— Фотосесії були для мене майже випадковими. Першу подарувала сестра. Тоді дистриб'ютори косметики Мері Кей проводили акції: приходило одночасно з десяток дівчат, консультантки компанії визначали тип шкіри, розказували про їхні засоби догляду і косметику, фарбували. А далі всіх по черзі знімав запрошений фотограф.

Справа була поставлена на потік, фотографії різних дівчат виходили досить однотипними. Але фотографував він якісно, на мою думку. Фото з тієї зйомки — одні з моїх найкращих за все життя.

Якось моїй партнерці написав знайомий, який займався фотографією та на той момент гостро потребував грошей. Запропонував пільгові умови: ми сплачуємо тисячу гривень, обираємо зручний день і будь-яку локацію, де хочемо зніматися. Ми погодились. Та фотосесія, як на мене, стала повністю провальною, фото з неї мені не подобаються. І здається, що справа саме у фотографі.

Якщо порівняти зйомки у любителів та профі, то помічаєш: профі дає інструкції, як стати, куди повернутись, нахилити голову, оцінює композицію на фото. Початківці і не-професіонали часто залишають питання позування на моделей: «ну станьте якось», «ну робіть щось, потім виберу, що добре вийшло».

Оскільки я ніколи не любила фотографуватись, то й від фотосесій нічого не очікувала. Для мене фотографії — єдиний результат. Тож перша фотосесія запам'яталась, бо фотографії подобаються, а друга стала розчаруванням, яке хочеться забути.

— Перші роки після виставок я не могла дивитися фото, бо до невміння позувати додавався не завжди вдало обраний гардероб. Потім ті фото стали матеріалом для аналізу, я виявила, що треба виправити чи змінити.

Найкращу фотосесію зробили мені прикордонники. Кілька років тому комусь в адміністрації Державної прикордонної служби вирішили, що мій фейс непогано виглядав би в їхньому календарі на наступний рік. На той час я вже змирилася зі своєю нефотогенічною зовнішністю та перестала засмучуватися через фотографії.

Знімати для календаря збиралися у приміщенні інформагенції прикордонної служби, але забули замовити для мене перепустку. Прапорщик на КПП поспівчував та відмовився порушити правила. Поки видзвонювали адміністрацію, ми з фотографом відправилися у скверик неподалік. Одна з панянок притягла свій формений бушлат. Я боязко нявкнула: «А можна мені?»

Не можу передати, скільки в мене було щастя від дозволу. Фото вийшли просто офігенні! А посмішка — там, де прикордонники, у мене завжди є посмішка. Бо я радію поряд з ними і бачу у відповідь такі ж радісні мордахі.

— Для обкладинки книги потрібне було фото автора. Я звернувся до знайомих, які порадили декількох фотографів. І тут почалося! Кожен зі своїми творчими мухами, психічними нахилами, дикими пропозиціями. Але, наче змовились, у всіх однакова ціна: по 600 гривень за годину оренди студії та обладнання та 500 доларів — гонорар майстру.

Я пояснював, що мені потрібне одне фото, бажано не постановне. Пропонував власне місце для зйомки. «Сделать фото — целое исскуство, это вам не книгу написать! Здесь важно художественное мастерство», — відповідали мені. Мовляв, одне портретне фото не зробиш так легко, потрібні хоча б 2-3 години.

Фотомагістри переконували, що не книжка важлива, не обкладинка, а саме правильне солідне фото автора. Мало написати твір, пройти літературне редагування та верстку, розробити обкладинку. Тільки фото автора зробить твір бестселером, тож не скупись, дай грошей! Тоді отримаєш супер-пупер фото, яке гарантує успіх твору.

Одна дівчинка навіть приїхала до мене з трьома фотоапаратами на поясі. Попросила 100 доларів за приїзд та гонорар, як у всіх інших. Зате запропонувала не брати грошей за студію та обладнання. Фото пообіцяла віддати дні через три, бо їй же ще треба було з ними працювати.

А у мене аврал: дизайнер терміново вимагає фото, видавець чекає готову обкладинку. Ну то дівчина пообіцяла мене врятувати: зробити все терміново за подвійний тариф. Я подякував та відмовився. Взяв айфон, вийшов у коридор клубу, де гарне освітлення і зробив одне-єдине селфі. Якщо придивлятися, то в окулярах видно, що держу телефон, фотографуючись.

