Як створити та видати книжку:
історії від письменників

Як людина стає письменником? Скільки грошей за це отримує? Видавець — друг письменника чи суддя? Як взагалі шукати видавця? Вікенд розпитав українських авторів, як вони писали та видавали свої перші книжки.
Дитяча книга
Авторка — Надьожна (Надя Кушнір).

Книга — «Зуб».

Наклад — 3500 примірників.

— Кілька років тому у мене заболів зуб, я приймала знеболювальне і за вісім годин написала та намалювала дитячу книжку про зуб. Хоча мені було боляче, це допомогло відволіктися, і книжка вийшла досить смішною. Вона про те, як зуб болів, його вирвали з рота, і він хотів стати кимось. Спочатку переживав, що його вирвали зі звичного середовища, а тоді зрозумів, що у нього розв'язані руки, і він може стати ким захоче. Там перебрано мільйон професій.

Видавців на ринку багато. Але видають вони або тих, хто вже відомий, або перекладну літературу. Я б не сказала, що видають дуже багато українських сучасних авторів.

Коли сіла придумувати історію про зуб ніякого плану не мала. У видавництві мені виправили лише одну штуку. Відповідно, коли робила книжку, не думала, як і де буду видавати. Потім відправляла її всім підряд. Умови мені ніхто не диктував, потім один письменник порадив видавництву «Книгаренька» взяти мою книжку. То вони взяли і видали. Домовилися ми в грудні, вийшла книжка в червні. І так само видали наступну мою книжку.
Видавець тобі спочатку друг, а потім суддя. Ми працювали з редакторами і коректорами, обговорювали з видавцем дизайн книжки, я його кілька разів сама переробляла. За саму книжку мені не платили, лише за ілюстрації. І з наступною книжкою було так само. Так що як письменника мене не дуже оцінили. Хіба пропонують роялті, але за весь час заплатили лише раз тисячу гривень.

Електронної версії у книжки немає, хоча я дуже позитивно ставлюся до електронних книжок. Сама читаю тільки електронні книжки, а купую у паперовому вигляді тільки дитячі.

Видавці не намагаються рекламувати книжки, сподіваються на ім'я автора, але виходить не дуже. Наприклад, посилаєш людей: «Купіть мою книжку». І вони хочуть. Але виявляється, що сайт нормально не працює, немає умов для продажу, треба заповнювати якісь гугл-форми. Але скоріш це специфіка роботи з маленькими видавництвами, з більшими, наскільки я знаю, все нормально.

Було дуже кльово взяти в руки свою книжку. Це така мрія ілюстратора — щоб вийшла повністю його книжка. Планую і далі робити книжки, мені подобається формат, в якому вигадую і роблю все сама, а не працюю під замовлення.

Було б добре, якби письменників більше цінували. Навіть ілюстратори як-не-як вже навчилися виборювати ціни, мають суміжні заробітки, а письменникам якось негусто платять.
Гостросюжетні пригоди
Авторка — Наталія Довгопол.

Книга — «Шпигунки з притулку "Артеміда"»
.

Наклад — 2100 примірників.
— Писала, скільки себе пам'ятаю, тож написати вірш, повість чи роман завжди видавалося логічним рішенням. Щоправда, думала, що всім тексти даються так само легко, як і мені, тож не розглядала це як професійне заняття, радше забавку.

Першу пристойну повість під назвою «Карпатська казка, або За десять днів до Купала» я писала в двадцятирічному віці. Це історія про двох сестер-підлітків, які заблукали в карпатському лісі й чарівним чином потрапили на Той світ, де вступили в боротьбу проти підступних перелесників, зміїв, льодниць та іншої нечисті. Підступилася я до цієї повісті серйозно: вивчала міфологію та гуцульський діалект, проводила польові дослідження й робила нотатки. Потім надсилала повість на різні конкурси, але далі короткого списку не проходила. Тож вирішила, що літературна діяльність — не моє, писала собі в стіл без амбіцій бути прочитаною.

