Що стосується забудови, то ситуація парадоксальна. Ми вимагаємо зупинити забудову міста та водночас хочемо, щоб місто розвивалося й зростало. Якщо подивимося на плани забудови Лондона та інших мегаполісів, побачимо, що в них є спеціальні ділянки розвитку.

Існують різні підходи. Скажімо, виділяється ділянка повної регенерації, коли промислові підприємства йдуть з міста, а їхні території віддаються під розвиток. Там будують житло, офіси, торговельні центри, а частіше створюється функціональний мікс. Другий шлях — коли ущільнюються окремі ділянки міста. Але це ні в якому разі не відбувається в центральній історичній частині міста.

Якщо Київ претендує бути діловою столицею країни, то головний акцент треба робити не на промисловість. У місті не повинно бути виробництва гуми чи навіть молока в центрі. Свого часу міста отримали поштовх розвитку, базуючись на промисловості. Цей період пройшов, міста переходять з індустріальної стадії до постіндустріальної. Я бачу розвиток Києва за рахунок високотехнологічних галузей економіки.

Чи варто зносити промзони? Є різні бачення. Перший варіант — зносити все, звільняти ділянки та забудовувати наново. Другий — зберегти інфраструктуру та вписати її в місто інакше. Можна подивитися на King's Cross в Лондоні — фактично це була промзона, ділянка, затиснута між двома залізничними станціями. Зараз вона перетворилася на привабливу територією, куди переносять офіси провідні компанії, де розміщують кампуси університети. Там створені нові простори, але збережена індустріальна спадщина.

Ще один варіант — коли зноситься більша частина промислової інфраструктури, бо вона вже непридатна для експлуатації, але зберігаються окремі деталі, які нагадають про колишню спеціалізацію цієї території. Фішка в тому, щоб зуміти зберегти це та використати на користь мешканців міста.

Уявіть, якщо старі корпуси «Арсеналу» обшити дешевою кольоровою вагонкою — вони одразу втратять привабливість. А стара цегла має працювати на місто, просто функції корпусів змінюються. Зрозуміле бажання зберегти всі старі підприємства, адже це пам'ять, ностальгія про молоді роки, але той час вже пройшов.

Зараз маємо явну невідповідність кількості робочих місць і місць проживання на різних берегах. У Парижі зараз пропагується так зване місто 15-хвилинної доступності: коли людина проживає поруч із роботою. У нас на лівому березі набагато менше робочих місць, але більше дешевшого житла.

Такі питання має регулювати та вирішувати Генеральний план розвитку міста. Тоді б через 10-20 років ми мали б рівномірний розподіл мешканців по місту. Ми думаємо, достатньо побудувати ще кілька нових мостів. Ні! Якщо й далі будуватимемо на лівому березі лише нові ЖК, і десяток мостів не розв'яже проблему.

Термін їхньої експлуатації вичерпується, місто має прийняти рішення. Один шлях — зносити ці будинки. Зноситься перший, на його місці будується наступний, мешканці ланцюжком переселяються, територія поступово забудовується. Другий шлях — модернізація всієї території. В цьому варіанті змінюється вся інфраструктура. Це вартісний проєкт.

Є шлях Лейпцига чи Таллінна. У Лейпцигу приєднували балкони, розширювали площу, добудовували ліфти, в Таллінні провели комплексну реновацію районів хрущовок. Знести всі хрущовки, мабуть, теж неправильно. Окремі ділянки можуть зберегтися як культурна спадщина, але потребують модернізації.

Як на мене, місто без води — то не місто. Воно повинне бути повернене обличчям до води. У період індустріалізації багато міст повернулися спиною до води, бо тоді на берегах з'являлися цехи, заводи, крани, доступ до набережних обмежувався. А в Києві частина річок була фактично перетворена на каналізаційні колектори, схована під землею. Повертати їх потрібно, як швидко — інше питання.

Набережні Дніпра повинні «працювати» на місто. Зараз є лише кілька облаштованих ділянок: Оболонська набережна з парком «Наталка» чи поряд з Річковим вокзалом. Але це не суцільна смуга вздовж Дніпра. Має існувати єдина стратегія розвитку набережних Києва. Багато обласних центрів вже реалізують цю ідею, облаштовують набережні. Київ тут, на жаль, не є лідером.

Те саме стосується інших річок. Либідь і Почайна залишилися лише в пам'яті та топонімах, але не в реальності. Гуляти по набережній сучасної Либеді ми навряд чи захочемо.