Київ із ретушшю і без: як знімав фотограф Бормотов
Він знімав президентів, політиків, принцес, королів і космонавтів. Тетяна Воронова, дочка фотографа Олександра Бормотова, розповіла Вікенду про дрескод радянських фотокореспондентів, правила та фотоархів її батька.
— Після війни тато ще десять років служив у Берліні. Потім його перевели в Україну, а 1955 році він приїхав до Києва. За три роки потрапив під хрущовське скорочення армії, у чині капітана пішов у відставку та влаштувався на роботу у фотоательє на Червоноармійській (зараз це вулиця Велика Васильківська).
Колись йому, дванадцятирічному хлопчику, дід подарував перший фотоапарат. Відтоді батько не випускав камери з рук, у Берліні він знімав уже досить професійно, навіть обладнав собі невелику фотолабораторію.
Якийсь час тато пропрацював у фотоательє, паралельно знімав для різних журналів і газет. Його помітили та взяли з випробувальним терміном до РАТАУ — Радіотелеграфної агенції України. Незабаром він став фотокореспондентом агентства.
Колись йому, дванадцятирічному хлопчику, дід подарував перший фотоапарат. Відтоді батько не випускав камери з рук, у Берліні він знімав уже досить професійно, навіть обладнав собі невелику фотолабораторію.
Якийсь час тато пропрацював у фотоательє, паралельно знімав для різних журналів і газет. Його помітили та взяли з випробувальним терміном до РАТАУ — Радіотелеграфної агенції України. Незабаром він став фотокореспондентом агентства.
Це фотолабораторія в будівлі на Богдана Хмельницького. Зазвичай фотографи для вибору потрібного кадру з плівки робили контрольки — тобто переводили негатив на фотопапір, але без використання фотозбільшувача. Але оскільки у фотохроніці РАТАУ все було терміново й на бігу, пристосувалися відбирати потрібні кадри просто з негативу за допомогою лупи. Так було швидше.
Усе життя тато купував камери, у нього були й старі антикварні фотоапарати, й усілякі радянські камери — «Зеніт», «Київ» та інші. Він купував усю дефіцитну імпортну фототехніку, яку тільки міг дістати.
Памʼятаю, у сімдесятих роках батько приніс з роботи великі яскраві коробки — тоді РАТАУ вперше видало своїм фотографам апарати Nikon. Дістав із коробки апарат і сказав, що він коштує стільки ж, скільки машина «Волга». Обʼєктивів у тата теж було багато. Часто він сам їх перебирав, удосконалював. За негласним правилом, коли фотокореспонденти виходили на пенсію, апаратура залишалась у них.
Памʼятаю, у сімдесятих роках батько приніс з роботи великі яскраві коробки — тоді РАТАУ вперше видало своїм фотографам апарати Nikon. Дістав із коробки апарат і сказав, що він коштує стільки ж, скільки машина «Волга». Обʼєктивів у тата теж було багато. Часто він сам їх перебирав, удосконалював. За негласним правилом, коли фотокореспонденти виходили на пенсію, апаратура залишалась у них.
В.В.Щербицький на суботнику в Парку Дружби народів. Квітень, 1974
Л.І.Брежнєв, В.М.Бакуль. 1965
Президент Франції Валері Жискар д'Естен. Жовтень, 1975
Зустріч М.С.Хрущева
На стадіон чи знімання міста можна було виходити в куртці чи плащі. Але офіціоз обовʼязково треба було знімати в костюмі та краватці, а якщо йшов дощ, парасольку засовували під пальто чи піджак.
Звісно, у фотографів РАТАУ були свої правила. Оскільки вони знімали офіційні заходи найвищого рівня, то повинні були завжди дотримуватися дрескоду, носити костюм із краваткою. Деякі послаблення допускалися лише під час знімань спортивних заходів.
Усі, хто знаходився в кадрі на офіційних знімках, повинні були мати пристойний вигляд, наприклад, не чухати носи й не кривлятися. Відповідальними за це були фотографи. Пригадую розповідь про урочисте засідання в палаці «Україна». Засідали на трибунах, а знімати доводилося частинами. Працювали одразу кілька кореспондентів, потім вирізали шматочки з кадрів та з них складали одне велике загальне фото. Іноді вирізали окремі фігурки й навіть домальовували. Бувало, фотографи домальовували цілі фрагменти.
Тато добре малював, використовував ретуш, тонкий пензлик та олівці. Йому вдалося дістати дефіцитні олівці Koh-i-Noor для фоторетуші чорно-білих знімків. Для розтушовування олівця використовували тонкий пензлик. А ще потрібно було мати спеціальні скребки для випадків, коли потрібно щось зіскребти зі знімка.
Загалом на відповідальних заходах знімали одразу по двоє-троє. Часто в газетах так і писали під одним знімком два прізвища: «Фото Бормотова та Піддубного».
