— Чому почали збирати історії #kyivtalks та публікувати їх у фейсбуці?

Років п'ять чи шість тому я пішла на дводенний воркшоп улюбленого письменника Тараса Прохаська. Він називався «Письмо як світогляд» (досі це пам'ятаю). За два дні Прохасько розповів дуже багато, ясна річ, але найбільше я запам'ятала про важливість деталей та вміння створювати метафори, придумувати аналогії. Для того, щоб виходило і з метаформами, і з рештою, письменник розповідав, що важливо бути уважними і спостережливими. Помічати.

«Воу, та я ж роблю щось схоже», — подумала тоді.

А потім зрозуміла, що всі підслухані розмови, помічені смішні чи сумні моменти десь на вулицях чи будь-де я «приношу» друзям, колегам, розповідаю в родині. Ми обговорюємо, деякі історії такі прикольні, що розповідаю їх по кілька разів у різних компаніях. Або навіть тим самим людям (а вони закочують очі, бо вже чули їх не раз).

Пам'ятаю, п'ять років тому їхала у червні на фестиваль до Івано—Франківська і в купе зі мною була жінка з таксою. У такси, як це часто буває, викрутилося вухо і дуже смішно стирчало. Ми лягали спати, вона дряпалася і намагалася вилізти на мою полицю. Тоді власниця попередила, щоб я вночі не лякалася, бо вона спатиме в мене в ногах і може різко поворухнутися. «Вона сьогодні вибрала вас», — сказала моя супутниця. Мене це зачепило, а поруч не було нікого зі знайомих, близьких, друзів, щоби поділитися цією історією. То я написала пост на фейсбук. Це було вперше, у 2016 році.

А хештег #kyivtalks з'явився випадково, я десь чи почула, чи натрапила у тексті, що по радіо казали «Говорить Київ», і подумала, що всі ці підмічені ситуації та почуті випадкові розмови — вони якраз про те, що говорить Київ.

— Як називаєте їх про себе: замальовки, сценки, історії, підслухані розмови?

— Найчастіше це просто історії. Я не втручаюся у розмови, не «лізу» до людей, чия поведінка привернула мою увагу. Я можу послухати, якщо перехожі розмовляють достатньо голосно, можу сповільнити крок, щоби подивитися, що відбуватиметься далі, можу зробити вигляд, що шукаю ключі в сумці, щоб ситуація, яка привернула увагу, закінчилася на моїх очах. Але якщо люди говорять тихо, ховаються, відверто не показують своєї поведінки, просто проходжу повз. Бо існують межі.

Замальовки — теж кльово. Це ніби не закінчені цілісні історії, а скетчі. Просто не намальовані лайнером чи олівцями, а записані словами.

— Як давно викладаєте ці історії? Більше року? Біля двох?

— Виходить, що уже п'ять років. Давно думаю про те, що треба зібрати ці історії в щось одне, цілісне. Тому що пост на фейсбуці — дуже швидкоплинний жанр. Сьогодні прочитали, а до завтра забули.

— Скільки приблизно історії зібрали — кілька десятків, до сотні, більше сотні?

— Я не веду підрахунок, навіть документа якогось не маю, де були б зібрані вони всі. Мені дуже подобається переживати оцей момент споглядання, знайомства (хай навіть не особистого, не близького, а на віддалі) з людиною. Ситуацією, розмовою, випадком. Я ділюся, щоб отримати фідбек, щоб хтось теж мав змогу доєднатися чи що, пережити, прочитати, уявити цю ситуацію. Але думаю, що до сотні. Аж самій стало цікаво дізнатися відповідь на це питання.

— Чи було таке, що хтось впізнав в історії себе чи знайомих? Взагалі як реагують знайомі та читачі?

— Так буває часто. «Впізнаю себе», «о, а я теж так робив», «а колись ми теж, як і вони...» — я постійно чую або читаю такі відгуки від особистих чи фейсбучних знайомих і друзів.

