Майстри київських мозаїк: від модернізму до декомунізації
Київські мозаїки — особливе явище, яке складається з двох частин: храмових композицій стародавніх часів та радянських монументальних панно. Цінність перших безсумнівна, проте й другі є зразками мистецтва. Стародавніх майстрів мозаїки надихала візантійська архітектура. А у радянському модернізмі мозаїку відродили шістдесятники. Причому їхні роботи містять у собі набагато більше прославляння комуністичного строю.
Чому шістдесяті стали періодом розквіту для київської мозаїки?
На це вплинув ряд факторів:
Зміни у концепції містобудування.
Запит з боку держави на новий стиль оформлення громадських будівель.
Наявність відносно дешевих матеріалів у достатній кількості.
Формування київської школи монументальних технік.
У цей період змінюється підхід до містобудування. Одиницею проєктування стає не окремий будинок, а цілий мікрорайон. Дуже часто це типові проєкти, тож величезна країна густо забудовується однаковими сірими масивами. Щоб прикрасити та урізноманітнити цю сірість, держава пропонує художникам використати декоративно-прикладне мистецтво.
Раніше обличчя міського простору визначали фасади будинків. Тепер будинки виходять на вулиці та проспекти не тільки фасадами, а й торцями. І ці площини треба декорувати. Замовлень на композиції на торцях будинків у той час було настільки багато, що художники навіть вигадали для цієї роботи окремий термін — «торцизм».
Водночас існує запит на монументальне мистецтво, яке прославлятиме досягнення радянського строю. В Україні найбільш популярним напрямком монументалізму стає мозаїка. Вона прикрашає будівлі кінотеатрів та вокзалів, шкіл та дитсадочків, станції метрополітену. Держава гарно фінансує таку роботу. Відомий київський художник Віктор Зарецький пригадував, що існувала певна шкала розцінок: «Якщо рослинний орнамент — низька оплата, якщо є тварини, — вже вище. Зображення людей оплачували по високій категорії. Ну, а якщо було зображення вождя, — оплата найвища». Звісно, гонорар також залежав від площі панно і техніки виконання. Наприклад, мозаїка на рельєфі оцінювалася дорожче, ніж виконана на площині.
Фабрики та заводи мали власні бюджети на декоративні роботи, тож залучали митців для прославляння своєї праці. Так на фасадах та у вестибюлях промислових підприємств з'являлися атлетичні робітники зі світлими обличчями. А на будівлях різноманітних науково-дослідних інститутів представляли інженерів та науковців в образах цілеспрямованих та романтичних героїв.
У післявоєнний час радянські майстри надихалися досвідом мексиканських монументалістів Дієго Рівери та Сікейроса. Партія та уряд підтримували яскраву плакатну агітацію настінного мистецтва, проте не готові були фінансувати малюнки фарбами на стінах. Уряд пропонував декорувати будівлі довготривалими і привабливими матеріалами, використовувати скляні та керамічні плитки, кольорові цемент та скло, декоративний бетон.
Київ мав такі матеріали. При відновленні зруйнованого у Другій світовій війні Хрещатика колектив архітекторів вирішив прикрасити головну вулицю численними мозаїками та керамікою з народними орнаментами та символікою українського бароко. Величезний запит архітекторів зміг задовільнити експериментальний керамічний завод при Академії будівництва і архітектури.
У кінці 1950-х при цьому заводі почали утворюватися численні інститути та майстерні з виробництва та обробки плитки. Звісно, одним Хрещатиком справа не обмежилась. Надалі плитку експериментального заводу активно використовували як будівельний та декоративний матеріал по всьому місту. Коли митці поєднали великі площини, нові техніки та декоративні матеріали, народилася київська монументалістика.
Фотограф Євген Нікіфоров три роки мандрував Україною та шукав монументальні мозаїки періоду радянського модернізму. Загалом він знайшов понад 1000 робіт, більш як 150 з них — у Києві. Деякі мозаїки вже зникли в результаті декомунізації, інші просто потребують відновлення через вплив часу. Результати дослідження Нікіфорова увійшли до книги Decommunized: Ukrainian Soviet Mosaic. Суперечки навколо мозаїк продовжуються і нині. А тим часом ми згадуємо найбільш яскраві роботи та майстрів, які їх створювали.
Ернест Котков та Валерій Ламах
У монументалізмі досить часто виникали яскраві творчі тандеми. Ці художники разом навчалися у художньому інституті, а потім часто працювали в парі над плакатами та графікою. Але саме монументалізм розкрив їхні таланти з першої ж значної роботи — оформленні Річкового вокзалу. Далі були панно в кількох інститутах та аеропорт «Бориспіль». Для деяких проєктів Ламах та Котков залучали як співавтора Івана Литовченка.

Художники не просто робили окремі панно, вони приймали інтер'єр як єдине ціле. Матеріалів для втілення задумів не завжди вистачало. Доводилося комбінувати англійські кольорові цементи зі звичайною сантехнічною плиткою. Причому плитку вони фарбували та опалювали власноруч.

