Родина Ханенків почала колекціонувати предмети мистецтва у 1870-х роках. До збірки входили картини відомих художників Іспанії, Франції доби рококо, Нідерландів, порцеляна з Німеччини, гравюри з Японії, кераміка Стародавньої Греції. Родина зберігала колекцію в Києві, у маєтку, який побудували на замовлення Богдана Ханенка. Зали оформили в різних стилях — бароко, готика, рококо тощо.

У заповіті Богдан указав віддати колекцію громаді Києва. Після його смерті дружина хотіла передати її Українській академії наук. Потім музей опинився під контролем більшовиків, радянська влада дала йому нову назву, позбавивши імені Ханенків, а частину колекції почала розпродавати. Багато втрат було і під час Другої світової війни — картини, скульптури та гравюри незаконно вивозили до Німеччини. Та після війни музей зміг продовжити роботу, з роками йому повернули ім'я Ханенків, а у 2011-му надали Національного.

Катерина розповіла, як музей доглядає за картинами, визначає їх авторів та розшукує зниклі предмети мистецтва:

— Порівняно з деякими іншими музеями України ми зберігаємо невелику колекцію. На жаль, у нас поки немає можливості зробити її повністю доступною для відвідувачів. В експозиції представлено трохи більше 5% колекції, інші предмети зберігаються в фондах.

— Сьогодні багато музеїв мають відкриті фонди, тобто фондові приміщення обладнані таким чином, що туди можуть зайти організовані групи відвідувачів і побачити будь-який предмет із колекції. Ми б хотіли зробити так і у нас, а поки що організовуємо виставкові проекти творів із фондів, документальні та інформаційні виставки про окремі предмети чи історію музею. Такі проекти проходять не рідко, але й не дуже часто, вони чергуються з запрошеними виставками.

Колекція музею потребує дослідження та реставрації. Зберігачі фонду — це як сімейні лікарі для творів, вони знають недоліки та хвороби предметів, які зберігають, пам'ятають усі їх тріщинки та потертості. Колекція зберігається в особливих умовах — у спеціальних шафах та на стелажах, для кожної категорії предметів є свої правила зберігання, пакування та переміщення.

Реставратори регулярно проводять профілактичний огляд колекції. Якщо з якимось предметом відбуваються деструктивні процеси (кажуть, що предмет «хворіє»), то за ним потрібно постійно наглядати. Температура, вологість та освітлення також впливають на твори. Завдання музейників — створити такі умови та догляд за предметами, щоб вони були передані нащадкам не в гіршому стані, ніж є зараз.

— Ми робимо чимало технологічних досліджень колекції — це рентген та хімічні аналізи, їх проводять в спеціальних лабораторіях в Національному реставраційному центрі та лабораторії Арт-лаб. Ми сфокусувались на атрибуції предметів — встановленні авторства, місця і дати створення та інших даних. Такі дослідження допомагають перевірити висновки мистецтвознавців (зокрема і щодо автентичності творів) та виявити те, чого не видно неозброєним оком. По можливості хочемо провести технологічні дослідження всіх предметів з колекції. Тривають і мистецтвознавчі розвідки — наші куратори працюють з науковою літературою та каталогами, їздять до закордонних музеїв — збирають інформацію про предмети та контекст. Чим більше ми знаємо про кожний предмет колекції, тим більше виникає ідей для різноманітних проектів– виставок і не тільки.

— У 20 столітті ми втратили понад 25 тисяч творів, наша колекція могла б бути вдвічі більшою. Ми давно ведемо пошукову роботу. Замість музею цього ніхто робити не буде. В Україні немає таких структур, як в Західній Європі чи США, які розшукують предмети мистецтва та домагаються їх повернення колишнім власникам.

Це складна робота, часто ми маємо просто список предметів, та ніколи в житті їх не знайдемо, тому що немає жодних візуальних характеристик. Іноді списки укладені так добре, що можна впізнати картину за цим описом і поставити питання про перевірку — дізнатися про її походження та в чиї руки вона переходила.

Ми знаємо, що певна кількість речей з колекції нашого музею опинилась у музеях Росії. У кінці 1920-х — на початку 1930-их років «Держторг» за дорученням радянської влади конфісковував предмети з музеїв для продажу закордон. До нашого також направили комісію, яка відібрала найкращі твори. Частину з них музей не зміг захистити, і зараз вони зберігаються в різних країнах, а їхнє законодавство не дозволяє повернути ці речі. Деякі твори не встигли продати, і згодом ми виявили, що вони в російських музеях. Їхнє походження з колекції Ханенків замовчується.

