Киянки, які надихали

Мій тато — військовий історик, тож не дивно, що з дитинства я марила історією. Закінчила зі срібною медаллю престижну Фундуклеївську гімназію, навчалася на жіночих курсах. Щоб складати іспити до університету, мала просити в чоловіка письмовий дозвіл на навчання!

Шлях жінки в науку складний. Але я мужньо пройду його весь. Це визнають чоловіки-науковці, коли оберуть мене, першу жінку, приват-доцентом університету.

Після революції я переживу страх і приниження, у квартирі моєї родини житимуть чужі неприємні люди. Мене, викладачку, переведуть у лаборантки, а згодом взагалі звільнять. Лише після перерви я повернуся в науку.

Тричі виходитиму заміж. Невдалий перший шлюб не вб'є в мені віри в кохання. Трагічна смерть другого чоловіка не зробить мене самітницею. Я ніколи не кину історію, але таки матиму сімейне щастя. Нам із третім чоловіком вдасться покинути країну, і за кордоном я теж викладатиму.

Напишу книгу, ідею якої виношувала багато років, — «Видатні жінки України». І навіть сивою пані поважного віку носитиму вишукані сукні, пальта модних силуетів і туфельки на невеликих підборах. А студенти українських університетів у 21 столітті вивчатимуть історію за моїм двотомником.

І батько, і чоловік були проти того, щоб я грала в театрі. Мені шлях на сцену був закритий. Я ніколи не вибачу чоловікові ані цієї принизливої заборони, ані ганебного розлучення.

У театральному гуртку познайомлюся з Миколою Садовським. Гратимемо закоханих на сцені та швидко перетворимося на закоханих у житті. Щойно з'явиться можливість, я зміню аматорський театр на професійний. Доведеться взяти псевдонім, аби «не порочити акторським ремеслом чесну фамілію».

На виставах за моєї участі будуть аншлаги, публіка носитиме мене на руках. Ми поїдемо на гастролі, і на одну з вистав завітає російський імператор. Чи могла уявити я, дівчинка з села на Чернігівщині, що відмовлятиму самому імператору? Але я ніколи не покину українську сцену й не погоджуся працювати в імператорському театрі.

Попри всі негаразди, довгий час буду щасливою у стосунках з тим, кого кохаю. Ми з Садовським навіть створимо новий театр. А тільки-но з'явиться звання народної артистки України, отримаю його першою.

Піду зі сцени та проживу ще 16 років у затишній квартирі в центрі Києва, оточена родичами та друзями. Згодом цей будинок № 121 по вулиці Великій Василівській перетворять на мою музей-квартиру. У Львові моїм іменем назвуть театр, в інших містах країни на мою честь називатимуть вулиці.

Скільки себе пам'ятаю, в нашій родині завжди танцювали. Батько був виконавцем і постановником, ми з братом Вацлавом танцювали в паризьких постановках великого хореографа Сергія Дягілєва. Мого талановитого брата називатимуть богом танцю, а я зустріну чоловіка, який ставитиме балети для мене, стану примою Київського міського театру.

Мій шлях до викладання буде непростим, але нарешті я відкрию Школу руху на Ярославовому Валу. Тут, у Києві, поставлю два своїх балети, викладатиму в консерваторії та Молодому театрі.

Щоб зберегти студію при радянській владі, даватиму безплатні уроки. На них вперше побачу Сержа Лифаря, який стане моїм учнем. У нас не буде грошей на костюми та декорації, але ми кинемо виклик умовностям старого театру, костюми для нас створять художники-кубісти та авангардисти.

Коли ми зі студентами покажемо свою програму, Київ просто вибухне! Про приголомшливий успіх писатимуть газети та говоритиме театральна публіка. Відтоді ми щотижня виступатимемо в Державному оперному театрі.

Але скоро прийде трагічна звістка, бо брат опиниться у віденській божевільні. Доведеться покинути Київ. Роботу за кордоном не шукатиму, адже мене давно кличе до себе Дягілєв. До нього ж приїде танцювати і мій учень, Серж Лифар.

Ще довго вчитиму танцю в Парижі, Буенос-Айресі, навіть Голлівуді, моє ім'я назавжди увійде в історію світового балету. А в Україні 21 століття дослідники вивчатимуть київський період Ніжинської, проводитимуть присвячені мені перформанси та реконструкції.

