160 років тому зустріч Нового року була лише приємним доповненням до Різдва. А власне Різдво було заведено святкувати з усім розмахом 25 грудня. Цього дня ставили ялинки, називаючи їх не новорічними, а різдвяними.

Утім, прикрашати ялинки кияни стали лише в середині 50-х років 19 століття. Новий звичай принесли члени німецької громади міста, що стрімко збільшувалася. Поступово «ялинковий ажіотаж» захопив столицю, а згодом і великі міста. Історики повʼязують цю моду ще й із популярністю мистецьких творів німецьких письменників, особливо Гофмана — його «Лускунчик» та «Володар бліх» були дуже відомими серед киян.

Як і зараз, ялинки продавалися на спеціальних ялинкових базарах, які влаштовували в усіх людних місцях, площах і ринках. Мешканці передмість, вночі зрубавши в лісі дерево (не завжди легально), до раннього ранку доставляли його до Києва на місце продажу та чекали на покупців.

Але якщо німці, люди педантичні, ставили маленькі ялинки, здебільшого настільні, то наші одразу почали влаштовувати змагання: у кого ялинка більша, пишніша й багатша. Перші київські ялинки прикрашали пряниками, пастилою, позолоченими горіхами та кольоровими стрічками. На верхівку обовʼязково вішали вифлеємську зірку. Потім у моду увійшли мʼякі іграшки. Їх робили з вати, розфарбовували, змащували клеєм та обсипали блискітками. Скляні іграшки привозили з-за кордону, але не всім вони були по кишені. Згодом зʼявилися вітчизняні скляні прикраси.

Якби ми зазирнули до багатого київського будинку, де очікувалося дитяче святкування, то побачили б не лише пишно вбрану ялинку, а й обовʼязкові подарунки під нею. Що могло ощасливити дитину у середині 19 століття? Деревʼяні конячки, яких можна осідлати, паровозики з причіпними вагончиками, набори оловʼяних солдатиків, барвисті калейдоскопи, розумні ляльки, які вміють говорити «мама». А ще — мініатюрний кухонний посуд та чайні сервізи, заводні, музичні, мʼякі іграшки, настільні ігри.

Трохи згодом бажаним дитячим подарунком стали книги. У книгарні Розова, що розташовувався на розі Хрещатика та Бессарабської площі, до нового 1899 року підготували «найбагатший вибір дитячих книг для подарунків, на різні ціни, від найдешевших до розкішних». За кілька копійок юні любителі детективів могли отримати брошуру про пригоди розбійників і детективів. А дітям заможних панів магазин пропонував чудові ілюстровані альбоми на різну тематику.

Дорослі кияни також могли розраховувати на подарунок за інтересами. Про те, які презенти готувалися для дорослих, можна судити з рекламних оголошень того часу. Як різдвяні та новорічні подарунки пропонувалися альбоми, несесери, ридикюлі, гаманці, гаманці, портмоне, «парфумерія кращих закордонних і російських фірм», золотий годинник, пенсне, окуляри, стереоскопи, барометри, лорнети, біноклі, трубки, табакерки та портсигари. Існував у киян і своєрідний подарунковий етикет: на Різдво не можна було дарувати кухонний посуд (каструлі та сковорідки), засоби догляду за обличчям і тілом, особисті деталі туалету. Натомість поряд з ювелірними виробами, хутром, фарфором гарним тоном вважалося подавати гроші та лотерейні білети.

Різдво зазвичай зустрічали вдома, тож наступним пунктом підготовки був різдвяний стіл. Святкове частування неможливо було уявити без куті. І якщо в селах ще суворо дотримувалися правила — спочатку «голодна кутя», а після різдвяного богослужіння — «багатий вечір», то в Києві до цього ставилися простіше. Міські кулінари щедро присмачували кутю маком, родзинками, чорносливом, горіхами та курагою. До узвару додавали трохи вина. А головною стравою різдвяної вечері була риба! Смажена на рожні та заливна. Рибні копченості. Вʼялена та солона щука. Пироги та млинці з рибною начинкою. Борщ із карасів. І, звісно, рибна ікра! Ось зразкове різдвяне меню того часу київської господині. Нас, які звикли зустрічати зимові свята із запеченою качкою та тарілкою «олівʼє», подібне меню дивує. Але згадаймо, що риба — символ християнства, тому її присутність на різдвяному столі більш ніж доречна.

Відсвяткувавши Різдво в сімейному колі, починали готуватися до світського свята — Нового Року. Заможна публіка заздалегідь планувала відвідування балів і карнавалів. Дворяни зустрічали Новий Рік (чи як тоді казали — Новоліття) у своєму клубі. Міщани — у дружніх компаніях. Зазвичай театри та розважальні заклади новорічної ночі були переповнені. Найгучніші святкування влаштовувалися в ресторані Шато-де-Флер, у залі Купецьких зборів та у Дворянському клубі. Розважали київську знать виступами співаків і музикантів, фокусників і жонглерів. Особливу популярність мали різні лотереї та новорічні маскаради. На маскарадах Контрактового будинку новорічної ночі веселилися купецькі сімʼї. Просторі бальні зали, оркестрова музика, блиск вбрання, аромат парфумів та нескінченні тури вальсу — подільські бали не поступалися старокиївським!

Простіший народ влаштовував гуляння просто на майданах. Найвеселіше святкували на Сінній площі, теперішній Львівській. Особливих відмінностей від сьогоднішніх гулянь не було: ставили ялинку, гірки, балагани, вертеп і прилавки зі смаколиками.

З 1840-х років громадські заходи з ялинками почали влаштовувати в дитячих гімназіях, школах і притулках. Благодійності теж знайшлося місце, але для незаможних дітей свято розпочиналося після того, як його відсвяткують усі інші. Наприклад, Будинок працьовитості закликав киян поділитися тим, що залишилося після свят, зі знедоленою дітворою.

Першого січня кияни не страждали вдома від похмілля. Цього дня вони наносили візити. Найскладніше було високому начальству: до нього мали зʼявитися всі службовці, щоб «засвідчити повагу» — залишити картку або розписатися у спеціальній книзі привітань. Проігнорувати цей захід означало втратити роботу. Тому службовці намагалися прийти раніше та написати красивіше.

Якою складною не була б наука привітань, кожен киянин прагнув її опанувати. Новий Рік у ті часи був суспільним святом, і вітання відігравали у ньому важливу роль. Часто для привітань наймали музикантів. Вони створювали маленькі вуличні оркестри, приймали замовлення та ходили дворами: співали та грали на музичних інструментах, читали вірші. Часто так заробляли вічно бідні студенти духовної академії. Однак до їх вшанування ставилися поштиво, студентів, що прийшли привітати, приймали як до гостей і нерідко садили їх за святковий стіл.

1 січня всі хотіли здаватися веселими та бадьорими. Ставили на стіл найкращі частування, приймали друзів і самі ходили в гості. Люди вірили — те, що робиш і що відчуваєш у перший день року, робитимеш і відчуватимеш увесь рік.