Один з цінних предметів — срібна іранська чаша 6 століття — потрапив в Ермітаж на виставку у 1935 році. Ермітаж відмовився повертати чашу і незабаром виявилося, що вона «подарована Ермітажу». Документів щодо цього «дарунка» у нас немає.

На сьогодні ми повернули лише два втрачених твори, ще один в процесі повернення, це картина «Закохана Пара» Пьєра Гудро. Щодо деяких предметів тривають перевірки приналежності до нашої колекції.

Ми співпрацюємо з музеями України та наскільки можливо з міжнародними партнерами. У нас немає фінансів, щоб самостійно возити на виставки наші картини. Та коли сторона, яка запрошуює, має фінансування, щоб привезти на свою виставку предмет з України, ми погоджуємось. Зараз одна з наших ключових скульптур — велика крилата статуя «Алегорія миру» Антоніо Канови —знаходиться на виставці у Неаполі. Ми також ведемо перемовини з посольствами, культурними центрами та іншими організаціями. Сподіваємось на співпрацю, це дозволить залучити додаткові ресурси та презентувати музей ширшій аудиторії.

Катерина розповіла, як створити для відвідувачів комфортну атмосферу, та чого в музеї робити не можна:

— У музея потужна команда. Є люди, які довго працюють тут і дуже добре знають колекцію, вони вклали багато років в її дослідження та збереження. Є і молоді — до 35 років — куратори та інші працівники. Вони, незважаючи на невисоку заробітну плату, продовжують працювати в музеї. Насправді ця робота затягує, якщо ти прив'язуєшся, то дуже важко піти звідси.

— Частину команди ми бачимо в експозиції — це наші доглядачі, касири, весь персонал, який зустрічає відвідувачів. Ці люди надзвичайно важливі, тому що від їх ставлення до своєї роботи залежить атмосфера в музеї. Є купа стереотипів про суворих наглядачів, які все забороняють, та у нас відвідувачі почувають себе досить вільно. У наших залах можна побачити дорослих та дітей, які сидять чи лежать на підлозі, малюють. Якщо людина не почуває себе в безпеці та комфорті, то не може у повній мірі насолодитися предметами, які бачить. Та музей — це специфічний публічний простір, тут все таки є обмеження, тому що збереження колекції — обов'язковий момент. Ми не можемо робити те, що буде загрожувати людям, предметам чи будинку.

Є працівники, яких відвідувачі взагалі не бачать, це бухгалтерія, деякі фондови співробітникі, які дуже рідко виходять до публіки. Та без цих людей музей не може існувати.

Нові співробітники приносять своє бачення щоденної роботи музею, і воно приживається у нас. Наша команда — це люди, віддані своїй справі.

Музей Ханенків відвідують навіть немовлята, в майбутньому вони можуть стати справжніми поціновувачами мистецтва.

— Музей — це невичерпний ресурс. Ми намагаємось співпрацювати з аудиторіями, які до нас приходять, орієнтуватися на їхні знання, щоб знайти точки дотику людини і музею. Великим попитом користуються пропозиції для конкретної аудиторії. У нас є програма «Культурний декрет» для батьків з немовлятами. Дорослі можуть поспілкуватися з кураторами, щось цікаве послухати чи подивитись, а діти в цей час граються поряд. Це дуже веселий і гучний процес. Та діти, які змалку бувають у музеї, — це наші потенційні відвідувачі у майбутньому, — розповідає Катерина.

У музеї великий попит на екскурсії, вони розписані щонайменше на тиждень вперед, і краще їх замовляти заздалегідь. На день народження дитини можна замовити театралізовану екскурсію. Також проходять екскурсії для людей з порушеннями зору, для цього є спеціальні техніки опису картин. Ми дізнались, хто їх проводить, та чому музей бере участь в міжнародних акціях:

— Ми не тримаємо штату екскурсоводів — відмовились від цієї системи давно, тому що вона неефективна. Відвідувачам нецікаво слухати людей, які повторюють завчений текст. У нас на екскурсії виходять наукові співробітники. Вони можуть поділитися знаннями. Це і бонус для відвідувачів, тому що інформація набагато якісніша, і розвиток для співробітника.

День селфі чи День повільного мистецтва — це акції, які привертають увагу людей до того чи іншого аспекту життя музею. У День повільного мистецтва треба вибрати кілька предметів експозиції та на деякий час зупинитися біля них. Зазвичай люди проводять біля картини 30-40 секунд, якщо ж роздивлятися її протягом 5-7 хвилин, то можна помітити деталі, що вислизають з уваги, — розповідає Катерина

— Українські музеї зараз стрімко розвиваються і дають контент не гірший, ніж європейські чи американські. Важливо брати участь в таких міжнародних акціях, це робить нашу країну помітною, — додає Ольга.

