Дикий театр — український незалежний театр, створений у 2016 році Ярославою Кравченко. Характерний своїми провокативними та відвертими виставами, до яких залучаються молоді художники, актори, композитори та режисери. Експериментує у формі драматичного та імерсійного театру.

Прем'єра нової вистави, попри те, що майже жодна прем'єра цього театру не є звичною, змогла здивувати навіть постійних глядачів. «Кайдаші 2.0» — п'єса Наталки Ворожбит за мотивами «Кайдашевої сім'ї» Нечуя-Левицького, поставлена режисером Максимом Голенком. Від класики, на перший погляд, у постановці лишилося небагато, але більше, ніж може здатися спочатку.

Щоб цілковито зануритися в атмосферу сучасного села — адже п'єса була саме осучаснена — трупа Дикого Театру вирушила у типове українське село Сорокотяга на Черкащині, поблизу Жашкова. Тут у сільській хаті вони жили усі разом, двічі на день репетирували у сільському клубі, а у вільний час близько спілкувалися з мешканцями Сорокотяги, щоб обрати собі реальні образи для відтворення на сцені.

Питаю у засновниці «Дикого» Ярослави Кравченко, чи не бояться актори реакції людей? Здається, ті очікують класичного твору, поставленого в академічній театральній манері, а не часом шокуючої інтерпретації, якими славиться «Дикий».

Зала повна. Багато дітей. Про всяк випадок нагадують, що вистава — 18+. Дітей просять вивести із зали. Нікого не виводять: у ДК прийшло майже все село, тож дітей лишити ні з ким. Всі вирішують дивитися виставу. «Хто у театрі вперше?» — питає Ярослава і більшість відгукується. Трохи переживаю за хід вистави.

У героях таки впізнають себе. На трансформовані під реалії Сорокотяги жарти часом сміються так, що доводиться затягувати паузу. У трагічні моменти мовчать навіть маленькі діти.

Саме з реакції глядачів розумієш, що «Дикому театру» дійсно вдалося точно, до деталей відтворити життя сучасного українського села, зберігши канву та проблематику «Кайдашевої сім'ї».

З останніми акордами вистави — а відбувається вона під колоритний акомпанемент баяну — виявляється, що переживання щодо публіки були зовсім марними. Вистава відгукується у кожному глядачі, овації не стихають хвилин десять. У половини залу заплакані обличчя, дуже довго аплодують, а потім, не втримавшись, біжать обійматися. Багато квітів, а голова райради виносить коровай і дарує режисеру. Через хвилювання завчену промову доводиться двічі зупиняти. Усі підтримують голову оплесками і знов обіймаються.

Після вистави акторів та журналістів не відпускають. Накривають величезний стіл. Кремезний вусань командує «парадом»: «Лавки не став. Це ж не весілля, а фур-шет. Ну це коли чарку вхопив і геть з-за столу. А хто затримається — палкою по хребту!»

Такий жартівливий настрій — у кожного на фуршеті. Усі принесли щось смачненьке, сусід дістав кращий абрикосовий самогон, хтось готує юшку з риби, ще зранку виловленої у місцевому озері. Тости про одне: «Приїжджайте частіше!», «Всі прем'єри тепер — у Сорокотязі!». Актори не встигають перекусити: замість автографів — нескінченні селфі з тутешніми знаменитостями. Наливають нам із собою юшку і довго не відпускають до автобуса.

Театральні прем'єри у селі? А чому б і ні? Чесні, відкриті та спраглі до вражень люди — саме та публіка, що у змозі дати потужний старт кожній новій виставі, зарядити акторів чесними глядацькими емоціями. Чудова альтернатива пересиченій київській публіці. Для нас, для акторів і для глядачів це точно стало незабутньою пригодою на довгий час. Сподіваємось на продовження. А поки образи сучасних Кайдашів — у цілком міських умовах, не таких колоритних, але все про тих же людей сучасного села, на Сцені №6 «Дикого театру».