Збитки почалися з першого дня весняного локдауну, бо у нас були продані вистави на місяць наперед. З зупинкою прокату закінчились надходження, і почалась суєта суєт з обміном і поверненням квитків.

Комунікація влади щодо карантинних заходів була жахливою, ми не розуміли, як і що планувати. Але при цьому не могли й зупинити роботу, а спілкування з наляканими глядачами вимагало чималих ресурсів.

З кожним днем локдауну у нас накопичувалися борги за оренду, які Фонд держмайна, попри численні запити, не скасував. Нам вдалося частково зберегти команду, але ніяких пріоритетів по виплатах комусь не було, тому що не було грошей.

Незалежний театр існує тільки завдяки глядачам. Ми робимо якісний і ексклюзивний контент — нам за це платять гроші. У період, коли контент ми не змогли давати, допомогла лояльність до нашого бренду. Ми влаштовували аукціон і розпродажі.

Продавали одяг, взуття, картини, прикраси, навіть дорожній знак та мікроскоп. Продали мою знамениту синю шубу. Але це було більше для фану.

Коли були у відчаї, з'явилася безпрецедентна для нашої країни ініціатива від Українського культурного фонду — інституційна підтримка. Просто щоб вижити. Ми дуже оперативно написали гранти, тож вони мали бути виплачені на початку осені. А потім — купа листів, переговорних процедур, угоди, довідки… І ось вже кінець року — від Міністерства фінансів гроші ми так і не отримали. Хоча спеціалісти УКФ зробили все можливе. В результаті те, чому ми так раділи, перетворилося в депресію і безнадію. А якщо гроші таки дадуть — ми матимемо відзвітувати за 10 днів і освоїти їх за три. І я зараз вже жалкую, що подавалась на грант.

Але нам пощастило в іншому — ми виграли грант підтримки культури Hilfsfonds від Гете-інституту. Це якраз і дало нам можливість протриматися. Грант дозволив закупити необхідну для мобільності театру техніку та зберегти кілька робочих місць. Якби не ця допомога, ми б на одних обіцянках уряду не прожили.

За час карантину ми все ж зробили дві прем'єри у зумі — вистави «Борщі» і «Лабрадор». Але найдієвішим було зібрати всі сили і випустити нову прем'єру в абсолютно незвичному для нас форматі — на вулиці, бо нам конче необхідно було повернутися і працювати.

У голих і голодних гарна фантазія, тож як тільки масові заходи з обмеженнями дозволили, ми випустили «Червоне, чорне і знову червоне» у Мамаєвій слободі. Адже в залі показувати вистави не можна було.

Так склалося, що під текст «Піратської бухти», який лежав кілька місяців, щасливим випадком знайшлась локація. І я вважаю цей експеримент дуже вдалим — і для акторів, і для глядачів що відкрили новий формат та нову локацію.

Ми ж увесь час влітку робимо незвичні формати — у нас були вистави у шахті, зоопарку, спортивному інтернаті. Дикий любить дивувати і буде продовжувати це робити. Незалежно від епідеміологічної ситуації.

Щодо планів на майбутнє — варіанти вижити є, але тільки якщо у влади буде нормальна комунікація. Та якщо локдаун буде впроваджений на конкретний термін, а не як весняний — продовжуватися по кілька разів.

Щоб втриматися, ми також будемо пропонувати глядачам купити сертифікати-ф'ючерси. Це таке наноінвестування від глядачів. Після відновлення роботи театру інвестори зможуть подивитись за цими сертифікатами вистави.