якщо стало погано під час запливу, маєш перевернутися на спину, зняти шапку та підняти її догори. За цим сигналом рятівники розуміють, що у тебе проблеми. За свій десяток змагань не бачила, щоб комусь ставало зле. Але бачила, коли учасники зупинялися на дистанції, і до них підпливали волонтери спитати, чи все добре.

Минулого року після перших змагань друзі стали жартома питати у мене: «Ну, коли Босфор?». І потім після кожної дистанції хтось обов'язково жартував на цю тему. Взагалі вперше про заплив через Босфор я почула ще підлітком, коли у новинах розповіли про українську професійну спортсменку, яка перепливала пролив. Вже тоді десь відклалося, що це дистанція для супер-спортсменів. Важко сказати, чому він став своєрідним Еверестом і вже 32 роки туди прагнуть потрапити плавці з усього світу. Думаю, у цій популярності є певна доля піару. З іншого боку, всесвітня асоціація з плавання на відкритій воді (WOWSA) визнала заплив через Босфор «Найкращим змаганням з плавання у світі», мабуть, їм видніше.

На всі жарти про Босфор я відповідала, що не готова. Наприклад, місяць активно готувалася до запливу на 3 км у Черкасах і це було дуже виснажливо: коли ти не пливеш, ти біжиш, а коли не біжиш, ти йдеш. На Босфорі дистанція – шість з половиною кілометрів. До того ж, я читала, як народ готується: комфортна підготовка «з нуля» – десь рік, швидесенька – три місяці. Порівнювала себе з членами команди і розуміла: ну куди мені пхатися? Добре, місяць витримати ще можна, але рік? Ні, дякую. Може, колись і наважусь, але точно не найближчими роками. Але сталося інакше.

Зазвичай 3 січня кожного року Олімпійський комітет Туреччини відкриває реєстрацію на заплив через Босфор. Виділяють 2500 слотів. Тобто лише дві з половиною тисячі людей з усього світу отримують шанс. А охочих набагато більше. Тому в останні роки реєстрація триває в середньому 20 хвилин - купити слот на Босфор вважається значним успіхом.

Але через карантинні обмеження цього року багато учасників відмовилися від участі або перенесли її на наступний рік. Тож в ніч на середу, 22 липня, організатори відкрили повторну реєстрацію, а наші тренери кинули у командний чат посилання на неї. Коли ранком я прийшла на тренування, мене зустріли питанням, чи я вже зареєструвалася, раз вже випав такий рідкісний шанс. Ні, кажу, здуріли чи що? Який Босфор?

А потім подумала: що мені втрачати? Якщо не пропливу, то хоча б у Туреччину злітаю. Якщо повернусь додому з тренування і повторна реєстрація ще буде відкрита, то зареєструюсь. Вдома сказала чоловікові про свій план. Він побурчав, але прислухався до моїх аргументів, що я не збираюся геройствувати, якщо відчую, що не справляюся, то зійду с дистанції. Також розпитав різні дані про швидкість течії, мою швидкість, довжину дистанції та сів рахувати.

Прикол у тому, що для запливу Босфор перекривають на дві години. Якщо ти не впорався за цей час, тебе знімають з дистанції. Я турбувалась, що можу просто не вкластися у наданий час. Чоловік визначив, що у мене є шанс подолати дистанцію за годину тридцять хвилин. Я зареєструвалася, і ми домовилися, що летимо разом, чоловік буде вболівати та підтримувати. Взагалі, з нашої команди брало участь у запливі семеро людей, включаючи тренерів. І ще троє вболівальників хвилювались за нас на березі.

Тобто на Босфорі все по-дорослому – у шапочці, купальнику/плавках, окулярах ти стрибаєш у воду та пливеш. Все залежить лише від твоїх вмінь та навичок.

Склад учасників цього року був не таким, як зазвичай. Турків там завжди багато, для них це традиційне змагання у своїй країні. Але цього року через карантинні обмеження та закриті кордони багато іноземців не змогли приїхати, тож, мені здається, що другими по кількості були українці. Для нас це не просто змагання, а суперпригода. У стартових протоколах було багато турків, українців та трохи білорусів. Росіян було дуже мало і ще менше – європейців та американців.

Зазвичай напередодні запливу учасників катають на човні вздовж дистанції, розповідають про особливості запливу, течії та орієнтири, які можна використовувати. Цього року човен відмінили, а організатори просто підготували відео. Але все виглядає по-різному, коли стоїш на березі чи пливеш у воді. Тож ми з командою відправилися на прогулянку екскурсійним катером, щоб подивитись що там та як. Ця прогулянка стала дуже корисною, після неї я дещо змінила стратегію того, як збираюся плити. Наприклад, коли я з берегу дивилася на дистанцію один з орієнтирів, військова академія, здавався дуже близьким та останнім перед фінішем. А на човні виявилося, що військова академія – не останній перед фінішем орієнтир, бо є ще Галатасарай. З берега здавалося навпаки.

Знову ж таки через обмеження вболівальників не пускали у стартове містечко. Але наша команда розвідала про кафе на території та заздалегідь замовила там столик. Тож поки ми плили наша група підтримки пила каву та спостерігала за запливом прямо навпроти фінішу. Я також встигла випити чашку капучіно перед тим, як відправитися на стартовий корабель.

Зазвичай учасників до місця старту доставляють двома кораблями. Цього разу їх було три. Вийшло так, що я потрапила на корабель окремо від своєї команди.