Передав дизайнеру, а той каже: «Клас! Зразу видно, що профі робив. Я ж казав, що треба звертатися до майстра!». Та придивившись до окулярів, замовк. Вартість фото — нуль гривень. Навіть не обробляв його, окрім наявного чорного фону, що айфон сам робить у портретному режимі.

— Крута фотосесія через ломку та випробування була у мене пару років тому. Я вивчала принципи роботи маркетингу у соцмережах, отримала таке завдання. До того ж грошей у мене вистачало лише на оренду студії. Запропонувала подрузі об'єднати наші зусилля, щоби поділити витрати та отримати кращий результат. Написала пост про свою ситуацію у фейсбуці, вдалося знайти візажиста та домовитись про бартер. Подруга тим часом домовилася зі знайомою фотографкою, яка взяла за свою роботу символічну суму.

У призначений для зйомок день у Києві був колапс, випав сніг, і місто стало у заторах. З кілограмами одягу, взуття, книг та аксесуарів я ледве добралася до місця зустрічі. У величезній студії був крижаний мороз, нам включили гармату-обігрівач, яка гріла лише один кут приміщення. Постійно хотілося опинитися саме у тому куті.

Від холоду посмішка постійно замерзала на губах. І все ж таки то був дуже емоційний, радісний день жіночого щастя. Я готувалася просто виконати навчальне завдання, а тепер знаю, що правильна фотосесія — то для мене потужний релакс і джерело сили.

— Я брала участь у сотнях чужих співбесід і точно впевнилась: люди дивляться на кандидата до того, як йому зателефонувати. Скільки б не було спроб деперсоналізувати майбутнього співробітника, все одно дивляться, чесно. Вибирають не найкрасивіших, а співзвучних по стилю: піджаки до піджаків, рвані джинси — до рваних джинсів. Одяг, поза, деталі передають дуже багато інформації.

Фотосесія у діловому стилі пару років тому стала для мене новим досвідом. Я змінювала місто і місце роботи і подумала, що добре б підготувати пару «пристойних фоток». Процес примусив задуматися. Поки ми знімали, фотограф пропонувала мені показати, як саме я сиджу, як розповідаю про свою діяльність. І я відчула, що приміряю на себе дещо іншу роль, ніж та, до якої звикла. Після цього навіть поміняла самопрезентацію.

З професійним фото простіше продавати і презентувати, тут будь-яка sales-команда погодиться. Елементарно: треба постукати комусь в LinkedIn. Людина тебе не знає, але ти від нього щось хочеш в професійній площині. Точка входу стиснута до короткого листа на 300 символів і твого фото в профілі.

Чула, що в IT-компаніях, особливо західних, заведено подавати резюме без фото. Тому для мене було відкриттям, що для менеджерських позицій (project manager, product manager, team lead) наявність фото це +50 очок Ґрифіндору. В принципі, роботодавця можна зрозуміти: хочеться бачити заздалегідь, кому в руки віддаєш проєкт.

А ще я періодично роблю доповіді і публікуюся. Для цього теж потрібна фотографія спікера. І варіанти, власне, два: миритися, що тебе зніме фотограф організаторів заходу, а це не завжди радує. Або давати свої заготовки і радісно ділитися матеріалами, де на головному фото ти не виглядаєш як помісь гусака і мурахоїда.

— Моя мати займалася капелюхами, і я з дитинства виступала для неї моделлю, тож до фотосесій звикла досить рано. Коли почала шити і брати участь в показах молодих дизайнерів, і сама стала користуватися послугами фотографів. Але всі вони були знайомими матері.

Згодом я зустріла Олену. Вона була любителькою у фотосправі, а я мала багато красивих костюмів. Тож ми домовилися про фотосесію в Пирогово на умовах TFP*. Та фотосесія запам'яталася душевністю. Олена підказувала, як і де краще стати, я відчувала себе легко і природно. Ми відмінно провели час, а фото були чудові! На них я подобалася собі більше, ніж на знімках профі.

Оскільки Олена не планувала ставати професіоналом, довелося знову шукати майстра. Зараз легко та приємно працюю з фотографом, від якого отримую стільки вдалих кадрів, що важко обрати найкращі. Загалом у мене було біля тридцяти фотосесій.