З Володею Мельниченком ми зустрілися в художньому інституті, щоб потім не розлучатися понад 50 років. Обидва кудлаті, з жадібним блиском в очах. Про нас казали — «богема», а ми просто шукали нових сенсів.

У пошуках вирушимо на Північ, будемо говорити з шаманами та вдивлятися в сяйво. Закохані творці, всі свої роботи будемо підписувати нашими ініціалами АРВМ. Улюбленому Києву ми подаруємо модернові мозаїки Палацу дітей та юнацтва та центрального автовокзалу.

13 років працюватимемо над особливим проєктом, створимо неймовірну Стіну пам'яті на Байковій горі. А потім в один день всю цю величезну споруду за рішенням влади заллють бетоном.

Я піду раніше чоловіка і вже не побачу, як волонтери відновлюватимуть наші мозаїки, знімуть про нас кіно, водитимуть екскурсії до нашої майстерні. Майже через 40 років створену нами Стіну почнуть потроху звільняти від бетону.

Чи могла я, сільське дівчисько, чиє дитинство прийшлося на війну, уявити, що колись зриватиму овації в «Ла Скала»? Ще вчора співала в дитячому хорі, сьогодні вступила до консерваторії, а завтра стану примою головного театру України.

Я проживу шалено цікаве життя, зіграю в кращих виставах рідного театру та багато співатиму за кордоном, витримаю купу інтриг, відмовлюся від залицянь Фіделя Кастро та переїзду до Москви.

Рідне місто оцінить мою відданість. Примадонна української сцени — так мене називатимуть, а черги за квитками на мої вистави стоятимуть від Володимирської до Хрещатика. Я почуватимуся своєю і на Бессарабському ринку, і на прийомі в британському посольстві. Піду легко та швидко, а моє ім'я назавжди увійде до переліку найвидатніших жінок країни.

Скільки болю було у мене в житті: знущання першого чоловіка, смерть сина, розстріляні родичі та друзі.

Як пережити таке? Мій рецепт — поринути в роботу. Так я вчинятиму завжди. І працюватиму з найвідомішими режисерами, отримуватиму листи від глядачів цілими мішками. Гратиму в кращому театрі країни. Стану першою українською актрисою, чию гру оцінить Америка, на Бродвеї стоятимуть черги на фільм зі мною.

Нарешті знайду своє щастя в шлюбі з молодшим мене чоловіком. До кінця життя залишуся модницею, носитиму вишукані сукні та парфуми, займатимуся йогою.

А моє серце належатиме моїм героїням-українкам. Залишуся Катериною на постаменті найвідомішого пам'ятника Кобзареві, бо скульптор Матвій Манізер бачитиме тільки мене в цьому образі.

Коли батьків заарештували, мені доводилося вчитися, піклуватися про братів і возити передачі у в'язницю. Трохи легше стало, коли мама повернулася, а я закінчила школу.

Але хіба ж могли ми уявити, що брат стане академіком, а я — відомою науковицею? Закінчу університет, приїду працювати до Києва. Тут створять перший у континентальній Європі комп'ютер. У колишньому монастирі в Феофанії з ним працюватиме ціла команда математиків. Там я і познайомлюся зі своїм майбутнім чоловіком.

Це вже потім нас назвуть програмістами, а про мене скажуть, що я винайшла першу у світі мову програмування. Я викладатиму в університеті, писатиму підручники, очолю цілий інститут. І завжди підтримуватиму жінок у науці.

Хоча зараз в Україні про мене знають менше, ніж у світі, зате моє ім'я пам'ятають в офісах Гугл та інших гігантів.

Мало розумітися на мистецтві та володіти шедеврами, важливо й ділитися цінностями. Так навчив мене батько, найбагатший підприємець і меценат Києва. Так робитимемо й всі ми. Нас називатимуть українською елітою. Але серед десятків імен українських меценатів буде лише одне жіноче ім'я — моє.

Мені пощастить зустріти Богдана, кохання мого життя. Бог не дасть нам дітей, нашою дитиною стане колекція, яку ми збиратимемо разом все життя. А ще я робитиму все можливе для підтримки та розвитку народного мистецтва.

