— Я відвідав вже п'ять маршів рівності — три київських, Одеса Прайд, Берлін Прайд.

Як волонтер безпеки, мав не тільки слідкувати за порядком, а також тримати у позитивному тонусі колону, в якій було понад 200 людей. Кожен волонтер безпеки проходив спеціальні тренінги, де навчали надавати першу допомогу, елементам самооборони і головне — як поводитись у незапланованих ситуаціях (прорив колони, провокатор в колоні, зміна маршруту ситуації, коли потрібна допомога).

Після маршу рівності 2017 року на мене напали на ґрунті сексуальної орієнтації та за активізм. Ввечері, коли я вийшов з дому, підійшли двоє хлопців, бризнули газовим балончиком і втекли. Чекав поліцію чотири години. Написав заяву, але ніяких дій немає досі.

На самому марші безпечніше. Коли підстерігають біля дому, треба розраховувати на свої сили і навички. ЛГБТ-спільнота — уразлива категорія людей. У даному випадку повинна діяти кримінальна відповідальність для кривдників, а поліція — працювати оперативно та результативно. Потрібна безпека на європейському рівні — толерантність, обізнаність і любов одне до одного. Гомофобія вбиває.

Дуже переживаю за маму, коли вона на Прайді. Але як волонтер безпеки я повинен в першу чергу спостерігати за порядком — 200 людей у моїй колоні, тисячі учасників навколо.

З кожним роком спостерігаю, що кількість людей, які підтримують або нейтральні до ЛГБТ, збільшується. ЛГБТ-спільнота стає видимішою, ті, хто був категорично проти, побачивши в своєму оточенні представника ЛГБТ (друга, подругу, колегу), змінюють відношення.

На Прайд я йду, щоб «бути тим, ким я є». Роками прикидатися — це некоректно щодо самого себе, як «зґвалтування самого себе в моральному плані». Бути відкритим — це здорово.

— Для меня как белого гетеросексуального мужчины 85 килограммов участие в Прайде не так опасно. Но в Киев Прайде обычно участвуют мои дочка и сожительница, подруги и знакомые, мне хотелось бы иметь шанс помешать покушающимся на их здоровье.

А еще меня сильно огорчает ситуация, когда тем, кто реализует права на мирное собрание в моей стране, другие граждане демонстрируют неприятие, а то и физически воздействуют на участников. Поэтому я проявляю свою поддержку участием.

Сегодня борющиеся за права человека и атошники в сознании обывателя противопоставляются друг другу, поскольку атошник выступает как идеальный сферический настоящий мужик, который должен защитить обывателя от всего, что тому не нравится.

Но никто из моих сослуживцев не писал ничего обидного по поводу ЛГБТ, во время службы мы обсуждали Киев Прайд. Я высказывал свою позицию без обидных комментариев или обвинений в ответ, так что лично я не почувствовал опасности, связанной с моими взглядами. Насчет того, опасно ли сказать, что ты гей в АТО — не знаю, свидетелем каминг-аутов не был. Сравнить толерантность военнослужащих и «патриотов» в Киеве мне не довелось.

А пожелания отправить всех, кто не нравится, в АТО (ООС) я готов рассматривать всерьез только от людей, которые уже участвовали или хотя бы от их близких родственников. В баталиях в фейсбуке таковых не встречал, обычно после уточнения статуса дискуссия скисает.

— Дізналася про орієнтацію сина випадково. У моїй родині були дуже довірливі відносини. Коли син став вимикати монітор комп'ютера, як я заходила до його кімнати, це здивувало. Кортіло дізнатися, що за таємниці з'явилися в хлопця, чому він не ділиться цим зі мною. Одного разу він заснув, комп'ютер залишився увімкненим, і я порушила всі кордони, влізла в його особисту переписку. Ось так і дізналася.

Світ для мене перевернувся, я вважала, що це може бути з ким завгодно, але не з моєю чудовою і розумною дитиною. Для мене це було страшною трагедією, не могла знайти опори під ногами і не знала, що мені робити. Сину нічого не сказала, але прийняла рішення, що врятую його будь-що. Стала шукати спеціалістів, які зможуть допомогти, зверталася до лікарів, психологів, духовного наставника, бігала по церквах, ставила свічки, замовляла молитовні служби по монастирях. І спостерігала за своєю дитиною. Він був такий же чемний, добрий, з сильним характером, нічого поганого в ньому не з'являлося, але мене гризло розуміння того, що я знала.