На борт краще нічого з собою не проносити. Згідно з правилами, все принесене на корабель на ньому має і залишитися. Я настільки хвилювалася перед стартом, що забула вазелін. Він потрібний, щоб змастити руки, ноги та інші частини тіла. На невеличких дистанціях непомітно, але коли пливеш довгі, то можна щось собі натерти. Тут побачила у турків банку з вазеліном, спитала, вони радісно поділилися. Взагалі атмосфера дуже невимушена, всі вітають один одного, підказують щось корисне.

Стартують з кораблів не всі одночасно, а по черзі. У кожного учасника є персональний чіп, тобто браслет, закріплений на нозі, який рахує час саме цього учасника. Особистий відлік часу починається, коли учасник проходить стартовим понтоном, тож розпихати інших ліктями, щоб стрибнути першим, просто не має сенсу. Але моєю стратегією було стартувати якомога раніше, бо відлік двох годин, відведених на перекриття каналу, починається з моменту старту останнього учасника. Тож я розраховувала таким чином виграти кілька додаткових хвилин. У тих, хто плаває швидко, такої проблеми, звісно, немає.

У літаку до Стамбулу я дивилася «Марсіянина». Там герой каже: завжди будуть виникати проблеми, ти будеш вирішувати їх поступово. І от тільки коли вирішиш останню, потрапиш додому. Мій заплив був таким поступовим вирішенням проблем.

Я боюся висоти, навіть у басейні дуже рідко стрибаю з тумби у воду. А стартовий понтон доволі високий. Тож, стрибала швидко і без роздумів, щоб не встигнути злякатись. Знала, що потрібно тримати окуляри та шапку, бо вони злітають. Начебто тримала, але не так, як треба. Тож під час стрибку окуляри з мене таки злетіли, довелося відпливати так, як є, і вже потім поправляти.

Ще одна моя особиста проблема – коли починаю плити, у перші хвилини посилюється серцебиття, не можу нормально дихати. Тому зазвичай на змаганнях я спочатку трохи тренуюся, плаваю, вирівнюю дихання, а потім стартую. Тут такої нагоди не було. Тож деякий час пливу, як можу, поступово вирівнюю дихання. Наступна проблема – треба випливти на середину каналу яка збігається з серединою першого мосту. Зазвичай там висить флаг, на який можно зорієнтуватись, але цього року його чомусь не повісили. Тож визначаю середину мосту на око. Далі орієнтиром мають бути лінії високовольтних передач. Намагаюсь розгледіти їх, але розумію, що не бачу тих проводів на фоні неба. Тож обираю більш помітний орієнтир – опору ЛЕП.

І так, поступово вирішуючи проблеми, що виникають, рухаюсь в напрямку фінішу. Де на мене очікує найголовніша проблема – зворотна течія, яку я мушу подолати. І яка, за нашими з чоловіком розрахунками, сильніша за мене. Тож якщо я зроблю щось не так, то не справлюся. Кожен з нашої команди обрав для себе власний спосіб подолати ту течію.

Я вирішила, що маю звертати у сторону фінішу перед військовою академією. Тоді матиму час вийти з основної течії та зроблю це досить близько до фінішу, щоб не мати справу зі зворотною течією. І от я пливу, пливу, пливу і не бачу тієї академії. Зупинилася, роздивилася, пливу далі. В якийсь момент зупиняюся знову, знімаю окуляри і бачу, що академія вже позаду мене! Думаю, все, гайки, не випливу. Я не боюся води, глибини, хвиль. Але коли ми тренувалися на Десні, я добренько злякалася течії і зрозуміла, чому там люди тонуть. Ти не можеш нічого зробити, від власного безсилля просто зносить дах, лякаєшся ще сильніше і починаєш робити якусь дурню.

І от на Босфорі мене також несе течія. Думаю, треба, мабуть, знімати шапку, махати, щоб виловили. А біля мене як раз жодного рятувального човна! Тоді вирішую хоча б вибратися з течії. Забиваю на той фініш, вирівнююсь перпендикулярно до берега і просто гребу в його сторону. І тут бачу навколо багато шапок, таких, як я, немало. Чоловік переді мною перегортається і пливе на спині. Потім так робить ще один. О, подумала я, якщо вони так роблять, значить, тут не така вже сильна течія, тож є шанс її подолати. Паніку та бажання махати шапкою як рукою зняло. Допливаю майже до берега і звідти спокійнісінько випливаю на фініш.

Не люблю припливати останньою. Тож коли вже вибралась з води, озирнулася, побачила позаду ще купу шапок та відразу заспокоїлася – я не тільки зробила це, а ще навіть не остання! Мій результат у запливі – 1 година 22 хвилини 35 секунд. Цікаво, що якби я не промахнулась з орієнтирами, то не знаю, чи фінішувала б я взагалі або наскільки б змінився мій результат. Правда, тепер чоловік з мене трохи глузує, бо військова академія – це така гігантська будівля зі шпилями, не побачити якої, здається, неможливо.

На фініші кожен учасник обмінює свій браслет-чіп на фірмовий рушник. Якщо бажаєш, можна придбати за 100 лір медаль учасника змагань. Але поки я пропливла, поки ми з членами команди вітали один одного, поки раділа з чоловіком, що все ок, медалей у наявності вже не було. Організатори запропонували придбати її на сайті, мовляв доставляють у будь-яку точку світу. У минулі роки учасникам друкували сертифікати, але цього року всі самі завантажують їх з сайту.