Зі столиці до села:
чому переїздять кияни
чому переїздять кияни
Вони полишають чи продають квартири в Києві, щоб перебратися в хати та села. Від чого вони тікають і що шукають? Вікенд розпитав про це чотирьох киян, які в різний час змінили столичне проживання на сільське.
Олена Коваленко, власниця зеленої садиби «Мальва»
— Ми з чоловіком все життя прожили в Києві, але я завжди мріяла жити на природі. Згодом ми змінили спосіб життя, перестали вживати м'ясо, піклувалися про здоров'я. Їздили поселеннями, знайомилися, хотіли жити поруч з людьми свідомими та цікавими.
Тобто ми шукали місце й людей, а не хату, бо готові були самостійно зводити свій будинок. Тим часом відвідували клуб органічного землеробства, застосовували ці знання на своїй дачі під Києвом. У наш перший рік на новому місці я не бачила жодних недоліків у хаті або в нашому житті загалом. Мене захоплювали зміни, які з нами відбулися.
З 18 років я за чверть шосту вставала на навчання та роботу. Найбільшим здивуванням нового життя став той факт, що мені більше не треба підхоплюватися з ранку. Цілий рік ми з чоловіком не могли до цього звикнути. Ми мали неймовірну свободу та красу природи. А завдяки іншим поселенцям завжди були забезпечені цінним спілкуванням. Неприємним відкриттям стала неможливість знайти робочі руки, коли треба було провести певні роботи з облаштування будинку чи городні роботи. Населення п'є.
— Ми з чоловіком все життя прожили в Києві, але я завжди мріяла жити на природі. Згодом ми змінили спосіб життя, перестали вживати м'ясо, піклувалися про здоров'я. Їздили поселеннями, знайомилися, хотіли жити поруч з людьми свідомими та цікавими.
Тобто ми шукали місце й людей, а не хату, бо готові були самостійно зводити свій будинок. Тим часом відвідували клуб органічного землеробства, застосовували ці знання на своїй дачі під Києвом. У наш перший рік на новому місці я не бачила жодних недоліків у хаті або в нашому житті загалом. Мене захоплювали зміни, які з нами відбулися.
З 18 років я за чверть шосту вставала на навчання та роботу. Найбільшим здивуванням нового життя став той факт, що мені більше не треба підхоплюватися з ранку. Цілий рік ми з чоловіком не могли до цього звикнути. Ми мали неймовірну свободу та красу природи. А завдяки іншим поселенцям завжди були забезпечені цінним спілкуванням. Неприємним відкриттям стала неможливість знайти робочі руки, коли треба було провести певні роботи з облаштування будинку чи городні роботи. Населення п'є.
Коли збиралася переїхати в село, знайомі, колишні селяни, постійно лякали мене. Казали, що вже у шістдесят років від важкої сільської праці я перетворюся на стару бабцю з вирваними нігтями, скрученою спиною, зморшками. Звісно, більшості сільських жителів доводиться все життя поратися біля худоби, пасти її, дбати про корм на зиму, садити величезні городи.
Оскільки ми не вживаємо м'яса, то не маємо такої проблеми. У нас є невеличкий городик, якому ми приділяємо увагу та сили, але це не є проблемою. До того ж ми використовуємо знання, які отримали в клубі органічного землеробства. Тож не стоїмо на прополюваннях, взагалі не знаємо важкої праці на городі. Також маємо невеличкий садочок, і нам цього вистачає.
Без автомобіля життя в селі доволі складне. Наше село тягнеться на 10 кілометрів. Ми живемо за чотири кілометри від магазину, ходимо туди пішки, бо дбаємо про здоров'я. Іноді пересуваємося велосипедами. Але коли негода чи термінова справа, то виручає машина. Інші жителі дуже залежні від сусідів, у яких є авто.
У Києві у нас залишилося житло, буваю там нечасто, десь раз на рік. Коли потрапляю в місто, завжди радію зустрічі. Але мені там тісно, занадто багато людей, мало місця. Всі, як мурахи, біжать у своїх справах. Навіть вночі дуже світло та шумно. За два-три дні я вже мрію поїхати додому, на Черкащину. Хоча іноді трохи бракує київських розваг, різноманіття, можливостей, хочеться пройтися по магазинах, потрапити на якісь цікаві майстер-класи.