У буремні для країни часи я відмовлюся вивезти наші скарби до Німеччини чи Франції. Залишуся на батьківщині та подарую місту все, що маю, — будинок, бібліотеку та колекцію. Київ отримає музей Ханенків, а ми — вічну вдячність нащадків за це зібрання.

Коли я повернулася до повоєнного Києва, вже точно знала, чим хочу займатися. Бо марила фотографією. Навіть закохалася у відомого фотографа. Наш союз із Борисом протримається все життя.

Я житиму в стрімку епоху: зніматиму, як відбудовують Київ і підкорюють атом, як запускають метро та прикрашають торти. Робитиму портрети академіків і президентів. Я створю школу фотографії при Союзі журналістів України. Німці зарахують мене у двадцятку кращих фотографок світу.

Я ні в чому не відставатиму від колег-чоловіків, так само тягатиму важкі сумки з камерами та об'єктивами. Але на відміну від них не видаватиму альбомів і фотокнижок.

Неймовірний вибух цікавості до моєї роботи почнеться, коли мій колега-фотограф раптом знайде закинутий архів моїх знімків. Будуть виставки, проєкти, вивчення мого методу. Мої знімки отримають друге життя.

Мабуть, нас із Борисом звела доля. Я стала для нього коханою дружиною та вірним товаришем у його працях. Усе життя він ніжно звав мене своєю Марусею.

Багатьох надихатимуть наші стосунки, сповнені поваги та любові. Я радісно піду тим шляхом, який обрав мій чоловік. Писатиму, редагуватиму, збиратиму фольклор, видаватиму свої та чоловікові роботи, займатимуся громадською діяльністю.

Страшне горе переживу, втрачу доньку, онука й чоловіка. Але не здамся, бо треба буде втілити наші з Борисом задуми. Згодом люди скажуть, що ми вдвох із чоловіком, за суворої цензури, без грошей та вільного часу, написали та видали книжок більше, ніж все українське громадянство після 1876 року.

Нащадки побачать у мені не лише помічницю великого чоловіка, а й видатну просвітянку, та вивчатимуть мою творчість і здобутки.

Непростою була доля нашої родини, непростою була й моя. Але батьки виховали в нас любов до живопису. Професура дивувалася, коли в Київському художньому інституті відкрили мою виставку. Вперше ціла виставка для однієї студентки!

Далі будуть у моєму житті посади та звання, державні премії та визнання влади. І найцінніше — увага глядачів. Мої роботи виставлятимуть у музеях, прикрашатимуть обкладинки журналів, репродукції висітимуть у багатьох домівках. Я створю сотні робіт у різних техніках та жанрах і ніколи не повторюся. А заздрісники казатимуть, що все це не могла зробити одна людина.

Ще за життя мене запишуть у класики, а малюватиму я до останнього дня. Навіть після інфаркту опаную малювання лівою рукою, збережу оптимізм і завзяття.

Про нас із чоловіком скажуть: це взірцева пара, яка все життя без останку присвячує українській справі. Коли загине чоловік, а я залишуся сама з трьома синами, я продовжу ризикувати життям заради вільної України.

Піклуватимуся про дітей, постраждалих від війни, допомагатиму біженцям, створюватиму санаторії. А ще в рідкісні вільні хвилини працюватиму як волонтерка на великому проєкті створення Словника української живої мови. Моєї любові до України радянська влада не вибачить, засудять мене й двох синів. Я із заслання вже не повернуся.

Однак не марними будуть всі мої труди, згадає мене вдячна батьківщина, коли стане справді незалежною. Нащадків вражатиме моя смілива готовність віддати за Україну життя.

Чого лише не казали про мене київські пліткарки! І позашлюбною графською донькою називали, і головною красунею міста. А от коли до Києва приїде художник Врубель, то стануть називати демоницею. Ох, і навигадують…

А все Врубель, який зобразив мене на вівтарі Кирилівської церкви в образі Богоматері та розповідав про мою холодність. Наче я, заміжня жінка, мала кинутися йому на шию. Художники постійно закохуються, це для них нормальний стан, а репутація жінки — дуже крихка річ. Про це завжди говоритиму своїй красуні-доньці Олені — а в неї закохається художник Нестеров.

Наше з Врубелем листування у своєму заповіті накажу спалити. Не хочу давати нових приводів для пліток, їх вистачало мені ще за життя. Однак для киян все одно назавжди залишуся фатальною жінкою.

