Я йду на Прайд:
кияни про те, чому Марш рівності — важливий

Атошники, мама гея, волонтерка, дреґ квін, католик та активісти про те, чому вони вийдуть 23 червня на захист прав ЛГБТ.
З 16 по 23 червня в Києві проходить тиждень Прайду, що завершиться Маршем рівності на підтримку прав ЛГБТ. Ми спитали кількох майбутніх учасників Маршу про те, чому їм важливо долучитися до цієї події, чого вони очікують, якої рівності хочуть та чи не бояться погроз.
лесбійки, геї, бісексуали, транссексуали
Аарон Джонс
відкритий ЛГБТ-активіст, мама котрого після камінг-ауту стала також активісткою
— Я відвідав вже п'ять маршів рівності — три київських, Одеса Прайд, Берлін Прайд.

Як волонтер безпеки, мав не тільки слідкувати за порядком, а також тримати у позитивному тонусі колону, в якій було понад 200 людей. Кожен волонтер безпеки проходив спеціальні тренінги, де навчали надавати першу допомогу, елементам самооборони і головне — як поводитись у незапланованих ситуаціях (прорив колони, провокатор в колоні, зміна маршруту ситуації, коли потрібна допомога).

Після маршу рівності 2017 року на мене напали на ґрунті сексуальної орієнтації та за активізм. Ввечері, коли я вийшов з дому, підійшли двоє хлопців, бризнули газовим балончиком і втекли. Чекав поліцію чотири години. Написав заяву, але ніяких дій немає досі.

На самому марші безпечніше. Коли підстерігають біля дому, треба розраховувати на свої сили і навички. ЛГБТ-спільнота — уразлива категорія людей. У даному випадку повинна діяти кримінальна відповідальність для кривдників, а поліція — працювати оперативно та результативно. Потрібна безпека на європейському рівні — толерантність, обізнаність і любов одне до одного. Гомофобія вбиває.
Щодо активізму мами: з моїм хлопцем розмірковували, як повідомити мамі про відносини. Чотири місяці ми були постійно поруч і розуміли, що для мами це дивно виглядає. Якось мама різко увійшла до кімнати і побачила наші обійми. Вона все зрозуміла. Попросила мене вийти з кімнати і поговорити з нею.

Це була перша в житті розмова, коли я не знав, що сказати і як. Але ми поговорили, вона сказала, що любить мене таким, який я є. До речі, вона давно підозрювала, що я не такий, як інші діти.

Запитала, як вона може стати активісткою. Я її познайомив з організацією Терго, що спеціалізується на активізмі батьків дітей ЛГБТ+. Після приєднання до команди мама побувала на трьох прайдах (Київ, Одеса, Кишинів). Планує і надалі брати участь.
Після камінг-ауту мені стало легше і комфортніше жити. Я знаю, що мама повністю мене підтримає, навіть при виборі хлопця.
Дуже переживаю за маму, коли вона на Прайді. Але як волонтер безпеки я повинен в першу чергу спостерігати за порядком — 200 людей у моїй колоні, тисячі учасників навколо.

З кожним роком спостерігаю, що кількість людей, які підтримують або нейтральні до ЛГБТ, збільшується. ЛГБТ-спільнота стає видимішою, ті, хто був категорично проти, побачивши в своєму оточенні представника ЛГБТ (друга, подругу, колегу), змінюють відношення.
Ненависть або гомофобія виникають за незнання або небажання знати, що ЛГБТ-спільнота — це такі ж звичайні люди, як і більшість, що має традиційні стосунки.
На Прайд я йду, щоб «бути тим, ким я є». Роками прикидатися — це некоректно щодо самого себе, як «зґвалтування самого себе в моральному плані». Бути відкритим — це здорово.
Слава Коржов
белый и гетеросексуальный участник боевых действий
— Для меня как белого гетеросексуального мужчины 85 килограммов участие в Прайде не так опасно. Но в Киев Прайде обычно участвуют мои дочка и сожительница, подруги и знакомые, мне хотелось бы иметь шанс помешать покушающимся на их здоровье.

А еще меня сильно огорчает ситуация, когда тем, кто реализует права на мирное собрание в моей стране, другие граждане демонстрируют неприятие, а то и физически воздействуют на участников. Поэтому я проявляю свою поддержку участием.

