Я захопився темою, почав робити старосвітську бандуру і гудок із заготовок майстра. Сам шукав інформацію, знаходив старі світлини народних інструментів, знайомився з іншими майстрами. Свої перші інструменти робив буквально на колінах у студентському гуртожиту.

В краєзнавчому музеї у Звенигородці, звідки я родом, якось помітив дві старосвітські бандури, таких до нашого часу збереглося небагато. Одна з них ймовірно належала бандуристу Михайлу Злобінцеву, з псевдонімом Домонтович. Знайшли фотографію, на якій Злобінцев тримає ідентичний інструмент — а двох однакових старосвітських бандур фактично не буває, це ж не фабричні. Я вже зробив кобзу і більш-менш мав уявлення про конструкцію бандури. Обміряв інструмент, визначив його пропорції, габарити та зробив креслення. Я закінчував фізико-математичну школу, тому з геометрією проблем не було. По цих кресленнях змайстрував першу бандуру, згодом їх надрукували у науковому збірнику, зараз всі охочі майстри можуть ними користуватись.

Якось восени вдома у Звенигородці грозою звалило вербу, ми з батьком попиляли її — так я вже мав свій матеріал, з якого міг робити інструменти. Періодично вискакую на заготовки деревини — треба їхати кудись в поле чи ліс, причому бажано це робити взимку, коли дерево без соку і не буде тріскатись. Цілий день працюєш із величезними шматками дерева, розрубуєш на частини, які можна зрушити з місця і кудись перевезти. Зберігати їх треба в певних умовах, щоб не потріскались і не посипались.

Для виготовлення музичних інструментів використовуються лише деякі види дерев. Для скрипки часто беруть клен, а для бандури і кобзи — вербу. Здавалося б, не дуже підхоже дерево — воно легке та м'яке, проте дає чудовий звук. А от дуб хоч і дуже цінується в столярній справі, для музичних інструментів не підходить — він погано резонує і гасить вібрації. Також використовують грушу, якщо вона необхідної товщини і без пошкоджень, ясен, горіх, липу. Свою останню скрипочку-довбанку я зробив із груші, а ще хотів би спробувати каштан та вільху.

Дізнатися, яке дерево підходить для музичних інструментів нескладно — достатньо зайти в інтернет чи погортати книжки, але кожна деревина має свої нюанси, на її якість впливає ґрунт, на якому росло дерево, вологість того місця, тощо.

На верхні деки* беруть хвойні дерева, найкраще підходить смерека, хоча можна використовувати сосну чи ялину.

Я не маю великої майстерні, де можна було б розкласти деревину, щоб вона сохла, роблю інструменти з усього, що трапляється під руку. Якось для одного взагалі взяв шматок будівельного забору. Бачу, що комунальники спиляли якусь гілляку, і вже тягну її додому. Інколи хтось зі знайомих телефонує і сповіщає, де впало дерево. Якщо є вільний час і необхідні інструменти, підхоплююсь, їду і забираю. Шматок деревини для своєї другої бандури я витяг з Голосіївського лісу. Там був сухий клен, який впав, хтось із майстрів побачив та повідомив іншим. За кілька підходів його розібрали, деревина не згнила, а була використана з користю. Тож в мене тепер є так звана голосіївська бандура.

Поки я зробив 13 інструментів. По майстрових мірках це ще дуже мало. Серед них бандури, так звані вересаївські кобзи та кобзи-мамаївки — середньовічний варіант української кобзи, на якій нібито грав козак Мамай, половецький та давньоруський гудок — це такий прародич скрипки, давньоруські гусла. Далі продовжую вчитись, у кожному зробленому інструменті знаходжу місця, які міг би покращити, тому починаю робити новий. Це нескінчений процес, адже, як і у будь-якому мистецтві, тут немає меж досконалості. Мрію зробити басолю для троїстих музик, але не знаю, чи є в Україні такі майстри, можливо, доведеться розбиратися самому. Також хочу зробити цимбали та бубон.

