Киеву больше 1500 лет. Теме про «понаехавших» примерно столько же. За чем люди с разных концов страны переезжают в столицу? За любовью и деньгами, за дипломом и «попсой», ради безопасности и новых возможностей. Бывает, даже на спор. Приезжие готовы на многое из того, на что не согласятся киевляне. Они могут жить в квартирах с сумасшедшими бабками и теремках с гномами, снимать комнаты в стремных местах или ютиться в общагах, работать намного больше за небольшую зарплату и экономить на важном. А могут обитать в современных ЖК и ездить с навигатором по незнакомому городу. Иногда они знают Киев лучше людей здесь родившихся.

Уикенд собрал 7 историй переехавших. Спросили о том, с какими трудностями приходилось сталкиваться, легко ли принял город и правда ли, что киевляне — снобы, которые терпеть не могут приезжих.

Я восприняла это как вызов: как это — я не выживу в каком-то Киеве? Тем более с каштанами! Уже через месяц просматривала условия перевода в киевские университеты. И отправилась по списку на собеседования. Удивил университет Шевченко. Понятия не имела, что это за университет, кроме того, что он красного цвета. Мой юношеский максимализм был оскорблен, когда меня окинули оценивающим взглядом с головы до ног и сообщили: «Девочка, ты не сможешь перейти к нам на бюджет, у тебя нет таких данных».

Мама предложила бросать все и возвращаться. Но я знала, что уехать уже не могу. Хотя понимала, что Киев совершенно не мечтал меня тут видеть. Как могли, мы с девочками преодолевали трудности студенческой жизни. Снимались в массовках на ТВ — там давали кофе и бутерброд с красной рыбой. Процесс был долгим, года два я приживалась, пока не осознала, что в Харьков я уже еду в гости, а домой — это в Киев.

Переезд в другой город — как семейный союз. Где-то нужно уступить, где-то договориться, а где-то и поспорить, добиваясь своего. В Киеве приходится жить быстро, хотя киевляне, конечно, относятся ко всему довольно вольготно. У них есть надежный тыл, ощущение безопасности, возможность выбора. Потому часто приезжие хватаются за любые возможности и обходят киевлян в карьере.

Вот так целый год ездила, а потом подумала: сколько можно? Решила переезжать. Пришлось бросать свой университет, но я нацелилась учиться дальше. Поступила в Институт прикладного системного анализа КПИ. Выбрала стационар и оплатила контракт.

Найти жилье в Киеве не получалось. Возвращаясь в Харьков после очередной поездки, в поезде познакомилась с попутчицей. Та рассказала, что ее мама живет одна, родня решила сдавать одну комнату. Предложила мне поселиться. Я собрала рюкзак, сумку, кактус и с этим богатством поехала в Киев.

Бабка жила на Лесном массиве. Первые несколько часов прошли замечательно. А потом я достала ноутбук, и бабка закатила скандал. Она обмотала голову полотенцем и кричала, что мой ноутбук ее убивает. В 12 ночи стала выгонять меня из дому. На тот момент с одной подругой отношения охладели, а другая была в заграничной командировке. Мы как раз болтали с ней по скайпу, когда в комнату в очередной раз ворвалась умирающая от излучения бабка с требованием убираться. Подруга позвонила мужу, который был в Киеве. Договорились, что я какое-то время поживу у них. Подруга помогла с работой: у них в компании освободилась вакансия тестировщика, и я попросилась попробовать. Рассчитывала, что буду успевать и учиться, и работать.

Пришлось снова искать жилье. К тому моменту выяснилось, что учеба дается мне тяжело. Решила пока оставить универ, чтобы позже доучиться заочно. Опять-таки через знакомых нашла комнату на Харьковском. Поехала смотреть. Мы долго шли от метро, наконец, добрались. Я вышла на балкон, увидела перед собой лес и разрыдалась. Вообще не понимала, где нахожусь. Так поселилась в четырехкомнатном теремке в семье гномов. Гномами мы их прозвали потому, что все они были очень маленького роста. В одной комнате жили хозяйка с мужем, в другой — ее дочка с мужем и ребенком, в третьей сын с семьей.

Думала, потом съеду, найду что-то поближе к метро. В итоге прожила восемь лет. Это были самые приятные и человечные арендодатели. Комнату они сдавали не от жадности, а потому что им нужно было как-то выживать. Когда грянул кризис, на работе перестали платить, я объяснила им ситуацию. Сказала: пойму, если выселите. Тетя Вера ответила: что поделаешь, всем сейчас тяжело, отдашь, когда появятся деньги. Полгода я бралась за разные подработки и понемногу платила за жилье. Когда постепенно все наладилось, рассчиталась с долгом.