Сегодня борющиеся за права человека и атошники в сознании обывателя противопоставляются друг другу, поскольку атошник выступает как идеальный сферический настоящий мужик, который должен защитить обывателя от всего, что тому не нравится.

Но никто из моих сослуживцев не писал ничего обидного по поводу ЛГБТ, во время службы мы обсуждали Киев Прайд. Я высказывал свою позицию без обидных комментариев или обвинений в ответ, так что лично я не почувствовал опасности, связанной с моими взглядами. Насчет того, опасно ли сказать, что ты гей в АТО — не знаю, свидетелем каминг-аутов не был. Сравнить толерантность военнослужащих и «патриотов» в Киеве мне не довелось.

А пожелания отправить всех, кто не нравится, в АТО (ООС) я готов рассматривать всерьез только от людей, которые уже участвовали или хотя бы от их близких родственников. В баталиях в фейсбуке таковых не встречал, обычно после уточнения статуса дискуссия скисает.
Анжела Калініна
мама відкритого гея і просто щаслива людина
— Дізналася про орієнтацію сина випадково. У моїй родині були дуже довірливі відносини. Коли син став вимикати монітор комп'ютера, як я заходила до його кімнати, це здивувало. Кортіло дізнатися, що за таємниці з'явилися в хлопця, чому він не ділиться цим зі мною. Одного разу він заснув, комп'ютер залишився увімкненим, і я порушила всі кордони, влізла в його особисту переписку. Ось так і дізналася.

Світ для мене перевернувся, я вважала, що це може бути з ким завгодно, але не з моєю чудовою і розумною дитиною. Для мене це було страшною трагедією, не могла знайти опори під ногами і не знала, що мені робити. Сину нічого не сказала, але прийняла рішення, що врятую його будь-що. Стала шукати спеціалістів, які зможуть допомогти, зверталася до лікарів, психологів, духовного наставника, бігала по церквах, ставила свічки, замовляла молитовні служби по монастирях. І спостерігала за своєю дитиною. Він був такий же чемний, добрий, з сильним характером, нічого поганого в ньому не з'являлося, але мене гризло розуміння того, що я знала.

Згодом син став ніби випадково лишати якусь літературу по цій темі, або казав: «Давай сьогодні подивимося якесь кіно разом». Те кіно було «Молитва за Боббі» — дуже трагічний фільм про гомосексуальну дитину, яка вкоротила собі віку через те, що його не прийняли найдорожчі люди — батьки.

Перед своїм днем народження син сказав, що хоче поговорити, і розмова дуже серйозна. Він дивився мені у вічі, тримав за руку і говорив, говорив, говорив. Це був камінг-аут. Я плакала, обіймала його і сказала, що вже знаю. Казала, що в нашому суспільстві він не зможе бути щасливим, що його чекає принизливе існування з образами, побиттями, що я хочу йому допомогти перебороти себе. На що він відповів: «Просто дозволь мені бути щасливим, не треба мене, як табуретку, підганяти під себе». Сказав, якщо я буду на нього постійно давити, він просто піде з дому.

Попросив зробити для нього єдине — поїхати в Київ на зустріч Терго. Це громадська організація, яка допомагає дітям і батькам зрозуміти та почути одне одного. Я купила білети і поїхала.Там я спілкувалася з такими ж батьками, психологами, медпрацівниками і священником.
Дізналася все про природу гомосексуальності, про те, що статева приналежність і сексуальна орієнтація детермінується ще під час вагітності мами, десь на 8-10 тижні, дитина такою приходить в цей світ, що таких діточок народжується близько 10%, що від цього немає лікування, бо це не є хворобою.
Я стала їздити в Терго частіше. На той момент син став відкритим і давав багато інтерв'ю, а я переживала за його безпеку, тому на Марш Рівності поїхала разом з ним і йшла поруч. Було багато інтерв'ю, де я казала: «Я мама гея і вийшла разом з сином, щоб підтримати його». На 1+1 нас показували цілий день в новинах. Коли приїхала додому і пішла на роботу, відчула на собі те, що відчуває моя дитина кожен день, просто виходячи на вулицю.
Я вмію тримати удар і з часом поставила гомофобів на місце, отримала безліч союзників і підтримку. Коли людина особисто знайома зі мною або моїм сином, то ставлення зазвичай добре і не змінюється, як вони дізнаються про гомосексуальність. Але якщо людина не знає мене особисто — починає писати бридкі речі, виносити свої оцінки мені як матері. Ця проблема соціальна, не можна сидіти і чекати, поки ставлення в суспільстві зміниться само собою, про це потрібно говорити.