Реагують по-різному, мені, звісно ж, дуже приємно, коли хтось питає, чому так довго не з'являються історії. Чому я припинила писати, радію, коли хтось каже, що читає й ділиться з іншими. Але буває таке, що у мене питають, навіщо я це роблю, мовляв, люди, про яких я пишу, можуть дізнатися й образитися. У таких випадках я відповідаю, що не називаю імен, прізвищ, дат, конкретних місць, не описую аж дуже багато деталей і подробиць. Всі ці люди з постів #kyivtalks — збірні образи. Тому в них так часто впізнають самих себе.

Якось я стала свідком випадку, коли чоловік виходив з переходу на Мінській. Задзвонив телефон, чоловік взяв слухавку і сказав співрозмовниці, що він на Олімпійській. Повз проходила жінка, яка просто у слухавку почала кричати: «Не вірте йому, він на Мінській! На Мінській!». От тоді думки розділилися… Хтось казав, що жінка не мала права лізти, хтось навпаки підтримував, мовляв, немає чого брехати!

Або вже в карантинні часи стояла в черзі, щоб забрати посилку і помітила, що у тій самій черзі хлопцеві сподобалася дівчина. Коли вона отримувала своє відправлення, той підійшов і подивився, як її звати і який у неї номер телефону (це на наліпці зверху видно). А потім сказав, що напише, щоб поспілкуватися. Тоді теж сперечалися: хтось казав, що це нахабне порушення особистих кордонів, хтось назвав такий вчинок романтичним знайомством.

Тому реакції завжди різні, як і ситуації — неоднозначні. В цьому й увесь кайф!

— Чи були якісь особливі, улюблені історії?

— Та всі, мабуть. Бо я чомусь думаю, що певні моменти, ситуації, історії зачіпають мене, привертають мою увагу, а інші — ні, тому що вони десь-якось стосуються мене. Вони про людей, про тих, з ким ці події відбуваються, але чомусь і мені важливо про це написати. А може я просто перебільшую свою роль переповідачки київських історій.

Я ще маю блокнот, в який іноді записую підмічене, не все публікую на фейсбуці. Колись я багато писала про хлопчика-сусіда . Зустрічала його з мамою або вранці перед роботою, або увечері біля будинку. Якось перед 19 грудня він отримав погану оцінку з англійської і дуже переживав, чи Миколай принесе подарунок. Тоді мама сказала, що для Миколая треба старатися більше.

«Добре, мам, що ти не Миколай», — з полегшенням підсумував хлопець.

— Чи були якісь розмови з категорії «таке можна почути тільки в Києві, більше ніде такого не почуєш»?

— Щодо Києва, може, розмови в метро. Якось пізно увечері хлопець, щоби повеселити свою подругу, придумував альтернативні назви станції метро «Почайна», там була і скучальна, і вінчальна, гарчальна, скавчальна. Найбільше мені сподобався варіант «Печальна». Тепер цю станцію тільки так і називаю.

Розмови з інших міст я теж іноді викладаю. З мого рідного Кропивницького — із хештегом #krotalks, кілька разів писала зі Львова, тоді було #lvivtalks.

— Чи люди в усіх містах та країнах однакові і говорять про те саме?

— Всі різні й про те саме говорять по-різному. Я давно зрозуміла, що та сама ситуація, ті самі слова чи речі викликають у людей іноді настільки різні реакції, відгуки, враження, що не повіриш, що так може бути, аж поки сам не побачиш. Мені дуже подобається спостерігати за людьми за кордоном. Це ще й про інші культурні, соціальні особливості. Але поки ми обмежені у можливості бувати поза Україною, тут неймовірно багато можливостей слухати, як говорить Київ, Миколаїв, Одеса, Вінниця чи будь-яке інше місто.

Мені іноді кажуть друзі чи знайомі: «От коли я стою в черзі в супермаркеті, навколо нічого цікавого не відбувається». Я зазвичай відповідаю, що відбувається. Треба тільки прислухатися, придивлятися і помічати.