Оскільки ми не вживаємо м'яса, то не маємо такої проблеми. У нас є невеличкий городик, якому ми приділяємо увагу та сили, але це не є проблемою. До того ж ми використовуємо знання, які отримали в клубі органічного землеробства. Тож не стоїмо на прополюваннях, взагалі не знаємо важкої праці на городі. Також маємо невеличкий садочок, і нам цього вистачає.
Без автомобіля життя в селі доволі складне. Наше село тягнеться на 10 кілометрів. Ми живемо за чотири кілометри від магазину, ходимо туди пішки, бо дбаємо про здоров'я. Іноді пересуваємося велосипедами. Але коли негода чи термінова справа, то виручає машина. Інші жителі дуже залежні від сусідів, у яких є авто.
У Києві у нас залишилося житло, буваю там нечасто, десь раз на рік. Коли потрапляю в місто, завжди радію зустрічі. Але мені там тісно, занадто багато людей, мало місця. Всі, як мурахи, біжать у своїх справах. Навіть вночі дуже світло та шумно. За два-три дні я вже мрію поїхати додому, на Черкащину. Хоча іноді трохи бракує київських розваг, різноманіття, можливостей, хочеться пройтися по магазинах, потрапити на якісь цікаві майстер-класи.
»
Роман Ткачук, голова ГО «Інститут громадянського суспільства»
— Ми з родиною купили хату рік тому, на початку локдауна. Просто просіли ціни, з'явився гарний варіант. Для нас були важливими кілька факторів. По-перше, близькість міста до нашого нового житла. По-друге, школа поруч. Хата, яку ми придивилися, відповідала всім вимогам. Вже потім з'ясувалося, що в школі немає місць, величезні класи та навчання у дві зміни.
До сільського життя ми в цілому були підготовані, бо батьки живуть у селі. Розуміли, що доведеться гарувати на ділянці, щоб принаймні знищити амброзію, хвощ та інших шкідників. Над цим і досі працюємо.
Очікували тиші. Але виявилося, що всі розмови про тишу в селі — то брехня. У нас, особливо на вихідні, тиші немає. Всі косять траву, причому відчуття, що у сусідів не невеличкі газони, а цілі футбольні поля. Ще гудить постійне будівництво.
— Ми з родиною купили хату рік тому, на початку локдауна. Просто просіли ціни, з'явився гарний варіант. Для нас були важливими кілька факторів. По-перше, близькість міста до нашого нового житла. По-друге, школа поруч. Хата, яку ми придивилися, відповідала всім вимогам. Вже потім з'ясувалося, що в школі немає місць, величезні класи та навчання у дві зміни.
До сільського життя ми в цілому були підготовані, бо батьки живуть у селі. Розуміли, що доведеться гарувати на ділянці, щоб принаймні знищити амброзію, хвощ та інших шкідників. Над цим і досі працюємо.
Очікували тиші. Але виявилося, що всі розмови про тишу в селі — то брехня. У нас, особливо на вихідні, тиші немає. Всі косять траву, причому відчуття, що у сусідів не невеличкі газони, а цілі футбольні поля. Ще гудить постійне будівництво.
Вільного часу в сільських жителів немає, бо доводиться постійно корячитися на городі: то щось сохне, треба полити, то гусінь напала, треба її вивести, то тля з'явилася, бур'яни.
Щодо «свій-чужий», селянин чи киянин, — це точно не до нашого села. У нас є сусідка кенійка, то проблем не виникає ні у нас, ні у неї. Є ще сім' ї з Кореї, ціла вулиця кримських татар, які зараз активно будуються.
До Києва я повертаюся раз-два на тиждень, працюю дистанційно, в офісі буваю раз-два на місяць.
Думка про Київ не змінилась. Не вистачає Дніпра і рибалки, за цим справді сумую, бо жив на Оболоні, поряд з затокою.
Щодо «свій-чужий», селянин чи киянин, — це точно не до нашого села. У нас є сусідка кенійка, то проблем не виникає ні у нас, ні у неї. Є ще сім' ї з Кореї, ціла вулиця кримських татар, які зараз активно будуються.
До Києва я повертаюся раз-два на тиждень, працюю дистанційно, в офісі буваю раз-два на місяць.
Думка про Київ не змінилась. Не вистачає Дніпра і рибалки, за цим справді сумую, бо жив на Оболоні, поряд з затокою.