Я вийшла на Веселковий флешмоб у Запоріжжі з плакатом — «Я пишаюся своїм сином». Стільки бруду було вилито на мене через це. Але мені дійсно є чим пишатися. Мій син працює в правозахисній організації, на його рахунку біля 30 реалізованих проектів, він патріот України, він навчається у столичному вузі і сам сплачує за навчання. Я виховала справжню Людину, яка має велике серце і небайдужість. І це головне, а його сексуальна орієнтація не має ніякого значення, це як колір волосся або очей.
Зараз я сама активістка Терго, бо мені болить, коли через нестачу інформації батьки не приймають своїх «не таких» дітей. Я переписуюся з великою кількістю дітей, які благають про допомогу і не знають, як їм вчинити в тому чи іншому випадку. Зараз моє Терго займається адвокацією, проводить багато тренінгів для вчителів у школах, для психологів та для нових мам і тат. Батьків зазвичай менше, ніж мам, але вони є, і це радує. Я приїжджаю на кожний Прайд, бо для мене права людини не порожній звук. Ми живемо в єдиному просторі і повинні навчитися поважати одне одного. Це важливо.

Чи буває мені страшно? Так, буває. Але справа, яку я роблю, дуже цінна. Жити в ненависті неможливо. Любов все перемагає. Маю надію, що поступово наші дії принесуть свої плоди, і світ стане трохи добрішим, а люди навчаться бути людьми завжди і у будь-яких обставинах.
Анна Евгения Янченко
сомелье, винный блогер, писательница
— Я иду на Прайд в первый раз, и для меня Марш равенства — это не карнавальное шествие и уж точно не гей-парад.

Мне кажется, что Марш равенства — это про цивилизацию, толерантность и защиту прав человека. Про принятие себя таким, какой ты есть, и других такими, какими они есть. А еще это про смелость и умение защищать и отстаивать свои личные границы.

Говорят, в первый раз, когда Марш проводили в Киеве, участвовало около 500 человек, а в прошлом году было 3500. Я не знаю, сколько людей будет в этом году, но в этот раз буду одной из тех, кто пойдет защищать свое право на личные границы. А вот кто с кем предпочитает заниматься сексом, это как раз совершенно неважно, это личное дело каждого.

Считаю ли я, что участие в подобных мероприятиях может негативно сказаться на моей работе или других отношениях? Нет, исключено. Мне повезло работать и общаться с очень умными людьми. Я не знаю, разделяют ли они мои взгляды, но точно уверена, что они умеют ценить чужую точку зрения.
Виктор Янкаускас
30 лет, программист, директор по коммуникациям PostPlay театра
— Год назад состоялся мой первый Прайд в Киеве, в этом году я пойду по второй раз, а в конце июля полечу на Берлинский Прайд с большим украинским флагом.

В первый раз идти было страшно. Я живу совсем рядом с местом проведения Прайда, чтобы попасть к рамкам, мне пришлось долго обходить огороженную территорию по периметру и наблюдать организованные группы противников Прайда, проходить сквозь их митинг и понимать, что твое лицо в упор снимают портативной камерой. Было очень неприятно. После марша на эндорфинах ничего не страшно, мы с друзьями поехали отмечать «победу» игристым вином.
Я хожу на Прайд как гражданин и как гей. Мне кажется, что корпус прав ЛГБТ — это необходимая составляющая успешной и современной страны.
Никто не равен, пока все не равны. Верю, что мирный выход на улицу позволяет ЛГБТ-сообществу не только обрести видимость и демаргинализироваться, но и придает веса озвучиваемым требованиям к законодателю.