А за десять років після написання «Карпатської казки» я таки дістала її з теки, допрацювала й видала електронкою у «Видавництві Стрельбицького», яке саме готувало серію українського ліричного фентезі. Звісно, хотілося паперовий варіант і хорошу редактуру. Іронічно, що за кілька років, коли я вже засвітилася на «Коронації слова» та кількох вагомих конкурсах, видавництво видало її в папері. І в аудіоверсії. Можливо, колись таки перевидам повість у якісній редакції, але не думаю, що вона зазнає вагомих сюжетних змін — цей текст я вже переросла, тож замість того, щоб копирсатися в ранніх творах, я б воліла інвестувати свою енергію в твори майбутні. Та й зрештою, у кожного віку своє бачення й своя мудрість — нехай цей твір лишиться дзеркалом мене двадцятирічної.

Решту своїх готових повістей я також опублікувала в електронному форматі, щоб почати з чистої сторінки. Сама винаймала редактора, спільними з видавництвом зусиллями підбирали обкладинку (із якою я не завжди була згодна, але скромно мовчала). Мені досі крапають невеличкі роялті з продажу цих книжок — роялті зовсім смішні, але в 2018-му найважливішим для мене було отримати шанс бути прочитаною.
А перша паперова книжка — «Шпигунки з притулку "Артеміда"» — вийшла у видавництві «Віват», і це був мій щасливий білет. Ще за задовго до того я підсвідомо знала, що маю видати книгу саме в цьому видавництві, а потім два роки поспіль безрезультатно надсилала їм рукописи — вони розглядалися на раді та відхилялися. Але на «Шпигунок» звернули увагу взимку 2019-го. І коли влітку рукопис посів друге місце на конкурсі «Коронація слова», я мала пропозиції від трьох видавництв, але обрала «Віват» за замовчуванням. Уже восени 2019-го я проводила першу презентацію на Форумі видавців, а потім ще й свій перший тур українськими містами за підтримки видавництва.

От «Шпигунок» я писала з азартом у короткі терміни, щоб встигнути до дедлайну «Коронації». Це була така гра. Помічаю за собою, що чим більше граюся, розважаюся й експериментую з текстами, тим краще вони виходять. І звісно, дуже допомагають хороші бета-читачі, що знайдуть випадкові неточності на етапі чернетки, і хороші редактори в видавництві. У «Віваті» мені трапилися не просто хороші, а чудові редактори: випускова редакторка Олена Рибка та літературна редакторка Марія Бірченко. До своїх прямих функцій вони ще виконують ролі терапевток, коли мені потрібна швидка психологічна допомога. Це той варіант, коли видавець друг. На жаль, так комфортно працювати не з усіма. Наразі окрім «Вівату» мої улюблені видавництва для співпраці — «Портал» і «Темпора», а також великі надії покладаю на зовсім юних Creative Women Publishing.

Сумно, що зараз виходу книг треба чекати довше, зокрема, через скрутне становище видавництв. Та й тиражі зменшилися: «Шпигунки» вийшли з першим накладом у 2100 примірників, а вже «Мандрівний цирк сріблястої пані» вийшов у карантин накладом 1500 копій. Та я сподіваюся на успіх книги та додрук тиражу. Добре, коли видавництво має велику систему дистрибуції, надсилає певну кількість книжок на професійні й блогерські рецензії, та все ж автору треба також працювати над своїм іменем і промоцією книг. Бо якщо вже взялася за справу, до якої маєш хист і до якої лежить душа, то треба вкладатися в неї, доки вона не почне віддавати. А віддає вона щось значно цінніше за гроші.
Фантастичний детектив
Авторка — Ірина Грабовська.

Книга — «Остання обитель бунтарства».

Наклад — 1000 примірників.

— Я писала постійно, спочатку оповідання, потім повісті, а тоді написала перший великий роман, хоча його і не опублікували. Першою опублікованою книгою стала «Остання обитель бунтарства», за жанром це стімпанк-детектив.

Сама ідея прийшла дуже давно. Подумала: що, якби я народилася і жила у 19 столітті, а тоді зустріла б себе нинішню? Сюжет, світ, естетика епохи пари і корсетів та міста винахідників Леобурга, закрутилися саме довкола ідеї двійників, що живуть у паралельних світах.

