Тема війни на Донбасі болюча та викликає багато суперечок. Так само і книжки про неї. Хтось не готовий читати про АТО, бо «не витримує психіка». Комусь важко, бо «як пости у соцмережах ці тексти — норм, але до літератури їм далеко». Інші вважають, що такі книжки — скоріш інструмент реабілітації для бійців, які пройшли всі круги пекла.

Звісно, ветеранські книжки мають особливий статус в цій темі, проте небажання читати про події останніх років на сході через недостатньо високий рівень літературної майстерності авторів — така собі відмовка. Адже про АТО пишуть не тільки військові, а й журналісти та письменники. Вікенд склав власний список такої літератури. І перші місця в ньому зайняли ветерани, які дійсно вибороли право голосно говорити про свій досвід.

Колись це був Олег Болдирєв — житель Донецької області, топ-менеджер телекомунікаційної компанії. Піжон у стильному костюмі та елегантних туфлях. А потім він перетворився у Мартіна Бреста, сержанта Збройних Сил України, безпосереднього учасника війни на сході, який іронічно, чесно та іноді зло розповідав у фейсбуці про дев'ять місяців на передовій.

Записки Мартіна набули такої популярності, що перетворення їх у книгу стало закономірним. Всі книги написані від першої особи. Тут є записки про атаки та перемоги, помилки та розчарування під час АТО, техніку, військову бюрократію, побут та людей, які воюють за свою країну.

«Ти даси мені притулок в своєму бліндажі, скриєш мене в своїй траншеї, даси мені неврахований «покемон» і два цинки ЛПСів, Господи, закуриш і посміхнешся. Під пологом ночі я помолюсь тобі, Господи, так як вмію: трасерами, матом і любов'ю в серці».

Розвідник десятої гірничо-штурмової бригади, як і його колега Мартін, писав свої записки у фейсбуці і не мріяв, що колись все це перетвориться у книгу. Але згодом пости про бойові виходи, нескінченні кілометри на пузі, розтяжки та вогневі сутички стали збіркою автобіографічних оповідань.

Бруд ― слово, що описує війну, а хакі — це і колір камуфляжу, і слово, що перекладається як «бруд». Колишній розвідник відверто говорить про той бруд, який на фронті повсюди. Сайгон цитує живі діалоги реальних людей з поля бою, емоційні суперечки з засідок. Цінителям чистоти мови читати книгу буде несолодко, адже тут намішані різноманітні мови, діалекти, суржик, а ще — яскрава відверта лайка.

У мирному житті Руденко встановлював супутникові антени, а волонтером і солдатом став вже потім. Книгу з дивною назвою писав прямо в АТО, в перервах між боями та чергуваннями, а видав за власний кошт, продавши машину.

Жінка з зеленими очима на обкладинці — то видумана ізраїльська журналістка Елла, яка приїхала писати про Майдан, а далі почала закопуватися в давню історію України та вивчати сучасну. І не по офіційних хроніках, а в реальності.

Історії відомих протистоянь та невідомих сутичок, герої та боягузи, зради та доблесті. Чому ми бачимо події на сході очима Елли, навіщо потрібна любовна лінія в сюжеті? Мабуть, тому, що Руденко впевнений: війна — це погано, кохання — це добре. Не посперечаєшся.

До війни Петров жив звичайним життям з родиною у Мелітополі, був директором невеличкої виробничої компанії. У березні 2014 року пішов працювати у міський військкомат, а звідти — на фронт. Командував зв'язківцями, разом з бійцями «Азова» і «Донбасу» тримав оборону в Широкино. Враження про війну згодом оформилися у фронтовій роман «Кава з присмаком попелу». Це книга про найстрашніші роки нашої війни: 2014-2015. Іловайськ — Донецький аеропорт — Дебальцеве — Широкино.

Особливість більшості ветеранських книг — в тому, що поряд з сумним, трагічним в них йде комічне. Тож і Петров знаходить, над чим посміятися навіть в такій важкій темі.

Олександр Терещенко — миколаївський журналіст і відеооператор. Влітку 2014 року добровольцем пішов на війну. Обороняв Донецький аеропорт, отримав важкі поранення від розриву гранати, рятуючи життя чотирьох побратимів. Втратив око, праву руку та кисть лівої. У 47 років його життя розділилося на дві частини — до і після, коли о 16:30 в день поранення йому наклали джгути.

Але у книзі немає розповідей про війну, вибух, поранення. Вона — про інший відлік, про те, як воно — жити після такого далі. Як справлятися з депресією, усвідомлювати, що ти залежиш від допомоги інших людей. Автор відверто та десь навіть з гумором розповідає про найважчі моменти боротьби з обставинами і з собою, про повернення до життя після лікування та реабілітації. Це не тільки документальна повість про внутрішні проблеми людини, яка повернулася з фронту, а й своєрідний практичний посібник для усіх, хто потрапив у найскладніші життєві ситуації.