Больше всего в Прайде меня беспокоит попытка «нормализовать» его. Это достаточно хитрая уловка — попытка консервативной части общества признать Прайд как неизбежное явление, но не признавать его как территорию свободы. Когда наши оппоненты (а иногда и союзники) предлагают проводить Прайд комфортно для них, быть удобными ЛГБТ, приносить «правильные» плакаты, «правильно» выглядеть, не звать на Прайд драг квинс и прочее, — это по сути такая же гомофобия, просто переведенная в другую плоскость.
людина, зазвичай чоловік, що одягається в яскраві наряди, яскраво фарбується і часто веде себе перебільшено жіночно для сатиричного ефекту
Я не хочу ни для кого быть удобным геем и буду отстаивать право на свободу, право выходить с любыми провокационными и смешным лозунгами, право стебать мракобесов их любимой красной тряпкой — вот зачем я пишу слово «Содом» на плакате. Невозможно бояться того, над чем ты смеешься. Я не хочу, чтобы мракобесов боялись, я предлагаю над ними смеяться.

В этом году, например, отличилась ДемСокира, которая написала, что Прайд поддерживает, но «плакатов, посягающих на территориальную целостность Украины» не допустят. Я уверен, что Украина достаточно сильна и ни один плакат не может посягнуть на ее территориальную целостность или суверенитет. Для меня вопрос о «гражданской войне» предельно понятен — нет никакой «гражданской войны», есть российская агрессия. Поэтому я безусловно не поддерживаю эти лозунги, но уважаю право моих сограждан иметь другую позицию. Однако я не уверен, что выражение позиции по этому вопросу уместно на Прайде, который декларирует совсем другие политические цели и задачи. На мой взгляд, это больше похоже на провокацию.
Остап Українець
вірянин-католик, на Прайді уперше
— Я відношу себе до католицької церкви, проте це не означає, що в усіх питаннях, з яких церква займає певну позицію (а це практично всі фундаментальні питання) я вимикаю критичне мислення і безумовно її поділяю. Я відношу себе до католицької церкви, оскільки саме католицизм вважаю для себе найзручнішим і найточнішим способом вираження віри. Як на те, християнство зав'язане на наслідуванні Христа і його прикладу любові.
Зразок ставлення Ісуса до гомосексуалів чудово прописано у Мт. 8:5-13 (якщо ви читаєте грецькою, у перекладах цю частину дещо змінили), і там немає ненависти чи неприйняття.
Я дуже сподіваюся, що церква зможе перейти до повноцінного трактування любові (уже подекуди переходить, зрештою) і нормально ставитися до прав людини, незалежно від обставин. Проте тоді це буде уже не зовсім церква — права людини за своєю суттю суперечать церковним догмам. Суть прав людини в тому, щоби звільнити людину від догматичної поведінки. Суть догматизму в тому, щоби виставити рамки, через які віряни зможуть безболісно і безборонно переступати за допомогою акту покаяння. Тому я сподіваюся радше, що церква припинить піднімати це питання на щит. Тоді воно, незалежно від розуміння гріховности одностатевих стосунків, вигасне саме собою.

Я йду вперше, бо всі попередні роки, коли жив у Києві, мене не було в місті під час Прайду. Тепер живу не в Києві, але під час Прайду їду до Києва по роботі, і дуже радий тому, що мені випала ця нагода (зрештою, робота пов'язана з Прайдом).

Навіщо гетеросексуалу виступати за права ЛГБТ? Я не виступаю. Я не належу до спільноти, відповідно не можу сказати, що вважаю цю проблематику «своєю». Проте «своєю» я безумовно вважаю проблематику прав людини, бо це те, що стосується кожного. І ситуація така, що нині саме ЛГБТ-спільнота належить до системно депривованих на всіх рівнях. Мені йдеться передовсім про те, що кожна людина, незалежно від ідентичності чи поглядів, має право вільно їх виявляти і діяти в їхніх межах, якщо це не порушує закон. У такому світі я хочу жити. І тому я підтримую боротьбу ЛГБТ за свої права. Це не про зміни лише для спільноти — це про зміни для всього суспільства.

Звісно, навколо мене є люди, для котрих це відверто і радикально неприйнятно, котрі вбачають у такій підтримці щось неприпустиме. Але насправді їх меншість. Більшість гомофобів обирають пасивну агресію, а така позиція не є принциповою. Це внутрішнє неприйняття, яке треба перерости (або не перерости). І я практично не знаю людей, для котрих підтримка кимось ЛГБТ-спільноти була гранично принциповим питанням, яке виходить за межі практики писання обурених коментарів.
Дарья Андреева
членкиня рабочей группы по волонтерству Марша Равенства, авторка блога «Неведическая женственность»
— Три года назад знакомая волонтерка сказала, что им остро не хватает людей, и я решила стать волонтеркой. Я тогда была не очень в контексте ЛГБТ движения, просто подумала, что это интересный опыт. Пошла и осталась, а там и в контекст вникла.