Згодом син став ніби випадково лишати якусь літературу по цій темі, або казав: «Давай сьогодні подивимося якесь кіно разом». Те кіно було «Молитва за Боббі» — дуже трагічний фільм про гомосексуальну дитину, яка вкоротила собі віку через те, що його не прийняли найдорожчі люди — батьки.

Перед своїм днем народження син сказав, що хоче поговорити, і розмова дуже серйозна. Він дивився мені у вічі, тримав за руку і говорив, говорив, говорив. Це був камінг-аут. Я плакала, обіймала його і сказала, що вже знаю. Казала, що в нашому суспільстві він не зможе бути щасливим, що його чекає принизливе існування з образами, побиттями, що я хочу йому допомогти перебороти себе. На що він відповів: «Просто дозволь мені бути щасливим, не треба мене, як табуретку, підганяти під себе». Сказав, якщо я буду на нього постійно давити, він просто піде з дому.

Попросив зробити для нього єдине — поїхати в Київ на зустріч Терго. Це громадська організація, яка допомагає дітям і батькам зрозуміти та почути одне одного. Я купила білети і поїхала.Там я спілкувалася з такими ж батьками, психологами, медпрацівниками і священником.

Я стала їздити в Терго частіше. На той момент син став відкритим і давав багато інтерв'ю, а я переживала за його безпеку, тому на Марш Рівності поїхала разом з ним і йшла поруч. Було багато інтерв'ю, де я казала: «Я мама гея і вийшла разом з сином, щоб підтримати його». На 1+1 нас показували цілий день в новинах. Коли приїхала додому і пішла на роботу, відчула на собі те, що відчуває моя дитина кожен день, просто виходячи на вулицю.

— Я иду на Прайд в первый раз, и для меня Марш равенства — это не карнавальное шествие и уж точно не гей-парад.

Мне кажется, что Марш равенства — это про цивилизацию, толерантность и защиту прав человека. Про принятие себя таким, какой ты есть, и других такими, какими они есть. А еще это про смелость и умение защищать и отстаивать свои личные границы.

Говорят, в первый раз, когда Марш проводили в Киеве, участвовало около 500 человек, а в прошлом году было 3500. Я не знаю, сколько людей будет в этом году, но в этот раз буду одной из тех, кто пойдет защищать свое право на личные границы. А вот кто с кем предпочитает заниматься сексом, это как раз совершенно неважно, это личное дело каждого.

Считаю ли я, что участие в подобных мероприятиях может негативно сказаться на моей работе или других отношениях? Нет, исключено. Мне повезло работать и общаться с очень умными людьми. Я не знаю, разделяют ли они мои взгляды, но точно уверена, что они умеют ценить чужую точку зрения.

— Год назад состоялся мой первый Прайд в Киеве, в этом году я пойду по второй раз, а в конце июля полечу на Берлинский Прайд с большим украинским флагом.

В первый раз идти было страшно. Я живу совсем рядом с местом проведения Прайда, чтобы попасть к рамкам, мне пришлось долго обходить огороженную территорию по периметру и наблюдать организованные группы противников Прайда, проходить сквозь их митинг и понимать, что твое лицо в упор снимают портативной камерой. Было очень неприятно. После марша на эндорфинах ничего не страшно, мы с друзьями поехали отмечать «победу» игристым вином.

Никто не равен, пока все не равны. Верю, что мирный выход на улицу позволяет ЛГБТ-сообществу не только обрести видимость и демаргинализироваться, но и придает веса озвучиваемым требованиям к законодателю.

Больше всего в Прайде меня беспокоит попытка «нормализовать» его. Это достаточно хитрая уловка — попытка консервативной части общества признать Прайд как неизбежное явление, но не признавать его как территорию свободы. Когда наши оппоненты (а иногда и союзники) предлагают проводить Прайд комфортно для них, быть удобными ЛГБТ, приносить «правильные» плакаты, «правильно» выглядеть, не звать на Прайд драг квинс и прочее, — это по сути такая же гомофобия, просто переведенная в другую плоскость.

— Я відношу себе до католицької церкви, проте це не означає, що в усіх питаннях, з яких церква займає певну позицію (а це практично всі фундаментальні питання) я вимикаю критичне мислення і безумовно її поділяю. Я відношу себе до католицької церкви, оскільки саме католицизм вважаю для себе найзручнішим і найточнішим способом вираження віри. Як на те, християнство зав'язане на наслідуванні Христа і його прикладу любові.