Лячно було перед написанням другої частини «леобурзької» дилогії, «Останньої війни імперій». Революція і війна — близька і далека тема водночас, сюжетні лінії шпигунів з різних країн, подорожі країнами «паралельної Європи», політичні ігри імперій, справжні міські бої — я боялася, що не зможу написати такий великий і складний твір. Та коли написала план, відступати було нікуди. Писала довго, тяжко та емоційно, але цілком задоволена результатом. Іноді навіть не віриться, що я справді написала цю книгу.

Говоритиму про дилогію «Леобург» як про одну книгу, бо у перевиданні вони вийдуть під одною обкладинкою. Це пригоди хлопця Данила та його друзів у паралельному світі (візуально схожому на наше 19 століття), у місті вчених та інженерів, Леобурзі. Чернетку «Останньої обителі бунтарства» я написала за півроку, але редагувала, доповнювала і перероблювала майже шість років потому. Чернетку «Останньої війни імперій» я писала чотири роки, поки редагувала першу книгу і шукала видавця.

Результат можна уявити тільки у загальних обрисах. Я пишу план, досить детальний, із описами сцен, це схоже на сценарій фільму. З плану тільки зрозуміло, чи книга буде велика чи не дуже, відчувається масштаб і складність. Але перша чернетка — це завжди трохи несподіванка, і для того, аби відшліфувати її, треба ще багато зусиль. Допомагають бета-рідери та редактор видавництва.

Коли я писала першу чернетку, видатися взагалі було доволі складно. Але за той час, поки вона редагувалася і доповнювалася, в Україні змінилася ситуація на видавничому ринку, і видавці почали звертати увагу на україномовну фантастику. Договір я підписувала одночасно на дві книги дилогії, тож де вийде друга, я вже знала.

З книгою пов'язана одна травматична для мене історія. Спочатку вона мала вийти в одному великому видавництві, але там не склалося із редактором, правки якого я не могла прийняти. Тоді я розірвала договір, отримала офіційну відмову і почала шукати інше видавництво. Першим зацікавилося «Км-Букс» і ми почали працювати. Одразу відчула, що ставлення і до тексту, і до автора там геть інше, тому тішуся, що потрапила саме туди.

Після 2015 року український видавничий ринок зрозумів, що фантастика потрібна, добре продається, і люди хочуть читати зокрема й вітчизняних авторів, тому зараз прилаштувати рукопис можна доволі швидко. Звісно, якщо текст якісний.

Видавець — це перший покупець, що оцінює твій текст. Якщо бачить потенціал — бере і вкладає гроші (так, авторам платять за книгу, а не навпаки). Якщо відмовляє — або текст поганої якості (для попередньої оцінки варто «обкатати» рукопис у звичайних читачів або у професійного редактора, якщо є змога), або просто не підходить до видавничого портфеля і треба шукати іншого видавця.

Рукопис я надіслала у серпні, почали працювати над текстом у вересні 2018 року. Згоди дійшли десь у лютому-березні. Вийшла «Остання обитель» під Форум видавців, у вересні 2019 року.

Я була повністю залучена у процес. Всі правки, навіть найдрібніші, ми погоджували. Редакторка ставила запитання до сюжету, робила стилістичні виправлення, але виправляти чи ні вирішувала саме я. Доводилося навіть переписувати, і скорочувати, і розширювати дещо. Також я вичитувала готовий макет після коректора і верстки. Обкладинку за моєю ідеєю робив мій знайомий дизайнер Сергій Піонтковський, я працювала з ним над іншим проектом.
Наклад обох книжок — по 1000 екземплярів, зараз перша книга майже скінчилася в продажу, тому ми готуємо перевидання дилогії 2 в 1 у твердій обкладинці. На початку співпраці автор отримує гонорар. Далі за кожну продану книгу — роялті. В Україні в різних видавництвах це від 4 до 10% від видавничої ціни.

Видавництво допомагає автору з просуванням книги, надає локації для презентацій, надсилає певну кількість примірників на огляд книжковим блогерам, пише пости, інтерв'ю на власному сайті, допомагає проводити онлайн-презентації на своїй сторінці. Але здебільшого продажі — це зусилля автора. Чим більше ви стараєтеся, тим більше продасте книжок і тим популярнішим станете. Ще дуже потрібні відгуки читачів — просіть усіх!