Прайд для меня значит очень много, но в первую очередь — работа, в которую я так или иначе вовлечена большую часть года. Еще для меня он — про то, что законы для всех.
Конституция гарантирует право граждан на мирные собрания, и я готова прилагать усилия, чтобы так и было.
Есть рабочая группа, которая работает весь год, и волонтеры, которые проходят несколько тренингов и потом работают на Марше. Детали каждый год меняются, и мы принципиально их не раскрываем — это вопрос безопасности.

Что касается бонусов такой работы: как писал полярный исследователь Эрнест Шеклтон, «Требуются люди для участия в рискованном путешествии. Маленькое жалованье, пронизывающий холод, долгие месяцы полной темноты, постоянная опасность, благополучное возвращение сомнительно. В случае успеха — честь и признание». Разве что вместо полярного холода у нас летняя жара, а жалования нет совсем.

Самое сложное в работе волонтера — ответственность. Да, конечно, безопасность Марша обеспечивает полиция, в задачи волонтерства это не входит. Но невозможно быть волонтером и не чувствовать ответственность за людей, которые пришли, и не бояться, что что-то пойдет не так.

Чтобы нам было легче исполнять свою работу, рекомендую участникам Марша внимательно слушать просьбы волонтеров и соблюдать правила. Например, во время Марша запрещено курить, и каждый год бывает несколько человек, которые отказываются потушить сигарету, их приходится уговаривать. Это мелочь, но это выматывает — в прошлом году на одного волонтера приходилось примерно 300 участников, в этом году будет еще больше. Или, например, мы всегда просим не отвечать на провокации со стороны правых, но обязательно кто-то захочет выбежать из колонны к ограждению, чтобы показать фак в ответ. Разделяю эти чувства, но слаженной работе волонтерства это мешает.

Желание бросить волонтерство и пойти на Марш как участница было, сколько угодно и неоднократно. Я не планирую заниматься волонтерством вечно, но в этом году уже решила, что будет в следующем — посмотрим.
Настя Мельниченко
голова ГО «Студена», правозахисниця
— Я йду на Прайд втретє, на цей раз — з дітьми. Я давно хотіла піти на Прайд з дітьми, але завжди з'являлися якісь погрози, і я не зважувалася. Але вже два роки поспіль все більш-менш спокійно, то вже, певно, пора.

Хочу, аби мої діти виростали вільними і незашореними людьми, їм важливо бачити розмаїття. Хоч вони виростають у дуже толерантній атмосфері, знають людей, які живуть у одностатевих партнерствах, та все ж насувається підлітковий вік, і я переживаю, аби вони увійшли в нього з правильними установками і цінностями.

Я ще нікому не казала, що беру дітей. Але загалом усе моє оточення толерантне.

Так, я гетеросексуальна, але працюю над побудовою суспільства, де кожній людині безпечно бути собою. Власне, це є місією нашої організації та моїми глибинними переконаннями.
Рома и Даша
пара, идут на Прайд вместе
Даша: Иду в первый раз, практически пошла в прошлом году, но не решилась.

Рома: Я иду в третий. С тех пор, как переехал в Киев, не пропустил ни одного. Вот в этот раз спросил любимую, пойдет ли она со мной. Как оказалось, она по умолчанию предполагала, так что вопрос был снят.

Прайд действительно привлекает все больше и больше внимания, причем не только со стороны активных противников, но и в позитивном ключе. В прошлом году, на мой взгляд, все прошло вообще очень гладко, охрана была организована на высшем уровне, и подготовка волонтеров была сразу видна. Ну и образовательная кампания, конечно, от года к году лучше. Люди начинают понимать, что наша общая традиция — это уважение и свобода каждого человека.

Но до уровня Берлина или Амстердама еще очень и очень далеко. Взять хотя бы последний митинг, посвященный памяти погибших от агрессии трансгендеров, который был осенью. Он стал лакмусовой бумажкой: не продлился и пяти минут, кажется, когда нас сначала забросали дымовыми шашками, а потом оттеснили в метро и разогнали. Мракобесие, как оно есть.

