За ці п'ять років ми займалися документальним театром, перформативними практиками, школами перформансу, режисури і драматургії. PostPlay — це театр про те, що відбувається тут і зараз, спроба під'єднати глядача до невигаданих подій, які оточують нас. Це театр громадянина.

Переважно PostPlay підтримувався грантовими міжнародними проєктами. Основна його локація знаходилася на вулиці Нижньоюрківській — вона окупалася і розвивалася завдяки бару при театрі. Зрозуміло, квитки і суборенда — теж важлива стаття доходів, адже актори та перформери отримують оплату за відпрацьовані покази.

Минулого року театр отримав фінансування від Українського Інституту на гастролі до Австрії та подавався на грантовий проєкт від Українського Культурного Фонду, але там нам не вдалося пройти відбір. Тобто у незалежних театрів є проєктне державне фінансування, але не інституційне. Власне, тому театр і зветься незалежним.

Та карантин позбавив нас всього.

Звичайно, ми пробували онлайн формати, розуміючи при цьому, що вони не матимуть матеріального успіху. Глядач пересичений онлайном, і ми його прекрасно розуміємо. Я і сам не хочу дивитися театр в онлайні. Наші роботи припускають тісний контакт з глядачем: він пізнає нас, а ми пізнаємо його. Вибудувати роботу віддалено можливо, та це буде якийсь інший театр, а не PostPlay.

Карантин вихідного дня й зовсім зіграв з нами злий жарт. На першу суботу цього карантину у нас був запланований показ на іншій локації, вже були продані квитки. Уряд поводився максимально безвідповідально в ситуації, що склалася. Абсурдність цього «карантину» я б не хотів навіть коментувати

Втім, неможливість вести безпосередню операційну діяльність підштовхнула нас до дослідницької роботи і дала старт новим цікавим для нас проєктам.

Це і онлайн-видання про критичне сучасне мистецтво «Крапка з комою», і серія інтерв'ю з українськими театральними діячами епохи 90-их — «Театр в буремні часи», і VNGRDR — проєкт дослідження міського району засобами перформансу.

Чи могли б ми вижити на карантині? Так. Ми можемо говорити про приклад Німеччини, де всім зайнятим в мистецтві була виплачена істотна компенсація, а також державну підтримку отримали культурні інституції. Але щоб зайвий раз не засмучуватися, я намагаюся навіть не дивитися в бік західних країн на їхній досвід, отже, якоїсь особливої експертизи у мене немає.

Можна було нормально працювати і в умовах епідемії. Якщо ми говоримо про великі зали, немає сумнівів, що шахове розсадження і облік об'єму залів — це найпростіший і найдоступніший спосіб дотримуватися дистанції. Тут ситуація та ж, що і з кінотеатрами. Заповнена половина залу, антисептики і ніяких карантинів вихідного дня — так театри могли б і працювати і бути безпечними настільки, наскільки взагалі можна бути безпечними при пандемії.

Попри те, що ми закрилися, ми не опускаємо руки. Планів дуже багато — у нас є ще один простір в колишній промзоні Подолу, який набагато дешевший в оренді та обслуговуванні. Наші школи будуть перенесені туди. Там же плануються перформативні та виставкові події. Ми дивимося в майбутнє впевнено і натхненно.

Взагалі, стосовно андеграундних культурних ініціатив, то тут я висловлю контроверсійну думку, яку можуть не підтримати багато з моїх колег — «Назвався панком — живи хуйово!». Я вважаю, що кожному незалежному театру було б непогано хоча б разок померти, щоб воскреснути в якомусь новому, більш актуальному вигляді.

Головне в незалежній культурі — це актуальність, гнучкість і хоробрість. А найстрашніше — стати закостенілим колосом і болотом стабільності, таким збірним театром російської драми імені Лесі Українки. Ось це буде справжня театральна смерть.

Але якщо зараз обставини відкидають конвенціональний театр, то це означає, що ми повинні займатися чимось іншим, або вмерти. Але тільки на деякий час!