Моя книга видана лише у папері. Я сама люблю електронки і завжди обрала б електронку над паперовою, бо в мене мало місця для зберігання книжок. Хоча паперову я завжди купую потім, якщо мені дуже сподобалася електронна. Але через проблему з піратством в Україні е-буки, особливо українських авторів випускають дуже мало. Сподіваюся, це зміниться.

Коли береш в руки свою першу книгу, посміхаєшся так, що аж за вухами видно. Навіть відео зняли, як я беру її з полички в магазині «Буква» і починаю гортати. А вона така яскрава, і пахне!

Я хочу сказати молодим авторам, щоб не соромилися писати. Пишіть, пишіть, пишіть. Один текст не видадуть, пишіть наступний. В Україні бракує всього. Кожен жанр, який би ви не взяли — фантастика, детективи, любовні романи, історичні романи, трилери, горор — бракує всього. Пишіть і шукайте видавця, читач спраглий до нових українських письменників.
Детектив
Автор — Мартин Якуб.

Книга —
«Мертві моделі».

Наклад — 2000 примірників.

— На літніх канікулах у бабусі, коли мені було вісім років, вирішив, що напишу книжку. Але написав її десь у 35. Писав і до того, але нічого, довшого за кілька сторінок, не закінчив. Коли став дорослим, загадав собі такий челендж: чи зможу я написати роман? Взяв і написав за три тижні. Одразу знав: вона буде надрукована. Коли писав, я вже уявляв себе на презентаціях книги.

Це детектив, але мене цікавлять гострі соціальні проблеми, тому тема «Мертвих моделей» — надмірна зав'язаність людей на соцмережах та підміна реального життя віртуальним. Невеличкий приквел: головний герой — атошник, що був ментом у Горлівці, потім сепаратистом, тоді щось з ним відбулося, і він пішов на лінію зіткнення, щоб його вбив снайпер. Але його не вбили, а скажімо так «перевиховали».

На війні він втратив руку і опинився в Києві нікому не потрібним інвалідом, годним лише піднімати шлагбаум в офісному центрі. У нього є племінниця, яка запропонувала: «Давай зареєструю тебе приватним детективом». Герой посміявся, але погодився і отримав замовлення на пошук зниклої дівчини. Далі відбувається низка карколомних детективних пригод.

Щоб написати добру книжку, її спочатку потрібно спланувати. Я не вірю, що прийде муза і буде диктувати, а ти лише запишеш. Писати книгу — це важка робота. Спочатку я сідаю і планую кожну сцену, що в ній відбувається. У процесі підготовки щось може змінюватись. А під час написання ти вже просто насичуєш деталями, натягуєш м'ясо на цей скелет.

Дописав і відправив на конкурс «Смолоскип». Виграв, надрукували книгу, почав писати другий роман. Видавництво «Віват», коли у мене була готова десь третина, зацікавилося і вже чекало мій новий роман.

Я трохи нахабний письменник і багато втручаюся у видавничий процес. Інші письменники багато віддають на видавництво. У мене не так, наприклад, обкладинку робив сам. Звісно, я дослухався до порад редактора. Були певні прогалини у сюжетних лініях, це я виправляв. Розумів, що як початківець, маю довіряти людям, які розуміються на цьому більше.
Від того, як я написав, до того, як книга вийшла, пройшов майже рік. В основному — через моє небажання редагувати. Я довго цього не робив, а коли настав дедлайн, відредагував за два тижні. Потім над текстом працювали ще коректор і редактор видавництва.

Коли взяв надруковану книгу, перші хвилин двадцять переповнювали емоції, а потім почав думати, що писати далі, про що буде наступний роман. Тобто якщо вважаєте, що після виходу книги ваше життя принципово і назавжди зміниться, то ні. Звісно, ви зможете друзям та родичам заявити свій новий статус, і вам скажуть «молодець».

Я відмовився від роялті, щоб здешевити вартість роману в книгарнях. Це був мій внесок, щоб книжка була дешевшою, ті декілька тисяч гривень не були важливими для мене. Я свідомий: навряд чи перша книжка буде продаватися величезними накладами.

З видавництвом ми домовилися, що вони займаються лише паперовою книжкою, а електронну версію книги можна купити у мене на сайті.

