Слідом за духовенством чай почала пити і козацька старшина, а за нею підтягнулися багаті ремісники. Спочатку багаті міщани вживали чай лише на свята. Разом з чайниками став з'являтися ювелірний посуд для приготування чаю. Завдяки високій ціні для киян пиття чаю стало ознакою престижу, а пригощання — виявом поваги до гостя. Саме так чай входив в моду.

Якщо духовенство і багатії пили дорогий «жулан», то бідніші кияни могли заощадити та купити «цегляний» чай (тобто пресований, значно нижчої якості). Бідніше населення «чаювало» відварами зі зборів трав, листя малини, смородини.

Інший запис Шевченка, зроблений в казахських степах, пояснює, чому моду на чай підхопили російські військові: чай був єдиним способом втамувати спрагу, адже сира місцева вода непридатна до споживання. З великим захопленням Шевченко записав, як не міг відмовитись в гостях від чаю з лимоном — «нечуваної розкоші у пустелі».

Цей спогад пізніше він використав у повісті «Близнюки»: «Ніколи в житті я не відчував такої страшної спеки і ніколи в житті я не пив такої гидкої води… ЇЇ до роту неможна взяти не процідивши: вона пінилась вошами і мікроскопічними пиявками… Я за допомогою лимону випив склянку чаю. Нічим так швидко не втамуєш спрагу, як гарячим чаєм вприкуску».

Повертаючись із заслання, Шевченко заїхав у Москву до актора Щепкіна. Чайні традиції, як виявилося, відрізнялися: московити пили дуже міцний, дуже гарячий чай і дуже багато. Чайник Шевченка висміяли через те, що солідній людині з такою дрібною посудиною соромно сидіти, інша справа — самовар.

Але після перемоги більшовицької революції любителям чаю стало не до сміху, не до чаю і не до цукру. Для торгівлі чаєм створили цілий трест. Але поява зайвої бюрократичної структури зовсім не гарантувала власникам чайників і самоварів достатньої кількості якісного чаю. Майже десять років знадобилося радянській владі, щоб ліквідувати дефіцит завдяки кавказькому чаю.

Радянське чаювання засвідчило, що революція торкнулася не лише політичної системи, але й всіх сфер життя, зокрема й чайних традицій. Символічно, що фільм режисера Миколи Шпиковського 1927 року про складнощі життя в комуналці називався «Чашка чаю». На жаль, до нашого часу фільм не зберігся.

Зате зберігся роман Булгакова «Майстер і Маргарита», який доніс до нас особливості радянського буфету: «До роту нічого не візьму в вашому буфеті! Я, шановний, проходив вчора повз вашу стійку і досі не можу забути ні осетрини, ні бринзи. Дорогоцінний мій! Бринза не буває зеленого кольору, це вас хтось обманув. Їй належить бути білою. Так. А чай? Це ж помиї! Я своїми очами бачив, як якась неохайна дівчина підливала з відра до вашого величезного самовару сиру воду, а чай між тим продовжували розливати».

Врешті-решт після низки трагічних десятиліть у Радянському Союзі почався «застій». У Києві пили грузинський чай. Якщо в магазинах з'являвся індійський, то його швидко розбирали. Частиною нових традицій радянського чаювання стала безальтернативність. Кава була дуже дефіцитним продуктом і замість неї радянським громадянам пропонували пити кавовий напій на основі ячменю. Смак смаженого ячменю однозначно підштовхував споживача обрати чай.

Іншою частиною радянських чайних традицій стало дарування чайних сервізів, мельхіорових (а якщо пощастить, то і срібних) чайних ложок, самоварів, електросамоварів. Ці подарунки не були бажаними, але вважалися прийнятними, а в разі чого їх можна було передарувати комусь іншому.

В умовах монополії грузинського чаю кияни урізноманітнювали смак, додаючи мед, м'яту, липовий цвіт. Додавання калини можна назвати найкращим здобутком українського чаювання.

Окремі радянські громадяни з чаю вирощували чайний гриб (колонія мікроорганізмів, яка виростає мов гриб, в підбродившому чаї — «чайний квас»). Шанувальники «чайного гриба» часом нагадують напіврелігійну секту і досі існують серед нас.

Кияни не відчували дефіциту чаю, але під кінець 1980-х дефіцитом став цукор. Щоб випити солодкого чаю, доводилось проходити квест: отримати талони на цукор — знайти чергу за цукром — відстояти чергу. Можна було підсолодити чай кубиками цукру-рафінаду. Через високу ціну його мало купували. Тож і талонів на нього не вводили. Але так розкошувати було не по-радянськи.

Розпад СРСР відкрив ринки для справжнього чаю і повернув киянам можливість творити нові чайні традиції. Так, поява на ринку чайних пакетиків значно спростила процес чаювання — тепер можна швидко заварити напій на робочому місці чи під час подорожі. Чайні сервізи відійшли в минуле, їх замінили великі чашки з дотепними написами та термокружки. Чай п'ють не лише в компанії за бесідою, а й наодинці під улюблений фільм, на ходу дорогою додому, в офісах, кафе та на природі в холодну пору. Одні кияни полюбляють чай без цукру, другі — не уявляють напій без підсолоджування, треті — обов'язково вприкуску з печивом чи цукерками, четверті — додають в напій гілочку м'яти та лимон. Згідно з результатами всеукраїнського багатоцентрового обсерваційного дослідження ВЕСНА українці п'ють чай вдвічі частіше за каву.

Для киян став доступним такий великий асортимент чаю, що набриднути цей напій просто не може. Компанія МАY-Ukraine постачає на український ринок чай Richard, Curtis, Mayskiy та Lisma, що виготовляють з високоякісних сортів з Цейлону, Кенії, Індії та Китаю.

Richard — чай для поціновувачів англійської класики, ідеально підходить для сніданку, ланчу та 5 o`clock tea. Окрім класичного чорного та зеленого листового, є чай з додаванням бергамоту, ягід, квітів жасмину та різних трав.

Curtis — чай для тих, хто любить все нове та незвичне, адже має неймовірно велику колекцію смаків. Можна спробувати чай Curtis з ароматом манго, грейпфруту, ягід і навіть трюфелю або солоної карамелі, з додаванням цукатів ананасу та пелюсток троянд.

Mayskiy — класичний крупнолистовий цейлонський чай, добре підійде для родинного чаювання зі смаколиками.

Лісма — міцний насичений індійський чай, який добре бадьорить зранку і заряджає енергією на цілий день.