Спочатку я вчилася володіти українською мовою. У 18 років мріяла працювати на Національному радіо. А працювати без досконального знання мови мені здавалося неможливим. Тож пішла на улюблений книжковий ринок «Петрівка», купила там «Українську для іноземців» і вивчала мову, як вивчають її іноземці. Можливо, це допомогло мені потім у викладацькій діяльності.

Років 14 тому випадкова людина кинула на мою адресу: «У неї занадто високий голос. Вона пищить». Тоді я почала шукати матеріали з порадами, як понизити голос. Хоча деякі «експерти» радили почати курити, я подумала, що існує інший спосіб. Виявилося, що існує.

Вийшло випадково. На ефір прийшла гостя, ми розговорилися, вона сказала: «В мене є для тебе учень». Вона була переконливою, тож я вирішила спробувати.

Учень не знав української взагалі, більшу частину життя прожив в іншій країні, спілкувався російською. Але його призначили керівником української філії великої організації. Раз на рік представники філій з усього світу збиралися на зустріч. Кожен мав презентувати свою філію мовою тієї країни, на території якої працює. Виступ мав тривати півтори хвилини та супроводжуватися слайдами. А головне: презентувати треба було так, щоб всі запам'ятали і казали потім, що українська філія — це вау!

Почала вивчати логопедію, щоб розуміти, що відбувається в роті в момент, коли ми вимовляємо звуки, чому деякі з них не виходить вимовляти правильно, навіть якщо ми правильно ставимо язик, видихаємо, і щелепа у нас правильна. Тож коли я ставлю людині мовлення, дуже звертаю увагу на окремі звуки, бо іноді це набагато важливіше, аніж завчити тисячу-дві слів.

Якщо людина хоче збудувати собі життя у такий спосіб, як вона хоче, їй треба комунікувати з іншими людьми. А щоб впливати на інших людей, така навичка просто необхідна. Спочатку до мене зверталися західно орієнтовані бізнесмени. За кордоном норма, коли людина знає, як ведуться перемовини, вміє ретельно добирати слова. У нас тоді такого ще не було, тому першопрохідцями були бізнесмени. Потім прийшли політики, особливо коли поширилася ідея, що всі мають говорити українською. У багатьох почалася дика паніка, я вже побоювалася, що найближчі пару місяців буду бачити у своєму оточенні винятково політиків. Не найприємніша категорія людей, бо вони знають стільки ділових формулювань та професійних розворотів, що важко навчати їх розмовляти нормально.

Потім були юристи, телеведучі, радіоведучі. Був період, коли всі ставали експертами, мали виступати, записували ролики для ютубу. З цієї нагоди теж було багато звернень. А тоді стали звертатися люди, які не мали професій, тісно пов'язаних з комунікуванням. Писали, що хочуть займатися просто для себе. Вміння говорити, зацікавити своєю внутрішньою сутністю важливе навіть при спілкуванні. А зробити це можна тільки за допомогою мовлення.

Виступати. Дехто просить чарівну пігулку чи вправу, яку можна робити раз на п'ять років, і все спрацює. Такої пігулки не існує, це рутинна, часом нудна справа. Але з чогось треба починати. І якщо робити це регулярно, то з часом виходитиме все краще.

Є чудова вправа. Можна виконувати її наодинці або обернути на гру з дітьми, колегами. Обираємо букву і пригадуємо десять слів, які з неї починаються. Наприклад, беремо «А» і згадуємо десять іменників на «а».

Якщо для вас це складно, можна відкрити словник і виписати слова на «А», які вам сподобаються. Виписуйте кожне з перекладом вашою рідною мовою.

Якщо граєте з кимось, можете називати слова на «А» по черзі. Вибуває той, хто не може назвати нове слово в свою чергу. Таким чином визначається переможець.

Коли ви один і виписуєте десять слів на «А», кожне вимовляйте вголос. Коли ми вимовляємо, у мозку спрацьовують механізми, які переводять слово з пасивного в активне. Ми промовили слово, записали. А тепер давайте складемо три невеличких речення з цим словом. Якщо розуміємо, що нам легко пригадати по десять слів, йдемо далі. Пригадуємо по 25, 50, 100. Небагато в українській мові букв, на які не можна згадати по 100 іменників. Навіть якщо вам здається, що згадали геть усе, слова приходитимуть до вас протягом наступних 2-3 годин.

Наприклад, слово «перманентний» багато хто сприймає як «тимчасовий».