Интересно, что у младшего брата тоже был киевский друг, который говорил: «Зачем тебе оставаться в Мариуполе? Приезжай учиться сюда». Так брат поступил в КПИ. А потом внезапно нашу маму уволили с работы. Она перебралась в Киев, быстро нашла работу. Фирма арендовала под офис большую квартиру, и целый год мама жила на работе. Сейчас она купила однокомнатную квартиру, мы с мужем и брат с женой снимаем жилье.

У нас был запрос на то, чтобы не просто зарабатывать, а постоянно расти. Не хотелось через 20 лет превратиться в пару, которая развлекает гостей на свадьбах, играя на гармошках, да еще и готовит угощение.

Но мы знали, что работа есть в Киеве, правда, там придется побороться за заказы. Киевляне — это клиенты, которые любят работать с киевлянами. Вы можете быть лучше всех в мире, но если вы не киевлянин — это сразу минус 50%. Клиенты говорили: «Да, вы крутые, но почему вы не из Киева?»

Помню, пришли к новым клиентам. Те говорят: «Мы хотим с вами работать, но у вас что-то слишком дешево. Почему?». Тогда мы подняли цены в два раза. В Киеве выяснилось, что клиенты — это не те люди, которые тебя ненавидят, если ты где-то забыл сказать, что в магазине проходит акция. Киевские клиенты — люди, которые скажут, как ты здорово провел проект, обнимут, отметят твое старание. Здесь получаешь удовольствие от своей работы.

Сейчас из 23 человек у нас в команде только двое — киевляне. Наверное, киевлянам проще, у них нет страха потерять все разом и всегда есть фундамент — мама и папа. У других мотивация: если ты не закрепился в Киеве, то возвращаешься к родителям проигравшим и надломленным. Поэтому упорно работаешь, чтобы доказать себе и городу, из которого ты вырвался, что ты чего-то стоишь.

Почала шукати житло, підвернулась дешева кімната у чотирьохкімнатній квартирі на Виноградарі. Через два місця активних співбесід знайшла першу роботу. Тоді все здавалося легким. Єдине, що в перші місяці було важкувато емоційно, бо до того моменту я жила з батьками.

Кілька останніх років я професійно займаюся фотографією, працюю з гідами, багато їжджу по місту і чудово його знаю. Коли почала виловлювати особливі місця, остаточно зрозуміла, наскільки мені комфортно в Києві, наскільки це круте місто. Я не їхала сюди за коханням, але тут зустріла свого чоловіка. До речі, він приїхав з Херсонщини. Вважаю, що звів нас саме Київ.

В конце июля прямо на улице у папы случился сердечный приступ, его забрали в больницу на Красный хутор. Тогда я слышала много историй от знакомых о негативном отношении к донецким. Ничего подобного в больнице не было — персонал относился тактично и дружелюбно. Родители уехали из Киева в 2015 году, папа нашел работу в Луганской области. Я была в полной растерянности, долго искала работу. После полутора месяцев в страховой компании поняла, что это не мое. А самой эпичной стала удаленная работа переводчиком в брачном агентстве.

Так началась новая страница в жизни. Из Киева пришлось уехать — нашла работу в Донецкой области в американском проекте. И сейчас я много езжу, не только по стране, например, работала волонтером в Италии. Но вопроса, куда возвращаться после проектов, не возникает. Я еду в Киев, это мой дом.

Думаю, город меня принял. Теперь «ехать в Киев» — это возвращаться домой.

В Запоріжжі такої людини не знайшлось жодної. Навіть редактори та власники найпопулярніших видань не були такими, про чий успіх можна було сказати «оце справді круто». Тоді стало очевидно, що ловити тут нічого і треба кудись їхати.

Розглядали Львів, Київ та Одесу. Особливою любов'ю до Києва я ніколи не палала. Всі знайомі сюди переїжджали, тому це здавалось мені «попсою», хотілось піти проти течії та не робити, як всі. До того ж, коли приїжджаєш до Києва на кілька днів, здається, що він безмежний, метушливий, дорогий, і зорієнтуватись в ньому просто неможливо.

Але у Львові я вже жила, і рідним він не здався. Одеса мені не імпонує. Варіант переїхати за кордон ми навіть не розглядали. Тож коли нарешті постало питання переїзду кудись поближче до «цивілізації» та перспектив, інших варіантів, окрім Києва, просто не було.