Усі, хто знаходився в кадрі на офіційних знімках, повинні були мати пристойний вигляд, наприклад, не чухати носи й не кривлятися. Відповідальними за це були фотографи. Пригадую розповідь про урочисте засідання в палаці «Україна». Засідали на трибунах, а знімати доводилося частинами. Працювали одразу кілька кореспондентів, потім вирізали шматочки з кадрів та з них складали одне велике загальне фото. Іноді вирізали окремі фігурки й навіть домальовували. Бувало, фотографи домальовували цілі фрагменти.
Тато добре малював, використовував ретуш, тонкий пензлик та олівці. Йому вдалося дістати дефіцитні олівці Koh-i-Noor для фоторетуші чорно-білих знімків. Для розтушовування олівця використовували тонкий пензлик. А ще потрібно було мати спеціальні скребки для випадків, коли потрібно щось зіскребти зі знімка.
Загалом на відповідальних заходах знімали одразу по двоє-троє. Часто в газетах так і писали під одним знімком два прізвища: «Фото Бормотова та Піддубного».
Хрещатик
Хрещатик
Діяли й інші правила – ідеологічні. Памʼятаю, ми гуляли Русанівкою, і я милувалася видом на правий берег і куполами Лаври над Дніпром. Папа сказав, що такий знімок не пройде цензуру — не можна показувати, що церква височить над містом.
22 червня 1976 року
Озеро Тельбін, кінець 1950-х
Крім обовʼязку знімати офіційні заходи, фотографи мали й інші зони відповідальності. За татом закріпили театрально-концертний Київ. Він мав постійну перепустку в оперний театр. Іноді здавалося, що він там жив — багато часу проводив в оперному. Там тато і зробив памʼятний знімок — портрет композитора Дмитра Шостаковича. Цей портрет зараз зберігається в батьківському архіві. Іншою спеціалізацією були спортивні заходи.
«Динамо (Київ)» — «Баварія». Ліворуч — Олег Блохін. 1975 рік.
Від самого народження я звикла бачити тата з фотоапаратом. Хоч би що відбувалося, він був поруч і знімав. Навіть у мій випускний, усю ніч, поки ми гуляли, він ходив слідом і знімав. При цьому був абсолютно безкорисливий, пачками роздавав фотографії.
Після школи я провалила іспити, і тато влаштував мене на рік попрацювати в бухгалтерію РАТАУ. Тож мені пощастило побачити його роботу зсередини. Памʼятаю, коли команда приходила фотографам на зйомку, вони на ходу повʼязували краватки, застрибували в машину та мчали як на пожежу — наприклад, зустрічати когось у Борисполі.
Після школи я провалила іспити, і тато влаштував мене на рік попрацювати в бухгалтерію РАТАУ. Тож мені пощастило побачити його роботу зсередини. Памʼятаю, коли команда приходила фотографам на зйомку, вони на ходу повʼязували краватки, застрибували в машину та мчали як на пожежу — наприклад, зустрічати когось у Борисполі.
Аеропорт «Бориспіль». 1973 рік
Індіра Ганді. 1983 рік
Після знімання, проявивши плівку, тато її наріза́в. Якісь знімки йшли до преси, фототеки РАТАУ, до держархіву. Решту він складав у конверти та пакував. Потім у когось виникала якась ідея чи надходив лист, що потрібне конкретне фото, і тато знову діставав свої конверти з негативами. Тільки він знав, де лежить.
Пішохідний міст. 1957 рік
Площа Калініна (теперішній Майдан Незалежності). 1967 рік
Кожен репортер фотохроніки мав свою лабораторію. Татів архів і зберігся завдяки цьому. Мені зателефонував хтось із колишніх працівників і попросив приїхати забрати коробки, щоб їх не винесли на смітник. Більшість архіву так і досі зберігається — у конвертах з датами знімання, підписано татовою рукою. Але багато там і випадкових кадрів.
Принцеса Анна, Гідропарк. 1973 рік
Батько мав спадкову хворобу Паркінсона. У 48 років він дізнався про свій діагноз і ще 20 років знімав і працював із тремтячою правою рукою. Приховував, як міг, знаходив способи фотографувати та ретушувати, робив спеціальні упори. Пізніше він перестав знімати для РАТАУ як фотокореспондент, але продовжив працювати для них як фотограф. У 68 років тато зліг. У ніч проти 1 січня 2001 року його стало.
Я продовжую розбирати та обробляти архів батька, сканую та розбираю все по теках. Уже зараз у моєму компʼютері 13 тисяч сканів його знімків. Це приблизно половина архіву, переважно чорно-білі фото. Папа вважав, що кольорові фотографії просто картинки. А справжнє мистецтво — це чорно-біле фото.
Я продовжую розбирати та обробляти архів батька, сканую та розбираю все по теках. Уже зараз у моєму компʼютері 13 тисяч сканів його знімків. Це приблизно половина архіву, переважно чорно-білі фото. Папа вважав, що кольорові фотографії просто картинки. А справжнє мистецтво — це чорно-біле фото.
У статті використано фотографії Олександра Бормотова з архіву Тетяни Воронової. Фото на обкладинці — ботанічний сад.
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Фотографії роздивлялася
Світлана Максимець