»
Леся Литвинова, голова благодійного фонду «Свої»
— Родина в мене постійно росла, в якийсь момент стало зрозуміло, що жити у двокімнатній квартирі менше сорока квадратних метрів не прикольно. Життя в мурашнику з дітьми та собаками з часом стає важким для всіх.
Я завжди хотіла жити на землі, мати можливість вийти зранку на ґанок, випити чашку кави. Мріяла, щоб зверху мене не топили, бо хтось не закрутив кран, знизу не стукали, бо у мене хтось тупотить після десятої. Найбільше нам всім бракувало особистого простору.
Переїзд відбувся досить швидко. Я розуміла, що можу продати квартиру за певну суму. На цю суму, включно з витратами на переїзд, я розраховувала у пошуках будинку. Подивилася кілька будинків, але вони залишили мене байдужою. А коли зайшла до цього будинку, відчула, що це моє місце — тепле, обжите, яке завжди любили. Будинок раніше використовувався як дача, тому в ньому немає опалення, також тут потрібно перекрити дах. Але все це нас не лякало і не зупиняло. Ми переїхали восени за два тижні, швидко стали робити якісь клаптикові ремонти.
У першу зиму було дуже холодно, але все компенсувало відчуття того, що все це — наше, в кожної дитини є своя кімната, у мене є власне ліжко, на яке ніхто більше не зазіхає. Від щастя збожеволіла собака — стільки простору! Згодом виявилося, що вона перезнайомилася з сусідами, там її годують, тому можна не їсти вдома. У нас стихійно з'являлися коти, але це не лякає, місця вистачає всім.
Маю ділянку 20 соток, і в борг ми купили сусідню ділянку. Планували звести будинок для батьків чоловіка. Але мати чоловіка у важкому стані, тому ми просто забрали обох батьків до себе. Сусідню ділянку використовуємо як дуже велику парковку.
— Родина в мене постійно росла, в якийсь момент стало зрозуміло, що жити у двокімнатній квартирі менше сорока квадратних метрів не прикольно. Життя в мурашнику з дітьми та собаками з часом стає важким для всіх.
Я завжди хотіла жити на землі, мати можливість вийти зранку на ґанок, випити чашку кави. Мріяла, щоб зверху мене не топили, бо хтось не закрутив кран, знизу не стукали, бо у мене хтось тупотить після десятої. Найбільше нам всім бракувало особистого простору.
Переїзд відбувся досить швидко. Я розуміла, що можу продати квартиру за певну суму. На цю суму, включно з витратами на переїзд, я розраховувала у пошуках будинку. Подивилася кілька будинків, але вони залишили мене байдужою. А коли зайшла до цього будинку, відчула, що це моє місце — тепле, обжите, яке завжди любили. Будинок раніше використовувався як дача, тому в ньому немає опалення, також тут потрібно перекрити дах. Але все це нас не лякало і не зупиняло. Ми переїхали восени за два тижні, швидко стали робити якісь клаптикові ремонти.
У першу зиму було дуже холодно, але все компенсувало відчуття того, що все це — наше, в кожної дитини є своя кімната, у мене є власне ліжко, на яке ніхто більше не зазіхає. Від щастя збожеволіла собака — стільки простору! Згодом виявилося, що вона перезнайомилася з сусідами, там її годують, тому можна не їсти вдома. У нас стихійно з'являлися коти, але це не лякає, місця вистачає всім.
Маю ділянку 20 соток, і в борг ми купили сусідню ділянку. Планували звести будинок для батьків чоловіка. Але мати чоловіка у важкому стані, тому ми просто забрали обох батьків до себе. Сусідню ділянку використовуємо як дуже велику парковку.
Мешкаємо навіть не в селі, а в дачному кооперативі, який адміністративно належить до найближчого села. З одного боку у нас порожня ділянка, з іншого — теж порожня, але моя. З третьої сторони — високий паркан, який отримала від власників, з четвертої — хвіртка, яка веде в ліс. Під хвірткою в мене ростуть гриби. Торік році я залишала новонароджену Соломію на порозі, щоб бачити її, виходила за хвіртку, швиденько набирала два відра польських і поверталася.
Жити в селі — постійно пахати, якщо хочеш, щоб було комфортно. Тут не Київ, за тебе ніхто нічого не зробить. Проблеми з водою — це твої проблеми, те саме про електрику, вивіз сміття, каналізацію. Жити без автомобіля в селі можна, але проблематично. Доведеться змінити спосіб життя, школу для дітей, мою роботу. А я до такого не готова.
