Існує близько 200 видів глини. Глину можна знайти практично скрізь. Один з кращих способів відшукати її — знайти місце, де є чорнозем. Майже весь він в Україні утворився з глини. Тож якщо десь бачите чорнозем, скоріш за все під ним є глина.

Потім серед тих 200 видів глини треба знайти гончарну. Таких є 16 видів. Коли знайдете, глину треба підготувати. Це доволі складний процес — треба виморожувати, просіювати, розмочувати, викачувати.

Після того глині потрібно вилежатися. Чим довше, тим краще. Зараз це триває десь пів року. Колись глину вилежували у гончарних ямах, це могло тривати 20 років. Бо майстри жили на одному місці, працювали поколіннями. Уявіть: ми живемо коло ліса, дрова близько тягнути, тут у нас вода, там — глина. Я гончарую, батько займається заготівлею глини, жінка розмальовує, дід возить на ярмарок.

Коли глина підготовлена, ми спускаємося у сільський погріб, де постійно вогко, бо він коло води. Там є бокові печерки. Кожна розрахована на 20 років. Я забираю таку витриману глину і в ту ж печерку закладаю нову. Потім відкриваю наступну печерку, яку, може, робив ще мій прадід, забираю глину та заповнюю знову. Не знаю жодного гончаря в Україні, який би користався такою методикою зараз.

Тепер глину купують. Раніше на території України було кілька заводів, які могли робити глину. Підприємства, що виготовляли кераміку й посуд, зазвичай знаходилися біля родовищ, де і брали матеріал. І зараз у Василькові працює завод, який виготовляє васильківську майоліку. Колись там був кар'єр, але він занедбаний, тож глину для заводу купують. На Франківщині у Косові навчають гончарству, там колись теж була своя глина. У гончарному центрі Опішня на Полтавщині тільки нещодавно почали відновлювати процес виготовлення власної глини.

Фактично зараз в Україні є лише один центр, який робить глину на продаж, — це місто Слов'янськ на Донеччині. Там виробляють глину сотнями тонн щороку. І всі підприємства, які роблять таку продукцію, фактично працюють на слов'янській глині. Я починав менш ніж з однієї тонни на рік, зараз мені потрібно близько десяти тонн. Загалом на весь час роботи використав близько 60 тонн.

Можна виготовляти посуд без нього, але процес триватиме набагато довше. Як це робиться? Коли майстри створювали перший посуд, вони обліплювали глиною кошики, сплетені з лози, трави. Потім сушили та запікали. Лоза та трава вигорали, так отримували посуд. Люди користуються кермікою вже 15-20 тисяч років. Гончарний круг з'явився десь три тисячі років тому. На перших кругах не можна було скрутити посуд так, як ми це робимо зараз.

Якщо треба виготовити посуд без гончарного круга, я зроблю за день 20 горщиків. Із використанням його за той же час зроблю 200.

Круги переважно діляться на два типи — механічні та електричні. Зазвичай ми беремо механічні кола на фестивалі, люди цього чекають. Робота на них — справжнє шоу.

Якщо дуже хочеться спробувати себе у гончарстві, можна замовити на Аліекспрес найпростіший китайський круг за 2500 гривень. Такі круги ми беремо для виїзних майстер-класів, вони легенькі — 10 кілограмів. Але через пів року згоряють. До речі, в Україні роблять дуже класні круги.

Далі виріб має висохнути. На початку він складається з глини та води. Коли вода виходить, дає усадку. Наприклад, ми зробили метрову вазу. Коли вона висохне, матиме 90 сантиметрів.

У середньому виріб сохне близько двох тижнів. Якщо дуже треба, можна висушити за два дні, але краще не поспішати. Далі потрібна гончарна піч.

Першу піч купують, наступні будують. У тому ж Словʼянську можна замовити. Моя майстерня знаходиться у центрі, на вулиці Малопідвальній. Але справжню гончарну піч тут не встановиш. Та піч є у моєму іншому приміщенні, біля станції метро «Лісова».

Електричні печі — це фактично великі духовки з серйозним утепленням та спіралями, які можуть розігріватися до 1200 градусів. Є маленькі електропічі, їх можна включити вдома в розетку та запікати вироби.

Наші гончарі дуже люблять експериментувати. Можна купити німецьку піч, але процес буде нудним. Цікавіше зробити самому. Ще цікавіше — зробити горн, викопати його в землі, випалити дровами, самому підняти температуру, виміряти. Раніше всі майстри робили так. Пару місяців гончар крутив роботи, потім заповнював піч, щоб зробити випал. І якщо раптом майстер розкривав піч, а роботи лопалися, то для родини це була трагедія. Випал — непередбачуваний процес. Загалом гончарство дуже вчить терпінню, це навіть певна філософія.

Був такий період у майстрів, коли вироби мали бути ідеальними, практично копіювати машинну роботу. Зараз навпаки цінується, коли на виробі видно сліди від пальців, потоки глазурі. У живих лініях жива кераміка. Майстерним гончарям іноді навіть штучно доводиться робити якісь потоки на виробі, щоб він виглядав неідеальним. Гончарство — це завжди про традицію. Навіть якщо людина створює сучасний посуд, рано чи пізно вона звертається до традицій.

В основному робимо те, що нам самим подобається. Виставляємо на продаж на ярмарках, у майстерні або у фейсбуці.

Інколи звертаються з конкретними замовленнями, наприклад: «Мені потрібні горщики для запікання на три літри». Вже кілька разів виготовляли певні речі для ресторанів — посуд, світильники.

Виготовлення гончарних виробів — це одна частина моєї роботи. Друга, величезна частина — це майстер-класи, навчання. Є родина, яка приходить вже три роки. Діти ліплять янголів, персонажів ігор. А їхній батько каже: «Ти займайся з малими, а я на колі посиджу». Йому неважливо, що саме в нього вийде, адже захоплює сам процес.

Коли людина вперше приходить на майстер-клас, ми починаємо з певних базових форм, а потім вже граємося, фантазуємо. Гончарна робота — вона ж не тільки про посуд. Одна дівчинка створила керамічний прес для цитрусових. Інша зробила штучний корал для акваріума — брату на день народження. Колись учень виготовив горщик для квітів у вигляді дракона, тепер у нас постійно намагаються його купити разом з рослиною. Хлопчина 10 років створив собі в інстаграмі магазин та продає свої роботи. Нещодавно каже: «Є замовлення, треба десять підставок для яєць зробити».

Іноді важко відрізнити першу роботу дитини від першої роботи дорослого, оскільки починають всі приблизно з одного рівня. Поступово майстерність росте. Багато хто створює вироби для подарунків. Хлопець 12 років давно у нас займається, то він телефонує мамі і питає: «Що там у нас по замовленнях? Потрібен подарунок тьоті Маші? Добре, зроблю».

Зараз двічі на тиждень займаються дві сестри — такі регулярні заняття дозволяють створювати доволі складні вироби. Вони роблять великі аромалампи, одна — у вигляді маяка, інша — млина.

Мені складно називати всіх учнями, але якщо порахувати дітей та дорослих, які більш-менше постійно ходять на заняття, то набереться пара сотень. Хтось приходить раз на рік, хтось — пару разів на тиждень. Є хлопець, який живе у Мюнхені, а у Київ приїжджає раз на рік до бабусі. Приходить до нас, робить щось, через рік повертається, забирає роботу з минулого року та створює наступну. І так вже шість років.