Я дуже сподіваюся, що церква зможе перейти до повноцінного трактування любові (уже подекуди переходить, зрештою) і нормально ставитися до прав людини, незалежно від обставин. Проте тоді це буде уже не зовсім церква — права людини за своєю суттю суперечать церковним догмам. Суть прав людини в тому, щоби звільнити людину від догматичної поведінки. Суть догматизму в тому, щоби виставити рамки, через які віряни зможуть безболісно і безборонно переступати за допомогою акту покаяння. Тому я сподіваюся радше, що церква припинить піднімати це питання на щит. Тоді воно, незалежно від розуміння гріховности одностатевих стосунків, вигасне саме собою.

Я йду вперше, бо всі попередні роки, коли жив у Києві, мене не було в місті під час Прайду. Тепер живу не в Києві, але під час Прайду їду до Києва по роботі, і дуже радий тому, що мені випала ця нагода (зрештою, робота пов'язана з Прайдом).

Навіщо гетеросексуалу виступати за права ЛГБТ? Я не виступаю. Я не належу до спільноти, відповідно не можу сказати, що вважаю цю проблематику «своєю». Проте «своєю» я безумовно вважаю проблематику прав людини, бо це те, що стосується кожного. І ситуація така, що нині саме ЛГБТ-спільнота належить до системно депривованих на всіх рівнях. Мені йдеться передовсім про те, що кожна людина, незалежно від ідентичності чи поглядів, має право вільно їх виявляти і діяти в їхніх межах, якщо це не порушує закон. У такому світі я хочу жити. І тому я підтримую боротьбу ЛГБТ за свої права. Це не про зміни лише для спільноти — це про зміни для всього суспільства.

Звісно, навколо мене є люди, для котрих це відверто і радикально неприйнятно, котрі вбачають у такій підтримці щось неприпустиме. Але насправді їх меншість. Більшість гомофобів обирають пасивну агресію, а така позиція не є принциповою. Це внутрішнє неприйняття, яке треба перерости (або не перерости). І я практично не знаю людей, для котрих підтримка кимось ЛГБТ-спільноти була гранично принциповим питанням, яке виходить за межі практики писання обурених коментарів.

— Три года назад знакомая волонтерка сказала, что им остро не хватает людей, и я решила стать волонтеркой. Я тогда была не очень в контексте ЛГБТ движения, просто подумала, что это интересный опыт. Пошла и осталась, а там и в контекст вникла.

Прайд для меня значит очень много, но в первую очередь — работа, в которую я так или иначе вовлечена большую часть года. Еще для меня он — про то, что законы для всех.

Есть рабочая группа, которая работает весь год, и волонтеры, которые проходят несколько тренингов и потом работают на Марше. Детали каждый год меняются, и мы принципиально их не раскрываем — это вопрос безопасности.

Что касается бонусов такой работы: как писал полярный исследователь Эрнест Шеклтон, «Требуются люди для участия в рискованном путешествии. Маленькое жалованье, пронизывающий холод, долгие месяцы полной темноты, постоянная опасность, благополучное возвращение сомнительно. В случае успеха — честь и признание». Разве что вместо полярного холода у нас летняя жара, а жалования нет совсем.

Самое сложное в работе волонтера — ответственность. Да, конечно, безопасность Марша обеспечивает полиция, в задачи волонтерства это не входит. Но невозможно быть волонтером и не чувствовать ответственность за людей, которые пришли, и не бояться, что что-то пойдет не так.

Чтобы нам было легче исполнять свою работу, рекомендую участникам Марша внимательно слушать просьбы волонтеров и соблюдать правила. Например, во время Марша запрещено курить, и каждый год бывает несколько человек, которые отказываются потушить сигарету, их приходится уговаривать. Это мелочь, но это выматывает — в прошлом году на одного волонтера приходилось примерно 300 участников, в этом году будет еще больше. Или, например, мы всегда просим не отвечать на провокации со стороны правых, но обязательно кто-то захочет выбежать из колонны к ограждению, чтобы показать фак в ответ. Разделяю эти чувства, но слаженной работе волонтерства это мешает.

Желание бросить волонтерство и пойти на Марш как участница было, сколько угодно и неоднократно. Я не планирую заниматься волонтерством вечно, но в этом году уже решила, что будет в следующем — посмотрим.

— Я йду на Прайд втретє, на цей раз — з дітьми. Я давно хотіла піти на Прайд з дітьми, але завжди з'являлися якісь погрози, і я не зважувалася. Але вже два роки поспіль все більш-менш спокійно, то вже, певно, пора.

