Село і театрали:
як ми їздили на прем'єру «Дикого театру» у Сорокотягу

Чи є місце театру в українському селі та як живуть сучасні українські Кайдаші
Дикий театр — український незалежний театр, створений у 2016 році Ярославою Кравченко. Характерний своїми провокативними та відвертими виставами, до яких залучаються молоді художники, актори, композитори та режисери. Експериментує у формі драматичного та імерсійного театру.

Прем'єра нової вистави, попри те, що майже жодна прем'єра цього театру не є звичною, змогла здивувати навіть постійних глядачів. «Кайдаші 2.0» — п'єса Наталки Ворожбит за мотивами «Кайдашевої сім'ї» Нечуя-Левицького, поставлена режисером Максимом Голенком. Від класики, на перший погляд, у постановці лишилося небагато, але більше, ніж може здатися спочатку.

Щоб цілковито зануритися в атмосферу сучасного села — адже п'єса була саме осучаснена — трупа Дикого Театру вирушила у типове українське село Сорокотяга на Черкащині, поблизу Жашкова. Тут у сільській хаті вони жили усі разом, двічі на день репетирували у сільському клубі, а у вільний час близько спілкувалися з мешканцями Сорокотяги, щоб обрати собі реальні образи для відтворення на сцені.
Слава про незвичних гостей рознеслася сарафанним радіо дуже швидко, тому з комунікацією проблем не було — на прем'єру, здається, планувало завітати усе село. Поки тільки підглядали у вікна Дому культури за репетиціями.
Ми, журналісти, вирушили у Сорокотягу у день прем'єри. Трупа вже проживала на той час однією сільською комуною 10 днів, майже не відлучаючись у місто.

За годину до прем'єри біля Дому культури було напхом: здебільшого чепурні люди у вишиванках, але хтось приходив у чому на городі працював.

У магазині, що за Домом культури, нарядні жінки пакували по букетах квіти. Трохи нервували, що затримується святковий коровай.

Біля входу у ДК місцевий хлопчик Діма Степанюк грає «Плакала» та «Деспасіто» на баяні. Люди обговорюють сюжет класичних «Кайдашів», пригадуючи деталі твору зі шкільної програми.
Питаю у засновниці «Дикого» Ярослави Кравченко, чи не бояться актори реакції людей? Здається, ті очікують класичного твору, поставленого в академічній театральній манері, а не часом шокуючої інтерпретації, якими славиться «Дикий».
Ярослава Кравченко
засновниця WILD Theatre
За публіку я абсолютно спокійна. Єдине, за що переживаю: якщо актори надто близько відтворять свої прототипи, як селяни сприймуть персонажів, у яких впізнають самих себе.
Зала повна. Багато дітей. Про всяк випадок нагадують, що вистава — 18+. Дітей просять вивести із зали. Нікого не виводять: у ДК прийшло майже все село, тож дітей лишити ні з ким. Всі вирішують дивитися виставу. «Хто у театрі вперше?» — питає Ярослава і більшість відгукується. Трохи переживаю за хід вистави.
Але тільки вона починається, люди змовкають. З перших слів посміюються, впізнаючи себе, комусь симпатизують, на когось осудливо, але тихо гудуть. Дуже рідко, але втягуються у дискусію з акторами: Мотрі рекомендують виходити за Карпа, схвально вітають слова Омелька про важливість тези «що люди скажуть».
У героях таки впізнають себе. На трансформовані під реалії Сорокотяги жарти часом сміються так, що доводиться затягувати паузу. У трагічні моменти мовчать навіть маленькі діти.

Саме з реакції глядачів розумієш, що «Дикому театру» дійсно вдалося точно, до деталей відтворити життя сучасного українського села, зберігши канву та проблематику «Кайдашевої сім'ї».
Сьогоденний Омелько під гнітом дуже власної Марусі пиячить. Видний Карп — усе той же перший хлопець на селі, а романтичний Лаврін все шукає справжнє кохання: чи то у жінці-матері, чи то у дівочій цноті. Мотря — гонорова дівчина, що ставить себе вище односельців, адже навчалася у місті. Мелашка — скромна і чесна, дуже швидко розуміє, що з такими якостями у сучасному селі їй не жити, та під кінець стає найрозкутішою з усіх Кайдашів.

Хитра гра Мотрі закінчується пшиком. Так, село начебто структура проста та безхитрісна і виграє тут той, хто не будує інтриг і не ставить себе вище за інших. Лаврін, розчарувавшись у коханні, йде на війну. Карпо спивається, Омелько, не маючи ніяких прав у родині, важко хворіє, а Маруся лишається царицею дома без підданих.

Якщо «Кайдашева сім'я» Нечуя-Левицького — це драма людей в одній хаті, то «Кайдаші 2.0» — це драма людей в одному селі. Намагаючись копіювати міське життя, відчуваючи комплекс меншовартості перед містянами та екранними образами, сучасні Кайдаші зневажають усі традиції, родинні зв'язки, принципи шлюбу. Від родини їм потрібна лише власна самореалізація, не отримавши якої вони починають шукати щось нове, інше, як у кліпі, рекламі чи книжках. Усамітнюючись у цих пошуках усе більше, втрачаючи сенс кохання, сім'ї та життя.
Фото: Олексій Товпига
З останніми акордами вистави — а відбувається вона під колоритний акомпанемент баяну — виявляється, що переживання щодо публіки були зовсім марними. Вистава відгукується у кожному глядачі, овації не стихають хвилин десять. У половини залу заплакані обличчя, дуже довго аплодують, а потім, не втримавшись, біжать обійматися. Багато квітів, а голова райради виносить коровай і дарує режисеру. Через хвилювання завчену промову доводиться двічі зупиняти. Усі підтримують голову оплесками і знов обіймаються.
Надворі біля ДК довго ніхто не розходиться, всі жваво діляться емоціями одне з одним та на камеру. «Всьо, Коля, ти тепер звєзда», — жартують підлітки над другом, який щойно говорив. «А чого я не спитала, коли і де покажуть? Може краще й не знати, я ж говорити не навчена, ото стид», — червоніє жіночка у вишиванці.
Після вистави акторів та журналістів не відпускають. Накривають величезний стіл. Кремезний вусань командує «парадом»: «Лавки не став. Це ж не весілля, а фур-шет. Ну це коли чарку вхопив і геть з-за столу. А хто затримається — палкою по хребту!»

Такий жартівливий настрій — у кожного на фуршеті. Усі принесли щось смачненьке, сусід дістав кращий абрикосовий самогон, хтось готує юшку з риби, ще зранку виловленої у місцевому озері. Тости про одне: «Приїжджайте частіше!», «Всі прем'єри тепер — у Сорокотязі!». Актори не встигають перекусити: замість автографів — нескінченні селфі з тутешніми знаменитостями. Наливають нам із собою юшку і довго не відпускають до автобуса.

Театральні прем'єри у селі? А чому б і ні? Чесні, відкриті та спраглі до вражень люди — саме та публіка, що у змозі дати потужний старт кожній новій виставі, зарядити акторів чесними глядацькими емоціями. Чудова альтернатива пересиченій київській публіці. Для нас, для акторів і для глядачів це точно стало незабутньою пригодою на довгий час. Сподіваємось на продовження. А поки образи сучасних Кайдашів — у цілком міських умовах, не таких колоритних, але все про тих же людей сучасного села, на Сцені №6 «Дикого театру».
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
З театром гастролювала
Аліна Шубська