Я завжди мала патріотичне оточення та завжди мріяла про медицину. Тому навіть коли поїхала навчатися до Петербурга, трималася там нашої української компанії.

І коли вийду заміж і стану матір'ю, не зраджу науці, складу екзамени на лікаря. А професура київського університету — небувала справа — запропонує мені залишитися на кафедрі. Я присвячу себе дослідженням дитячого здоров'я, багато зроблю, щоб зупинити поширення туберкульозу.

Блискучу кар'єру зупинить сфабриковане звинувачення. Пів року просиджу сама в камері, самотність перериватимуть лише допити та погрози. Виживу в непростий воєнний час, врятую себе й родину виїздом за кордон. У поважному віці буду змушена починати спочатку. Але зможу й тут, зроблю наукову кар'єру, збережу патріотичне коло спілкування. Науковці майбутньої України читатимуть лекції про мої здобутки.

Непросто було сільському дівчиську, яке пережило страшний голод, звикнути до життя у місті. Але звикла. Ще й справу до душі собі знайшла — пішла в спортивну секцію. Кілька кілометрів туди й назад ходитиму, але нічого. Хто ж знав, що ця справа так мене захопить! Будуть перемоги й поразки, командна робота та одиночні виступи. Я навіть власну вправу вигадаю, яку раніше ніхто у світі не робив, — поперечний шпагат на брусах.

Стану першою українкою, що завоює золото на Олімпійських іграх. З цим статусом я ще за життя увійду в історію. Дві золоті та дві срібні медалі привезу додому з ігор 1952 року. Стану абсолютною чемпіонкою СРСР, а згодом і чемпіонкою світу, словом, впишу своє ім'я в спортивну історію.

Дуже хотілося б деяким мудрецям вважати фундатором Києво-Могилянської академії якогось видатного гетьмана. Однак вийшло так, що садибу із землею на Подолі передала Київському братству я.

На українських землях виникатимуть друкарні та школи, а суспільство сформує традицію благодійництва. І маючи чималі статки, я приєднаюся до неї. Причому не віддам свої багатства одній лише церкві, ні! Відпишу маєток біля Контрактової площі братству за умови, що тут будуть не лише монастир, а й шпиталь і школа. Ще й призначу конкретного відповідального за забудову — печерського ченця, відомого своїми справами.

У майбутній Україні мене шануватиме держава, поважатиме церква та любитимуть студенти, що найцінніше.

Коли ми із сестрою закінчили Фундуклеївську гімназію, вже хотіли міняти життя жінок. Почали з малого: відкрили перший у Києві дитячий садок. Мені тоді було лише 15 років.

Я й далі братимуся за все нове сміливо. Відкриватиму школи, писатиму підручники. Буду реформувати освіту та брати найактивнішу участь у жіночих організаціях. За свою громадянську позицію постійно буду під наглядом поліції. Змушена буду поїхати з країни, за кордоном створю сиротинець для дітей українських емігрантів.

До кінця життя я боротимуся за інтереси тих, кого обіцяла собі захищати, — дітей і жінок. За цю невпинну роботу отримаю зрештою звання професора педагогіки, а майбутні вчителі України вивчатимуть мої актуальні роботи.

Наша родина мешкала в Києві в невеличкому будиночку на Басейній, 5-А, у галасливому райончику біля самої Бесарабки. Батько виготовляв меблі, мама займалася господарством. Жили дуже небагато, але часто збирали гостей і вміли веселитися.

Згодом стане зовсім важко, тоді тато забере нас до Америки, а звідти із сестрою й родиною я відправлюся будувати новий дім для свого народу. І здійсню мрію: світ визнає державу Ізраїль, а ми створимо в пустелі домівку для всіх колишніх єврейських вигнанців.

Я багато працюватиму: буду будувати житло та дороги, представлятиму свою країну серед дипломатів. Нарешті стану на чолі уряду. До мене в усьому світі лише двічі жінки ставали прем'єр-міністрами країн.

Доведеться мені приймати жорсткі та болісні рішення. «Ми хочемо жити. Наші сусіди бажають бачити нас мертвими. Це залишає не надто багато простору для компромісу», — одного разу поясню я. Світ запам'ятає ці слова. Пам'ятатиме мене й Київ: моя донька навіть прилетить туди на відкриття меморіальної дошки на мою честь.