Хочу, аби мої діти виростали вільними і незашореними людьми, їм важливо бачити розмаїття. Хоч вони виростають у дуже толерантній атмосфері, знають людей, які живуть у одностатевих партнерствах, та все ж насувається підлітковий вік, і я переживаю, аби вони увійшли в нього з правильними установками і цінностями.

Я ще нікому не казала, що беру дітей. Але загалом усе моє оточення толерантне.

Так, я гетеросексуальна, але працюю над побудовою суспільства, де кожній людині безпечно бути собою. Власне, це є місією нашої організації та моїми глибинними переконаннями.

Даша: Иду в первый раз, практически пошла в прошлом году, но не решилась.

Рома: Я иду в третий. С тех пор, как переехал в Киев, не пропустил ни одного. Вот в этот раз спросил любимую, пойдет ли она со мной. Как оказалось, она по умолчанию предполагала, так что вопрос был снят.

Прайд действительно привлекает все больше и больше внимания, причем не только со стороны активных противников, но и в позитивном ключе. В прошлом году, на мой взгляд, все прошло вообще очень гладко, охрана была организована на высшем уровне, и подготовка волонтеров была сразу видна. Ну и образовательная кампания, конечно, от года к году лучше. Люди начинают понимать, что наша общая традиция — это уважение и свобода каждого человека.

Но до уровня Берлина или Амстердама еще очень и очень далеко. Взять хотя бы последний митинг, посвященный памяти погибших от агрессии трансгендеров, который был осенью. Он стал лакмусовой бумажкой: не продлился и пяти минут, кажется, когда нас сначала забросали дымовыми шашками, а потом оттеснили в метро и разогнали. Мракобесие, как оно есть.

Даша: Наша страна переживает непростой период изменений и, возможно, даже принятия себя. Словно Украина сейчас принимает свою идентичность, может, однажды она примет всех и вся.

Прайд — это возможность видимости. Люди считают, что если они не видят проблемы, то ее нет. Отсюда вопросы в духе «да кто их ущемляет?». Но мы как раз выходим для того, чтобы показать, что мы есть, и проблемы у нас есть, и отворачиваться от этого нельзя, потому что в дискриминируемой группе может оказаться кто угодно, независимо от ориентации, идентичности или любых других переменных. Есть такой термин — каминг-аут, выход, публичное признание своей ориентации, идентичности, и для многих он метафорически обозначает выход из своеобразного шкафа или чулана, в который нас пытается загнать общество (вот это знаменитое «пусть они там у себя дома этим занимаются»).

Меняет ли что-то Прайд? Конечно, да. И эти изменения видны во многих аспектах.

— Насправді, я й минулого року планував сходити на Марш рівності, але дали на цей час путівку, поїхав на весь місяць з доньками з міста.

У бутність неонацистом упереджень проти геїв у мене не було, скоріше я був проти міліції Януковича, комуністів, а ненависть до геїв дісталася мені з «повним пакетом».

Взагалі я ніколи не задумувався на тему ЛГБТ, але мою думку змінив Богдан Глоба (відомий ЛГБТ-активіст). Він телефонував мені, коли я був в АТО, питав, чи не траплялося у нас випадків зґвалтувань. Я сказав, що ні, а він розповів, що наразі займається одним з таких випадків. Я здивувався: адже зґвалтований хлопець навіть не був геєм, але йому нікуди було звернутися, крім як до ЛГБТ-активістів. Раніше я думав, це просто грантожери, а у той раз побачив, що вони роблять корисну справу.

А на Прайд я йду з побратимом Віктором Пилипенко, позивний «Француз», з ним та заради нього. Він відкрився і довірився нам, і наші побратими нормально це сприйняли.

Йду також зі своїми доньками. Погроз не боюся. Хай бояться ті, хто погрожує.

— Це буде мій третій Київ Прайд, минулого року я був не як Влад, а як дреґ квін, цього разу також буду як Гуппі.

Прайд змінюється. Щороку і Прайд, і весь тиждень, і висвітлення у ЗМІ, і те, як на нього реагують люди, дійсно покращуються. Можливо, ці зміни не є супермасштабними, але щороку я бачу позитивну динаміку і радію.

Цього року я дуже хотів би бути на платформі Дреґ Квін, але так сталося, що у Прайду не вистачило ресурсів на фінансування платформи. Тому зараз збираємо з моїми, так би сказати, колегами, кошти на цю платформу. Потрібно 15 тисяч гривень.