— Ти там ходиш до спортзалу?
— Ну так, перманентно, періодично.

Тут людина вживає слово у хибному значенні.

Беремо картонку, ріжемо на квадратики. З одного боку пишемо іншомовне слово, з другого — повноцінний правильний переклад. Перегортаємо, запам'ятовуємо, складаємо речення з цими словами.

Якщо готові йти далі, згадуйте по десять прикметників чи дієслів і придумуйте з ними речення. Можна пограти в буриме — гра, в якій виписуємо десяток будь-яких слів, підбираємо до них рими, а потім з ними створюємо віршики. Якщо гратися ввечері у компанії, можна і слова запам'ятати, і насміятися.

Тут проявляється те, що ми називаємо російськомовною щелепою. Не знаю, звідки походить термін, але насправді ані російськомовної, ані англомовної щелеп не існує. Є вміння правильно логопедично та технічно вимовляти конкретні звуки.

Російськомовним людям дійсно складно вимовити це слово, бо «ц» в російській мові тверде, а в українській може бути і твердим, і м'яким. Але труднощам російськомовних можна зарадити.

Звук «ц» — це африкат, який складається з двох звуків - «т» і «с». І в російській, і в українській мові вони бувають у пом'якшеному варіанті. Тому спочатку ми відпрацьовуємо «ть», потім «сь». А потім чергуємо «ть-сь, «ть-сь». Прискорюємося: «тьсьтьсь», і ось в нас вже м'який «ць». Пробуємо вимовляти «ці», «цю, «ця», «цьомати» і нарешті — «паляниця».

Вважаю, що діалектизми, суржик, іншомовні слова, які ми адаптували, повинні бути в мові. Є свій ностальгічний момент — чути, як говорять люди з тих місць, де ми народилися або провели дитинство.

Я не схвалюю використання суржику в засобах масової інформації. Але якщо мені треба щось смачно підкреслити, і я знаю кльовське суржикове слово, то буду його вживати. Приміром, мої дідусь і бабуся жили у Полтаві. Полтавська говірка — це щось особливе. Мій дідусь казав слово «сахарь». Коли я розказуватиму у тіктоці про Полтаву та своє дитинство, щоб перенести людину туди, вживатиму слова «сахарь», «цюцько». Коли розповідатиму про шкільні роки у Київській області, згадаю фразу «А скільки тобі год?»

Звісно, у публічній площині на українську змушені були перейти політики. Я ж згадаю своїх учнів: наприклад, телеведучі Павло Казарін та Анна Афендікова, які перейшли на українську досить вдало. А також Анна Різатдінова, наша бронзова призерка Олімпійських ігор з художньої гімнастики.

Римма Зюбіна — мені дуже подобається її і слухати, і читати, і дивитися на неї в театрі. Якщо говорити про політиків, то мені подобалося, як говорив в період свого спікерства Володимир Литвин.

Я — яскравий приклад, що все можна зробити. Я не говорила українською від народження. Це моя так би мовити професійна мова, якої навчилася у свідомому віці. Ми ж не соромимося говорити недосконалою англійською!

Головне — не ведіться на так звані курси вихідного дня, де вам кажуть: «Попрацюєте зі мною два дні по вісім годин і перетворитеся на крутих ораторів». Я вас розчарую: не вийде. Робота на мовлення та голос — це фізична робота, робота м'язів.

Ваші м'язи повинні тренуватися, і в середньому це займає від 6 до 12 місяців регулярної роботи. Я залишаюся людиною, яка досі щодня тренується — через учнів, ефіри чи банальні вправи на дихання та артикуляцію. До речі, вправи на дихання в умовах епідемії коронавірусу — дуже корисна штука.

Можете вивчити купу слів, навчитися складати їх у речення, але поки ви не практикуватимете, вони залишаться купою слів та речень у вас в голові. Треба просто усвідомити: доки ви не говорите, ви не говорите.

Доки ви будете боятися, ви не заговорите: у будь-якій мові важлива практика. Що робити? Просто говоріть! Якщо капець як боїтеся говорити на роботі чи з близькими, можете просто піти до найближчого супермаркету і сказати касиру «дякую». Якщо користуєтеся соціальними мережами, можете написати пост українською, не обов'язково навіть його публікувати. Можна обрати собі день, коли вживатимете українську вдома, в аптеці, на прогулянці. Йдіть такими маленькими кроками до мети.