Музей Ханенків — одне з найпопулярніших місць для фото в Києві. В інстаграмі за хештегом #khanenkomuseum можна знайти більше двох тисяч публікацій. Найкращі фото відвідувачів музей публікує на своїй сторінці, вказуючи автора. Про сторіз, прямі включення та найкращі місця для селфі розповіла Ольга:

— Раніше в музеї була заборонена зйомка, та ми дозволили фотографувати на мобільний телефон, а згодом і на фотоапарат. Кожен може зробити світлини на пам'ять чи для соцмереж. Цей музей просто створений для інстаграму. Звичайно, не можна вдихнути аромат через інстаграм, а от послухати в сторіз, як тут скрипить підлога, можливо. Кілька років ведемо нашу сторінку, і весь цей час збирали першу тисячу публікацій під своїм хештегом, а наступну тисячу ми зібрали за місяць. Не знаю, як так вийшло, це невеликий феномен, але круто.

У нашому інстаграмі ми публікуємо не лише фото відвідувачів, а й свій контент, інколи те, що можуть побачити лише працівники. Наприклад, як музей виглядає у вихідний.

Також добре зайшла рубрика з включеннями кураторів у прямий ефір в інстаграмі, де вони відповідали на питання глядачів. Приємно, що люди в робочий час дивились, ще й ставили питання.

Дехто заходить в музей Ханенків, щоб зробити фото, і особливо не цікавиться предметами мистецва, які там знаходяться. Ольга розказала, як до цього ставляться в музеї:

— Іноді мене це трішки засмучує. Та відвідувач не повинен прийняти серйозну позу, обійти музей і вийти з інтелектуальним багажем за плечима. Можна просто зайти, щоб посидіти в тиші, чи відпочити, чи зробити світлину — це нормально. Наступного разу захочеться ще на щось подивитись. До речі, багато хто приходить в музей, вперше побачивши сторінку в інстаграмі.

У соцмережах ми завжди писали простою мовою, адже сенс не в тому, щоб сказати купу красивих складних слів, які ніхто не зрозуміє. Треба донести інформацію, щоб було цікаво читати. Мені подобається сторітелінг, коли у нас з'явиться більше часу, будемо обов'язково публікувати довгі цікавезні історії про роботи з колекції. У кожному полотні може бути безліч сюжетів, тому контенту у нас супербагато.

Нам дуже рідко пишуть щось погане в соцмережах. У більшості випадків вдається швидко вирішити питання. Людина, яка так написала, хоче щоб її почули. Не варто захищатись і робити її винною, треба вислухати, пояснити їй, що сталось, можливо це маленьке непорозуміння, і вибачитись. Та дуже багато нам пишуть якихось класних приємних речей, особливо в інстаграмі, коли тегають в сторіз.

Зараз обговорюємо нову стратегію для комунікацій, зокрема у соцмережах. Вони у нас і так працюють, але їх можна зробити ще крутішими. Твіттер, на жаль, ми трішки закинули, в нашій країні він не такий популярний, та може повернемось до нього, коли придумаємо більш цікавий формат, ніж просто інформування. Недавно створили телеграм-канал, але для нього також потрібна особлива фішечка. Поки сили зосереджені на фейсбуці та інстаграмі.

Катерина розповіла про плани та мрії музею:

— Обидві будівлі музею — пам'ятки архітектури, тому тут є обмеження щодо ремонту і обладнання приміщень. Іноді досить складно зробити так, як було б зручніше музею. Ми намагаємось тримати баланс між потребами музею і колекцій та збереженням архітектурної спадщини. В історичних будинках складно запроектувати систему клімат-контролю. Два роки тому ми розпочали оновлення вентиляційної системи в будинку №15, тому що влітку там спекотно, а взимку дуже холодно. Хотілося б мінімізувати ці сезонні коливання температури та вологості.

Найбільша наша мрія — це третя черга реконструкції, ми б отримали трохи необхідного життєвого простору. Зараз маємо проблему з ґрунтовими водами, через що в наших підвалах підвищується вологість і виникають затікання. Кілька років намагались нейтралізувати це поточними ремонтами, але розуміємо, що проблему треба вирішувати кардинально. Хочемо виконати ремонтні роботи так, щоб наступні 10-20 років зосередитись на інших речах.

Мріємо, щоб музей був максимально доступний, дружній і комфортний, щоб він став джерелом для розвитку, натхнення та відпочинку кожного — киян, гостей міста, людей різного віку та різних інтересів.