Зіпсувати інструмент можна на будь-якому етапі роботи. В живописі фарбу замальовують чи витирають, а тут помилку вже ніяк не приховаєш. Спочатку треба дослідити деревину, визначити, де можуть бути внутрішні натяги. Далі з заготовки робиться ніби велика ложка, а зверху приклеюється дека. В процесі роботи можна випадково прорізати деревину, або не вгадати кут, коли просвердлюєш дірочки під кілки. Непередбачуваних моментів дуже багато — в будь-який момент дерево може тріснути, або всередині виявиться сучок, який докорінно міняє всі твої плани. Розумієш, що все робиться з однієї спроби і права на помилку немає. Ближче до закінчення роботи все більше хвилюєшся за інструмент, щоб ніде випадково не вдарити чи не пошкодити.

На виготовлення останньої скрипки я витратив десь 200 годин. Це приблизно один робочий місяць, якби я ходив в майстерню, як на роботу в офіс, і працював там по вісім годин. Корпус в таких інструментах виготовляється з цільного шматка дерева, це займає більше часу, ніж якщо робити ліру чи гітару. Там дощечки просто гнуть за формою, збирають та склеюють, як скриньку.

Часто я роблю кілька інструментів паралельно. Якщо втомлююсь працювати над одним або не знаю, як його далі робити, то відкладаю та берусь за інший. Так і мозок відпочиває, і робота ефективніше йде. Досвідчені майстри працюють значно швидше, поки ж хочу начитись витрачати до 100 годин на інструмент.

Звичайно, майстри повинні вміти грати на інструментах, які виготовляють, інакше вони не зрозуміють суті, яку вкладають в роботу. Необов'язково всі з них — професійні музиканти, хоча є й ті, що постійно десь виступають та грають, а паралельно майструють інструменти. Я закінчив музичну школу по гітарі, якийсь час грав народну музику на басолі. Поклику до сцени в себе не знайшов, але із задоволенням хоча б раз на день той чи інший інструмент підлаштую, зіграю на ньому якусь мелодію чи зімпровізую. Розумію, яким критеріям повинен відповідати інструмент, я це дослідив як музикант, а тепер допомагає в роботі. Не зустрічав майстрів, які взагалі не грають.

Великого попиту на такі інструменти немає, це не та справа, з якої проживеш, скоріше хобі, без якого не можеш жити. Я продав лише шість своїх виробів. Бандура та гудок поїхали у Джакарту в Індонезії, там створили музей, де один з відділів присвячений Україні та її культурі. Було кілька замовлень на давньоруські гусла від київських реконструкторів, вони шиють одяг та відтворюють елементи побуту різних епох. Свої перші інструменти не хочу продавати, я на них вчився, тому нехай залишаться мені на пам'ять. За деякими хочу ще рік поспостерігати — буває, ніби все нормально, а потім в якийсь момент ламається кілок чи десь тріщина з'являється.

Я не відчуваю конкуренції з іншими майстрами. Звичайно, кожен з нас хоче вразити оточення, покращити свій рівень чи зробити щось нове, та інші навпаки це радо вітають. Нас не так багато, ми не організовані в якийсь клуб і не збираємось щомісяця, але спостерігаємо за діяльністю один одного як мінімум у фейсбуці. Інколи я їжджу до когось з майстрів подивитись на роботи та перейняти прийоми.

Якби на старосвітські інструменти був більший попит, щоб хоча б 100-150 бандур продавалися в Україні щомісяця, можливо, майстри і відчули конкуренцію, намагалися робити швидше чи якось модернізувати їх. Та про існування старосвітських інструментів знає може 5% населення. В музичних школах та профільних закладах продовжують навчати на радянських академічних інструментах, які більшість вважає народними. Тому і попит на них більший, а старосвітська бандура поки що лишається в андеграунді. Може це й на краще, коли щось стає популярним, воно починає швидко видозмінюватись, а так вдається зберегти автентичність.

Ця справа розрахована на дуже тривалий період. В Європі вона часто спадкова. Майстри, наприклад, скрипкові, працюють із деревиною, яку заготовлювали діди, а з їхньою в майбутньому будуть працювати онуки. В Україні зараз є максимум три покоління майстрів, ця справа у нас все ще на низькому старті.

Я хотів би відкрити свою майстерню, але поки не можу цього планувати. Простіше поїхати додому в Черкаську область і майструвати досхочу на подвір'ї чи у власному сараї. Але це буде менш ефективно, тому що в Києві більше людей може побачити мої інструменти чи долучитись до цієї справи. Все-таки столиця дає багато можливостей, а переїхати в маленьке містечко я завжди встигну, допоки ще є ентузіазм та сили буду триматись тут.