А ще ми планували дітей, а ростити їх в умовах, коли страшно відкрити вікна через сморід заводів, не хотілось. Екологія в Запоріжжі — одна з основних причин, чому звідти переїжджає так багато людей. Словом, в якийсь момент, ми відчули, що пора. Це було півтора роки тому. Дуже швидко прийняли рішення і почали шукати житло.

Переїжджали з двома котами і цілою газелькою речей та меблів. Наслухавшись про те, що власники житла зазвичай котофоби, боялись, що знайти квартиру буде важко. Але після того, як я написала кілька постів у фейсбуці про переїзд, знайшлись аж чотири варіанти квартир, в які можна було в'їхати. Наживо не дивились жодної — вибирали сидячи в Запоріжжі, по фотографіях та віддаленості від метро. Врешті зупинились на двушці на Позняках — з поганеньким ремонтом, але за нормальну ціну та з власником, який був не проти котів.

Боялася, що почуватимусь «понаїхавшою», але це відчуття було чисто внутрішнім і тривало лише кілька місяців. Поки що єдина незручність — перед другим туром президентських виборів довелось 5,5 годин стояти в черзі, щоб отримати змогу проголосувати в Києві.

Перед переїздом у мене було безліч страхів та стереотипів, які наразі навіть смішно згадувати. Напевно, найкумедніший — вважала, що треба обов'язково схуднути, щоб відповідати «дрес-коду» столиці. Здавалось, що тут все неймовірно дорого, а працювати треба 24 години на добу. Практично всі стереотипи виявились хибними. Нічого складного у житті в столиці немає, різниця в цінах незначна і компенсується доходами, а (за моїми спостереженнями) мешканці Києва працюють навіть розслабленіше за тих, що живуть в регіонах.

Я встигла пожити в Новомосковську, Дніпрі, Львові та Запоріжжі, і постійно мала відчуття, що це тимчасовий прихисток. У Києві вперше відчула, що нарешті на своєму місці, хочу прожити тут до кінця життя і більше нікуди не рухатись. Я почуваюсь тут своєю, і це відчуття виникло буквально через кілька місяців після переїзду.

Столиця — місце, куди першими приходять досягнення цивілізації — від Uber, Glovo та IMAX до безконтактної оплати проїзду, електронного запису в поліклініки та магазинів Ikea. Саме сюди приїжджають топові іноземні музиканти, тут проходять виставки світових майстрів та загалом життя кипить і ніколи не скучно.

Тут мільйон варіантів, чим зайняти дитину, де провести вечір та чим загалом зайнятись по життю. Тут не страшно піти з роботи, бо точно знайдеться нова, і навіть змінити професію, бо довкола безліч варіантів, чим можна займатись.

Багато хто вважає це збоченням, але я в захваті навіть від велетнів-новобудов на Позняках та Осокорках. Вони дають відчуття розвитку, сучасного міста та розуміння, що кожен з таких будинків — це можливість для когось «понаїхавшого» зробити Київ своїм домом.

Звісно, столиці ще є куди рости — тут катастрофічно бракує велодоріжок, пандусів та місць, де комфортно було б гуляти з дитячим візочком. Але вірю, що з часом це змінюватиметься, треба тільки дати Києву трохи часу.

За ці півтора роки життя в Києві я зустріла максимум п'ятьох корінних киян. Коли на питання «А ти звідки?» чую, що людина народилась в Києві, навіть дивуюсь, як якійсь екзотиці.

Попервах у мене був «комплекс понаїхавшої». Чомусь гадала, що місцевим набридло, що всіх тягне до столиці і вони сприймають це агресивно. Доходило до того, що очікувала якоїсь відчуженості та агресії зі сторони випадкових людей в супермаркетах. Тому навіть перший час дивувалась, наскільки привітні люди трапляються довкола.

За моїми спостереженнями, кияни не відчувають, як може бути інакше, а тому менше цінують переваги життя в столиці. «Понаїхавші» ж вміють радіти тому, що «столичні» вважають за банальність. Наприклад, мене досі дивує, що лише на наших Позняках є більше інфраструктури, ніж в цілому Запоріжжі. А відкриття величезного торгового центру з кінотеатром IMAX поруч з домом стало святом. Я рада, що моя дитина родиться вже киянкою і вже на старті матиме в рази більше перспектив, ніж я колись мала.