Найбільш відома робота художників — мозаїки на проспекті Перемоги. Комплекс з шести дев'ятиповерхівок з'явився на Брест-Литовському проспекті у кінці 1960-х років. Архітектори задумали прикрасити мозаїками у єдиному стилі всі шість будинків. Для цього залучили дві пари художників — Коткова і Ламаха та Литовченка і Прядка. Початковою ідеєю було показати різні етапи розвитку української культури — трипілля, Київську Русь, період середньовіччя, соціалістичну Україну. Але задум не був реалізований. Перша пара створила композицію «Симфонія праці». На будинку №21 поетизовані зварювальник, сталевар, слюсар і механік втілені у чітких сміливих лініях та кольорах.

Інша пара розробила панно «На захист миру» на будинку №23. Лише напередодні Олімпіади-80 місто знову звернулося до художників та запропонувало завершити ансамбль. Але між митцями виникли суперечки. Тож створити ансамбль, поєднаний тематикою та стилістикою не вийшло, натомість на стінах одного комплексу виникли абсолютно різні за стилістикою групи творів.
Галина Зубченко та Григорій Пришедько
Галина Зубченко народилася у Києві у родині науковців. Навчалася у Київському художньому інституті. У шістдесятих у місті створили Клуб творчої молоді, головою обрали режисера Леся Танюка. Зубченко стала однією з засновниць клубу, до якого входили поети, письменники, режисери, художники. Цей осередок творчої молоді сформував кількох відомих правозахисників та дисидентів.

У 1967 році Галина побралася із Григорієм Пришедько, який у 1963-65 роках навчався у мексиканського монументаліста Дієго Рівери. Спільна робота подружжя тривала 10 років. Вони втілювали найрізноманітніші проєкти. Проте вважається, що найбільш талановиті мозаїчні панно Зубченко-Пришедько — це своєрідний гімн науці. Вони прикрашають фасади науково-дослідних інститутів і вузів.

Серед робіт Галини Зубченко та Григорія Пришедько: панно «Тріумф кібернетиків» в інституті кібернетики імені Глушкова НАН України, панно «Перемога» на стіні адміністративного корпусу Національного інституту раку, панно «Ковалі сучасності» в інституті ядерних досліджень НАН України.
Наш геніальний сучасник, відомий всьому світу художник Іван Марчук також створював мозаїки для Києва. У кінці шістдесятих Марчук захопився керамікою і отримав «непрестижне замовлення» на мозаїчне панно для школи. Тож і зараз жителі лівого берега можуть помилуватися мозаїкою «Любіть книгу — джерело знань».

Марчук працював в Інституті надтвердих матеріалів — виконував замовлення науковців, а весь вільний час витрачав на творчість. Фізики з інституту зацікавилися його роботами та познайомили митця з сином тодішнього лідера компартії України Віталієм Шелестом. Той керував Інститутом теоретичної фізики у Феофанії та запропонував Марчуку оформляти приміщення інституту.

Художник створив на фасаді 100-метрову мозаїку «Шлях до зірок», всередину якої помістив керамічне панно «Ярослав Мудрий». На внутрішніх панно були зображені інші важливі для українців постаті Тарас Шевченко, Григорій Сковорода. Зухвалість майстра викликала роздратування керівництва інституту, адже у цих творіннях не відображалася тема дружби та рівності радянських народів.
Ада Рибачук та Володимир Мельниченко
Мабуть, сьогодні це найвідоміший мистецький дует епохи радянського модернізму. Про їхній спадок зараз багато говорять. На щастя, нещодавно за участі Мельниченка місто відновило комплекс фонтанів «Зорі та сузір'я» біля Палацу дітей та юнацтва. Хоча здавалося, що надзвичайні мозаїки, створені подружжям, втрачено назавжди. Вже кілька років суспільство обговорює можливість відновити створену ними «Стіну пам'яті» на Байковому кладовищі.

Вони познайомилися в художній школі, потім разом навчалися в університеті. Разом подорожували та працювали, створили такі відомі проєкти як київський крематорій, мозаїки київського автовокзалу і Палацу піонерів.

Для центрального автовокзалу вони розробляли дизайн, кольорову пластику, декоративно-монументальні роботи і ескізи десяти панно. Мозаїки зображують столичні пейзажі та автотраси, місцевий транспорт. Щоб робота виглядала цільною та завершеною, художники запропонували також облицювати візерунками з каменю колони у фоє.

До роботи над проєктом автовокзалу пару залучив архітектор Авраам Мілецький. Пізніше він запросив художників разом працювати над оформленням Палацу дітей та юнацтва. Художники використали в роботі фольклорні мотиви, надихаюсь творчістю Марії Приймаченко. Казкові мозаїки Палацу і сьогодні захоплюють яскравістю та сюжетами. Цікаво, що і за автовокзал, і за Палац архітектор отримував державні премії, проте кожного разу «забував» включати у список на премію прізвища художників, які з ним працювали. «У вас репутація бунтарів, через вас премію не отримає ніхто», — пояснив він парі. Проте коли Мілецький втретє звернувся до Ади та Володимира, вони погодилися працювати з ним над проєктом крематорію та створили не просто ескіз будівлі, а масштабний архітектурний комплекс.

Ади не стало у 2010 році, Володимир продовжує працювати у майстерні на Малопідвальній. Завдяки його участі, наданим ескізам та консультаціям в минулому році колективу художників та реконструкторів вдалося відновити мозаїки фонтану «Зорі та сузір'я» на площі перед Палацом дітей та юнацтва.
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Мозаїки розглядала
Світлана Максимець
Made on
Tilda