Зараз Терещенко є головою асоціації учасників АТО у рідному місті та заступником начальника київської Академії патрульної поліції.

Євген Положій — журналіст і письменник, якого часто видає «Фоліо», присвятив свою книгу мужності та героїзму військових, що пройшли через найбільшу поразку української армії за часи війни на сході.

Коли Положій збирав матеріал для книги, він спілкувався з бійцями різних батальйонів та підрозділів, вивчав джерела. Герої 16 новел — бійці, які вижили та розповідають свої історії. Це не документальна, а художня література, поряд зі справжніми бійцями в книзі виступають і вигадані персонажі, проте в них є цілком реальні прототипи.

Автор записував історії ветеранів тією мовою, якою вони їх розповідали, а потім перекладав. Тому книга, що вийшла у світ у річницю котла, має дві рівноцінні авторські версії: українську та російську.

На цей роман чекали як на «найважливіший текст про нашу війну». Події відбуваються на Донбасі у січні 2015-го. Шкільний вчитель Паша їде забирати з інтернату племінника, якого віддала туди мати. Весь роман — триденна дорога по малого і назад, додому повз людей у камуфляжі, через маленькі містечка, які не розуміють, що відбувається, і виступають пасивними свідками подій.

Досить незвичайна книга про війну, але і війна в нас незвична. Скоріш вона тут не описується, а відчувається. Загалом розповідь про Пашу — не стільки про війну, скільки про те, як почуває себе цивільна людина, коли поступово рушиться звичне життя, зникає впевненість та світ стає хитким.

«Укри» — це збірка новел про відчайдушних і винахідливих хлопців та дівчат із зони АТО. Новели поєднані не тільки сюжетом, в центрі якого — АТО, а й спільними героями.

Письменник, драматург та кіносценарист Богдан Жолдак написав свою бойову прозу про сучасне АТО та його героїв, які подібно відчайдухам з «Енеїди» творять подвиги, жартуючи зі смертю. Паралелі з козаками досить очевидні, автор відверто любується бійцями, які навіть у самих небезпечних обставинах зберігають здатність жартувати над ворогами і смертю. Водночас Жолдаку вдалося в динамічному екшені уникнути пафосу та ура-патріотизму.

«Ще здалеку Мічурин побачив незвичну картинку: його бійці пороздягалися до плавок і порозлягалися на сонечку, а дехто неквапом натирав мочалкою піну — річ незвична в бойових умовах, однак означало це лиш одне: за півгодини приїде штабна перевірка, а отже, ворожого обстрілу не буде».

Книга присвячена бійцям «Азову», а її головним героєм є реальний боєць з позивним «Художник». Власне і назва книги відсилає до емблеми батальйону «Азов», на якій є символ чорного сонця.

Письменник познайомився із прототипом свого героя у Кривому Розі. Тоді Сашко допоміг йому організувати презентацію книги в місцевому театрі. Згодом Шкляр зустрів хлопця на Майдані, а пізніше дізнався, що той став добровольцем на Донбасі.

«Чорне сонце» заслуговує на звання рекордсмена: лише в перші півтора тижня після виходу з друку було продано весь наклад — 10 тисяч екземплярів, а згодом і додатковий наклад у 16 тисяч.

«Ми їхали сюди без ваших наказів, панове генерали, ви ще колупалися в носі, тримаючи нюхало за вітром, щоб змикитити, куди воно далі поверне. Ми їхали туди безоглядно, хоч багато хто з нас не мав навіть зброї».

Незвичний формат: це не трилери Кідрука-письменника і не тревели Кідрука-мандрівника. Це документальна добірка, створена за ініціативи польського видавця. Коли Макс презентував свого «Бота» в Польщі, з'ясувалося, що більшість європейських журналістів не розуміють, що відбувається на сході нашої країни.

Після розмови з видавцем Кідрук оголосив про початок роботи над своєрідною енциклопедією протистояння. Початок повертає нас до часів Хмельницького, щоби поступово привести до Майдану, Криму та Донбасу, до військового протистояння та численних маніпуляцій, пропаганди та відвертої брехні. Кідрук щедро приправив історичні факти власними спогадами та прикладами з життя.

«Я доведу, що вікова дружба між Україною та Росією — лише міф; що насправді тісні стосунки — це не завжди засноване на взаємоповазі партнерство чи рівноправний союз; продемонструю, що відносини між двома народами значно складніші та... кривавіші. Я також спробую пояснити, чому після трьохсот п'ятдесяти років більш ніж близького співіснування українці так і не стали росіянами. І найголовніше — чому ми готові помирати за те, щоб не стати ними».