Я продовжую працювати в Києві, діти навчилися вставати на годину раніше, щоб вчасно потрапляти на уроки. Як на мене, це не дуже велика жертва. Інша справа, що вони тепер прив'язані до мене та мого автомобіля. Загалом доводиться планувати більш ретельно: закупівлі продуктів, наявність ліків вдома, загалом плани родини.
Жити в селі — постійно пахати, якщо хочеш, щоб було комфортно. Тут не Київ, за тебе ніхто нічого не зробить. Проблеми з водою — це твої проблеми, те саме про електрику, вивіз сміття, каналізацію. Жити без автомобіля в селі можна, але проблематично. Доведеться змінити спосіб життя, школу для дітей, мою роботу. А я до такого не готова.
Я продовжую працювати в Києві, діти навчилися вставати на годину раніше, щоб вчасно потрапляти на уроки. Як на мене, це не дуже велика жертва. Інша справа, що вони тепер прив'язані до мене та мого автомобіля. Загалом доводиться планувати більш ретельно: закупівлі продуктів, наявність ліків вдома, загалом плани родини.
Що мене справді засмучує — це відсутність київської прописки. Не можу звикнути, що тепер не обираю мера. Якщо захворію, скоріш за все доведеться лягати в обласну лікарню. Взагалі не маю прописки, оскільки мій будинок належить до дачного кооперативу, а в них людей не прописують. Прецедент є, це технічно можливо, але не маю достатньо часу, щоб цим займатися.
З усіх місцевих перетинаюся винятково з сусідом навпроти, він же голова дачного кооперативу. Не дружимо, не ворогуємо, ведемо короткі розмови. Я не шукаю дружби з сусідами, мене цілком влаштовує автономія, принаймні на даному етапі. Я надто перевантажена спілкуванням поза домом, тому тиша, спокій та відсутність місцевих соціальних зв'язків мене повністю влаштовує.
Через конструктивні особливості самого будинку в мене навіть не завжди й не всюди є телефонний зв'язок. Тут залізобетонні перекриття і чомусь броньовані двері між кімнатами. Спочатку я думала замінити ці двері, а потім зрозуміла, що для мене це зручно.
Село, до якого ми адміністративно належимо, називається Литвинівка, і це мене веселить.
З усіх місцевих перетинаюся винятково з сусідом навпроти, він же голова дачного кооперативу. Не дружимо, не ворогуємо, ведемо короткі розмови. Я не шукаю дружби з сусідами, мене цілком влаштовує автономія, принаймні на даному етапі. Я надто перевантажена спілкуванням поза домом, тому тиша, спокій та відсутність місцевих соціальних зв'язків мене повністю влаштовує.
Через конструктивні особливості самого будинку в мене навіть не завжди й не всюди є телефонний зв'язок. Тут залізобетонні перекриття і чомусь броньовані двері між кімнатами. Спочатку я думала замінити ці двері, а потім зрозуміла, що для мене це зручно.
Село, до якого ми адміністративно належимо, називається Литвинівка, і це мене веселить.
»
Наталя Новікова, гештальт-психотерапевтка
— Якийсь час жила в Києві, згодом перебралася в Ірпінь, але продовжувала працювати в столиці. Живу з донькою та онуком, ми завжди мріяли мати хату в селі. Моя мама була головою колгоспу — єдина жінка на цій посаді на всю Івано-Франківщину. Я й мої діти виросли у великому приватному будинку в повному комфорті. В господарстві були корова, свині, гуси, качки, індики.
Коли почався локдаун, у мене виник шалений страх, що я просто не витримаю сидіння вдома в чотирьох стінах. До того ж я втратила свою практику і заробіток. Донька пройшла купу співбесід і мала працювати англомовним гідом в компанії, що організує тури в Чорнобиль.
З введенням локдауну надії виявилися марними. Ми виїхали в село на Київщині, донька знайшла роботу в теплицях, де цілий рік вирощують зелень. У тому селі ми роззнайомилися з людьми з різних міст і сіл України, я називаю їх «зеленою спільнотою».