Даша: Наша страна переживает непростой период изменений и, возможно, даже принятия себя. Словно Украина сейчас принимает свою идентичность, может, однажды она примет всех и вся.

Прайд — это возможность видимости. Люди считают, что если они не видят проблемы, то ее нет. Отсюда вопросы в духе «да кто их ущемляет?». Но мы как раз выходим для того, чтобы показать, что мы есть, и проблемы у нас есть, и отворачиваться от этого нельзя, потому что в дискриминируемой группе может оказаться кто угодно, независимо от ориентации, идентичности или любых других переменных. Есть такой термин — каминг-аут, выход, публичное признание своей ориентации, идентичности, и для многих он метафорически обозначает выход из своеобразного шкафа или чулана, в который нас пытается загнать общество (вот это знаменитое «пусть они там у себя дома этим занимаются»).
Есть чудесная история о Гарри Поттере. Так вот, она нас учит, что никто не заслуживает жить в чулане.
Меняет ли что-то Прайд? Конечно, да. И эти изменения видны во многих аспектах.
Дмитро Різниченко
учасник АТО, колишній неонацист, іде вперше, з доньками
— Насправді, я й минулого року планував сходити на Марш рівності, але дали на цей час путівку, поїхав на весь місяць з доньками з міста.

У бутність неонацистом упереджень проти геїв у мене не було, скоріше я був проти міліції Януковича, комуністів, а ненависть до геїв дісталася мені з «повним пакетом».

Взагалі я ніколи не задумувався на тему ЛГБТ, але мою думку змінив Богдан Глоба (відомий ЛГБТ-активіст). Він телефонував мені, коли я був в АТО, питав, чи не траплялося у нас випадків зґвалтувань. Я сказав, що ні, а він розповів, що наразі займається одним з таких випадків. Я здивувався: адже зґвалтований хлопець навіть не був геєм, але йому нікуди було звернутися, крім як до ЛГБТ-активістів. Раніше я думав, це просто грантожери, а у той раз побачив, що вони роблять корисну справу.

А на Прайд я йду з побратимом Віктором Пилипенко, позивний «Француз», з ним та заради нього. Він відкрився і довірився нам, і наші побратими нормально це сприйняли.

Йду також зі своїми доньками. Погроз не боюся. Хай бояться ті, хто погрожує.
Влад Шаст a.k.a Гуппі
візажист та дреґ квін
— Це буде мій третій Київ Прайд, минулого року я був не як Влад, а як дреґ квін, цього разу також буду як Гуппі.

Прайд змінюється. Щороку і Прайд, і весь тиждень, і висвітлення у ЗМІ, і те, як на нього реагують люди, дійсно покращуються. Можливо, ці зміни не є супермасштабними, але щороку я бачу позитивну динаміку і радію.

Цього року я дуже хотів би бути на платформі Дреґ Квін, але так сталося, що у Прайду не вистачило ресурсів на фінансування платформи. Тому зараз збираємо з моїми, так би сказати, колегами, кошти на цю платформу. Потрібно 15 тисяч гривень.
Платформа потрібна ще й з тої точки зору, що як дреґ квін я не можу спокійно евакуюватися з Прайду на метро, бо буду у специфічному одязі, що обмежує рухи.

Тих, хто вважають, що платформа не на часі, можна зрозуміти, вони все ще живуть у культурі переслідування і бачать у такій відкритості проблему. Хтось у собі цю боротьбу подолав, Прайд для нього — свято. А хтось і досить у цьому живе, і платформа Дреґ Квін для нього не часі. Але що таке на часі? Є комьюніті. Є різні його представники. І кожен має право святкувати свободу по-різному. Ми показуємо, що ми веселі і класні, демонструємо іншим, що це не страшно. Відкриваємо величезну можливість для соціального діалогу, що у результаті і веде до отримання прав, заради яких ми виходимо.

Платформа важлива, тому що на ній — найвища концентрація свята. Так, вона приваблює як прихильників, так і опонентів. Будучи Дреґ Квін, можу сказати, що багато гетеросексуальних людей досить добре реагують на мене, навіть не знаючи мене, бо мій образ несе радість.

Особливого костюма для Прайду я не готую. Кожен вихід у люди для мене — невеликий Прайд.
На Киев Прайд ходила
Алина Шубская
Made on
Tilda