Как-то раз к нам на станцию устроилась девушка менеджером по продажам. В первый рабочий день она пообщалась и сфотографировалась со всеми диджеями, и больше на работу не пришла.

Оказалось, она была фанаткой станции, хотела побывать внутри и познакомиться с ведущими.

Я завжди слухала одну FM-станцію. І мріяла опинитися серед ведучих їхнього ранкового шоу, які перевернули світ радіоефірів в країні. Тоді працювала з сім'ями Небесної сотні як психолог-волонтер, у нас була велика хороша команда. Одна з психологинь, Ксюша Щупік, запропонувала взяти участь у радіошоу. Я зголосилася, і тільки коли отримала посилання на сторінку радіо, зрозуміла, що це ті самі ведучі! Після ефіру нам запропонували стати постійними ведучими шоу.

Радіо — це неймовірна атмосфера, якої не дає жодне інше найкрутіше місце. Навіть театр. Своя культура, правила і традиції. Коли ти власним голосом можеш тримати увагу сотень людей, це чарує і бентежить.

Іноді до мене на прийом записувались люди, які дізнались про мене з наших ефірів. Їх добре помітно: вони, прийшовши у кабінет, якийсь час сиділи у кріслі і дивились на мене. Одна з таких клієнток сказала: «Так незвично, я чула ваш голос по радіо, а тепер сиджу навпроти в кріслі». Це трохи лякає. Хоча і додає внутрішнього відчуття важливості тому, що ми три роки робили в прямому ефірі.

Круто, що у нас з напарницею були абсолютно різні напрямки професійної діяльності, концепції, бачення. І на цьому ми змогли зробити те, чим гордимося понині. Ми в прямому ефірі шукали дотичні моменти і сходились на тому, що у нас спільна мета допомагати людям.

Кілька разів ми не знали, чи спрацювала техніка, ми говоримо в ефірі чи самі з собою.

Гості в нас були дуже класні. Окрім одного. Не буду називати імені, доволі публічний. Він прийшов на наш ефір під чимось. Зайшовши в офіс, заявив сейлам і маркетологам: «Чого такі сумні, вам би накуритись». В ефірі намагався вхопити за п'яту точку мою напарницю, відверто до неї клеївся, зривав ефір, влаштовував стріми на Фейсбуці та оголошував кожен новий десяток глядачів. Це була школа жорсткої побудови особистих кордонів в прямому ефірі. Ми з радістю його випхали зі студії, як тільки дійшли до рекламного блоку.

Я з дитинства мріяла бути ведучою на радіо і наполегливо йшла до мети. Так наполегливо, що перший ефір мала, ще не закінчивши 11 клас. Редактор зателефонував і сказав, що мої записи їм підходять. Призначили дату першого прямого ефіру. Але того дня в мене у школі був іспит з економіки. Для мене вибір був очевидним — не на користь шкільних іспитів.

І от ми сидимо в ефірі — я і професійний досвідчений ведучий. Вітаємось, говоримо, ставимо пісні, приймаємо дзвінки — все як я мріяла. Доки не трапився феєричний дзвінок, який я ніколи не забуду:

— Добрий день, ви в ефірі.
— Емма, чому ти не на іспиті? Дзвонили зі школи.

Це була моя мама. Я страшно червоніла і не уявляла, що відповісти. А ведучий ледве душив у собі сміх.

У той момент це був найбільший сором, який я могла собі уявити. Від гніву, що я прогулюю шкільні іспити, маму несло, а мені здавалося, що моя медійна кар'єра тане з кожним її словом. Благо, співведучий мав хороше почуття гумору і вправно переводив ситуацію на жарт. Ми взяли номер школи і в ефірі домовилися про перездачу.

Далі все пішло добре. І після того ефіру я ще два роки пропрацювала на радіо. Але звичка спочатку чути голос в навушнику, і лише потім виводити в ефір — залишилася.

Некоторое время мы делали авторскую программу о музыке на интернет-радио. Тексты начитывали в студии, а сводили с треками дома сами. Каждая передача была объединена какой-то темой.

Не знаю, что за гики это слушали, мы крутили иногда совершенно неудобоваримые вещи, например, тема о медленной музыке состояла из длинных инструментальных композиций, очень медленных. С редакторскими правками и пожеланиями мы никогда не сталкивались.

Но один раз не прошло: мы подготовили выпуск о саундтреках к классическим порнофильмам, вроде «Глубокая глотка». В принципе, ничего смелого, просто иногда на фоне треков доносились томные стоны. Редакция сняла выпуск.

Подруга храпела на пульте в утреннем эфире под песню Тату «Мальчик гей». Песня все это время играла 45 минут по кругу. Включенный микрофон с храпом добавлял атмосферы.

А как-то в эфире была тишина, минут десять. Когда ведущие поняли, то под звон пивных бутылок сообщили: «Здесь могла быть ваша реклама, телефон рекламного отдела — такой-то». И ушли на песню.

Тоді я працювала на радіо у Львові, на вихідних, по вісім годин щоденно. І якось лишилася в студії зовсім одна: охорону звільнили, бо вони в туалеті курили траву.

Якраз прийшли гості, музиканти, топова група. Для такої події запросили фотографа. Але він спізнювався, топова група поспішала на інші ефіри, тож вирішили починати.

На п'ятій хвилині розмови телефонує фотограф: він прийшов і його треба зустріти. Я жестами показую гостям: давайте самі трошки, хлопці. А вони мене підводять і всі разом навпаки замовкають.

Тоді я задала рятівне питання про творчі плани на майбутнє — щоб їх відповіді вистачило, поки я лишу їх самих і збігаю за фотографом.

Піарниця за хвилину прислала мені смс з купою знаків запитань, а музиканти, здається, навіть не помітили моєї відсутності — коли ми з фотографом повернулися, вони продовжували говорити про плани на майбутнє. Ми посміялися і класно пофоткалися після ефіру. А їх піарниця мене відтоді недолюблює.