Там ми познайомилися з жителем села Василівка на Дніпропетровщині, згодом туди переїхала я. Виявилося, що тут є спільнота містян, які приїхали з різних регіонів, всі дуже цікаві особистості. Колись це село було заможним, зараз залишилися порожні стайні на околиці, хати, де ніхто не живе, руйнуються. А поряд стоять хати, де живуть старі або хтось винаймає.
— Якийсь час жила в Києві, згодом перебралася в Ірпінь, але продовжувала працювати в столиці. Живу з донькою та онуком, ми завжди мріяли мати хату в селі. Моя мама була головою колгоспу — єдина жінка на цій посаді на всю Івано-Франківщину. Я й мої діти виросли у великому приватному будинку в повному комфорті. В господарстві були корова, свині, гуси, качки, індики.
Коли почався локдаун, у мене виник шалений страх, що я просто не витримаю сидіння вдома в чотирьох стінах. До того ж я втратила свою практику і заробіток. Донька пройшла купу співбесід і мала працювати англомовним гідом в компанії, що організує тури в Чорнобиль.
З введенням локдауну надії виявилися марними. Ми виїхали в село на Київщині, донька знайшла роботу в теплицях, де цілий рік вирощують зелень. У тому селі ми роззнайомилися з людьми з різних міст і сіл України, я називаю їх «зеленою спільнотою».
Там ми познайомилися з жителем села Василівка на Дніпропетровщині, згодом туди переїхала я. Виявилося, що тут є спільнота містян, які приїхали з різних регіонів, всі дуже цікаві особистості. Колись це село було заможним, зараз залишилися порожні стайні на околиці, хати, де ніхто не живе, руйнуються. А поряд стоять хати, де живуть старі або хтось винаймає.
Взимку я приглядала за домовленістю за чужою хатою. Та зима стала випробуванням: я тягала воду з колодязя, збирала хмиз, топила піч. Зате я провела в ту хижу інтернет, у мене поступово відновлювалася практика в онлайн-режимі. Завела собаку та двох кицьок, обзавелася господарством. Я прожила десять місяців сама — без чоловіка, без дітей. Це був особливий досвід.
Згодом до мене приїхали донька з онуком, тож я стала шукати хату для родини. За 3,5 тисячі доларів знайшла саме таку, як собі намріяла, де дві окремі половини хати, це дуже зручно. Загалом все зроблене з розумом, бо хату будував і жив тут місцевий пасічник, гарний господар. Лишилося знайти гроші. Нам порадили взяти ту хату на виплат. Власники погодилися, і тепер ми тут живемо. Навесні посадила город, кабачки ми їли цілі літо та осінь.
Донька зараз також працює онлайн. У нас змінилися пріоритети: обираємо просте життя, а не гонитву за грошима. Онук гуляє з дітьми, приносить з лісу горіхи, допомагає нам пиляти та рубати дрова, обходиться без гаджетів. І я, і донька співаємо в місцевому хорі, життя буяє.
Головне, що я почуваюся тут спроможною, здоровою та сильною. Можу дати собі раду взимку та влітку, збирати дощову воду, ягоди, знайти друзів і гриби, тягати сухі стовбури на дрова, ламати і пиляти їх. Без жодного ОСББ дати собі раду, просто жити, ґаздувати, тішитися.
Згодом до мене приїхали донька з онуком, тож я стала шукати хату для родини. За 3,5 тисячі доларів знайшла саме таку, як собі намріяла, де дві окремі половини хати, це дуже зручно. Загалом все зроблене з розумом, бо хату будував і жив тут місцевий пасічник, гарний господар. Лишилося знайти гроші. Нам порадили взяти ту хату на виплат. Власники погодилися, і тепер ми тут живемо. Навесні посадила город, кабачки ми їли цілі літо та осінь.
Донька зараз також працює онлайн. У нас змінилися пріоритети: обираємо просте життя, а не гонитву за грошима. Онук гуляє з дітьми, приносить з лісу горіхи, допомагає нам пиляти та рубати дрова, обходиться без гаджетів. І я, і донька співаємо в місцевому хорі, життя буяє.
Головне, що я почуваюся тут спроможною, здоровою та сильною. Можу дати собі раду взимку та влітку, збирати дощову воду, ягоди, знайти друзів і гриби, тягати сухі стовбури на дрова, ламати і пиляти їх. Без жодного ОСББ дати собі раду, просто жити, ґаздувати, тішитися.
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Про сільське життя розпитувала
Світлана Максимець