Звісно, кожному автору хочеться, щоб його книжка продавалася краще. Тому хочеш стати відомим письменником — береш все в свої руки. Можеш, як Макс Кідрук, викупити частину накладу і поїхати по ста містам України продавати книжки. Або можеш, як Валерій Ананьєв, розвивати власний канал як медіа-ресурс. Є багато різних шляхів. Я не дуже люблю їздити по ста містам і спати в машині, тому вирішив створювати свій майданчик, підвищувати свою медійність. Тому я створив канал на ютубі «Мартин Якуб Шоу», куди запрошую інших письменників. В мене вже були Дорж Бату, Іларіон Павлюк, ті ж Кідрук та Ананьєв. І так поступово за півроку на відео вже по 5 тисяч, на Кідрука — 10 тисяч переглядів.

Завдяки цьому і про мене люди більше дізнаються. Десь за місяць вийде продовження книги, побачимо, як це вплине на продажі.
Для підлітків
Автор — Настя Мельниченко.

Книга —
«ЯнеБоюсьСказати».

Наклад — 1000 примірників.

— Ми часто приколювалися у тусовці, що «кожен журналіст мнить себе письменником» (наче це щось погане!), тому я досить довго писала «в стіл», щоб не підтверджувати цей стереотип. Але після масштабного флешмобу в мережі, зініційованого мною у 2016-му, з'явилось бажання оформити все це у щось матеріальне. Я побачила, що більшість історій про насильство в дитячому віці були через те, що діти не могли інтерпретувати, що з ними відбувається. Тому я написала підліткам про насильство — моя книжка ЯНеБоюсьСказати вийшла у 2017 році.

Це книжка про різні види насильства, секс і кордони. Я працювала за чіткою схемою, яку ми напрацювали у робочій групі активісток з протидії насильства. Писала пару місяців, це дуже швидко, бо видавництво мене підганяло. Коли готуватиму книжку до перевидання уже в іншому видавництві (а права на книжку повертаються до мене у листопаді цього року), то хочу засісти за неї ґрунтовніше.

Я була новенькою, тому видавала у тих, хто перший погодився на мою тему. Це було дуже відоме і знане видавництво. Запрошувало ще одне, але я спокусилася на крупне видавництво. Прикметно, що другу, третю, четверту і п'яту книжки я видала з отим меншим! І перевидання найпершої книжки теж зробила б у них.

У мене бував час, коли графік писання розписано на рік-півтора. Власне, зараз теж такий час. У роботі три книжки, дві підтверджені, одна — приймається рішення з боку видавництва.
Я лише раз в житті мала досвід писати на «там побачимо», видала аж через вісім років. Більше такого не робила і не робитиму. Пишу завжди після узгодження теми, синопсису і підписаного контракту. Люблю, коли все «чьотінько».

У мене зазвичай гарна співпраця. Люблю, коли співпрацюють і підтримують. У цьому плані добре було працювати з видавництвом «Портал» (я з ними видала дві книжки, третя чекає на свою чергу). Вони навіть психолога пропонували для моральної підтримки.

Як йде співпраця з автором, залежить від видавництва. Бувало, від мене нічого не залежало. З такими я не люблю працювати. Бувало, коли все узгоджували. Бувало, на мене перекладали менеджерські обов'язки видавництва, включно з веденням переговорів з художниками та редакторами. Я від цього бісилася.

Середня сума, яку виплачують авторові, — 8 тисяч гривень за книжку. Діапазон цін від 4,5 до 16 тисяч гривень — за кілька місяців роботи.

Оскільки на писанні книжок не заробиш, то з досвідом починаєш обирати видавництво саме за те, як воно просуває автора. Я поки не задоволена жодним. А працювала я з чотирма.

Коли взяла в руки свою книжку, перше, що подумала: «Як вони могли видати книжку на туалетному папері?»
Про моду
Автор — Майя Тульчинська.

Книга — «Балачки навколо шафи. Доступно та просто про моду і стиль».

Наклад — 1000 примірників.

— Написати книжку я вирішила давно, років зо три тому. Просто зрозуміла, що не існує такої книжки про моду, яку я хочу бачити, українською мовою. А книжки про моду від західних авторів не завжди помічні та актуальні для українських жінок. Якщо чогось немає, а ти хочеш, щоб воно було — візьми і зроби сама.

Книжка про те, як простій жінці порозумітися зі своїм гардеробом. Як знаходити речі, які їй справді пасуватимуть, як полюбити своє відображення в дзеркалі і вдягати його так, щоб собі самій подобатись. Текст я писала з перервами близько двох років. Але насправді виношувала і готувала цю книгу усе своє попереднє життя.

Розуміння загальної концепції було одразу. До того, як написати книгу, я п'ять років вела модний блог для жінок, щодня спілкувалась з ними в соцмережах. Знала, що їх хвилює, на які питання вони шукають відповідей. Тому я розуміла, які саме теми є важливими та як їх висвітлити.

Це прозвучить як цитата з кіносценарію, але насправді було так: я почала писати книгу, і тут мені написали з видавництва. «Ми всім видавництвом щодня читаємо ваш блог. І подумали, чом би вам не написати книгу, а ми б її видали». Оскільки книга вже писалася в той момент, то можна сказати, ми знайшли одне одного. Вони своєю пропозицією підштовхнули мене писати швидше, і я писала вже знаючи, що книгу чекають і точно видадуть.

Видавництв на ринку багато, а от пропозицій від них — не дуже. Особливо зараз, в умовах карантинів, видавництва дуже обережні і ризикувати з новими авторами часто не готові. Для мене видавництво було партнером і в жодному разі не суддею. Ми працювали разом, обидві сторони хотіли зробити цікаву, якісну та красиву книжку, яка сподобається читачам.

Абсолютно у весь процес я була залучена, хіба що в типографії фарби змішували без мене. Звісно, працювала разом з редакторами над текстом. Дуже тісно співпрацювала з художницею. У книзі понад 200 ілюстрацій, і це не просто малюнки, вони є продовженням тексту, допомагають краще уявити той одяг, фасони, кольори та принти, про які йдеться в тексті. Для кожної картинки я ставила завдання художниці, потім ми разом обговорювали і спільно вирішували, якою вона має бути. Художниця книги Олена Тиха також працює як стилістка, прекрасно орієнтується в сучасній моді, тому ми з нею гарно порозумілися, вийшов справжній творчий тандем.

Малюнок для обкладинки ми також вигадали вдвох з Оленою і потім разом з видавництвом допрацьовували макет обкладинки, щоб він якомога краще відповідав ідеї та змісту книги.
Наклад — 1000 екземплярів, з них близько 300 було продано за попереднім замовленням, ще до того як книжка вийшла друком. Ціна книги залежатиме від умов продавців, але орієнтовно 360-400 грн.

Від домовленості до виходу книги минуло майже півтора року. Але це був пандемічний рік з його карантинами та обмеженнями. Якби не екстремальні умови, мабуть, впоралися би швидше.

Просування та реклама це зазвичай спільна відповідальність автора і видавництва. І так мало б бути, але тут знов втрутилися карантинні обмеження. Книгарні поки що зачинені. Нормальні канали просування книжок — виставки, книжкові ярмарки, презентації проводити неможливо. Єдиним доступним каналом реклами та продажу зараз є інтернет та соцмережі. Тому поки що більше просуванням книги займаюсь я, бо у мене є для цього певні ресурси як у блогера.

Моє ставлення до електронних книжок дуже позитивне і я б дуже хотіла зробити електронну версію. Зокрема тому, що в мене багато замовлень на книгу з-за кордону, і було б значно простіше продавати електронну версію, аніж надсилати паперову книгу за кордон поштою. Але, на жаль, поки що ми не знайшли можливості викласти книгу онлайн таким чином, щоб вона була захищена від копіювання. Як тільки знайдемо — зробимо обов'язково.

Важко повірити, але коли книжка на папері, в палітурці — вона ніби вже не твоя. Вона вже живе своїм власним життям, спілкується з людьми сама, і ти більше ніяк не можеш нею керувати. Це як з дітьми — ти спочатку вкладаєш в них неймовірні зусилля, ресурси і всю свою любов. А потім раптом вони стають дорослими — і живуть своє власне доросле життя, на яке ти не маєш майже ніякого впливу. Отак і книжки, коли вийшли з типографії — вони вже дорослі. І трохи не твої.
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Книжки читала
Світлана Максимець