— У 2015 році виникла ідея створити власний презентаційний майданчик, експозиційний простір, в якому можна було б ділитися результатами досліджень кінознавців Довженко-Центру. До цього ми працювали з іншими музеями та надавали для їхніх проєктів кінематографічні матеріали. В 2016 році Музей кіно виокремився в окремий підрозділ Довженко-Центру. У нас невелика команда, але ми активно співпрацюємо з іншими відділами. Так, Фільмофонд працює з кіноматеріалами, які є основою різноманітних проєктів Довженко-Центру,
науково-програмний відділ вивчає кіно і формує контент, наша задача – виразно його представити.

Музей кіно не має постійної експозиції. Вивчення та обробка колекції Довженко-Центру ще триває, спочатку хочемо зрозуміти її обсяг та потенціал і перейти до формування простору. У нас немає оригінальних об'єктів, які б розповідали про кінопроцес кінця 19 та початку 20 століття, а без цього складно побудувати інтерактивну експозицію. Виставка лише з надрукованими банерами нікому не цікава.

Поки немає постійної експозиції, ми облаштували невелику залу, де розмістили машини, що збереглися від кінокопіювальної фабрики. Наступний етап — ідентифікувати ці пристрої, розібратися, як вони працюють. Фахівців, які застали такі прилади в роботі, лишилося небагато. У нас є машина для звукозапису, для миття плівки, реставраційна. Також у цій залі знаходиться апарати, які дозволяють створити рухоме зображення. Щоб побачити, як картинка рухається, треба крутити колесо і дивитися в спеціальний отвір. З цих апаратів і почався кінематограф. Це сучасна реконструкція таких приладів, оригінальні можна побачити, наприклад, у Франкфурті.

Музей без постійної експозиції неможливий, але й простір для тимчасових виставкових проєктів також потрібен, це дає можливість реагувати на виклики сьогодення.

— Довженко-Центр працює із закордонними кіноархівами, де зберігаються документи, пов'язані з українським кіно. Так нам вдалося знайти кілька українських стрічок: документальний фільм «Людина і мавпа», художній «Тарас Трясило». Весь цей час вони зберігалися в закордонних архівах, а в Україні про них майже не знали. Нам передали ці стрічки, тепер ми можемо їх показувати українським глядачам. Також вивчаємо колекції та архіви різних інституцій у нашій країні. Є багато цікавих матеріалів на кіностудії Довженка, в Національному архіві-музеї літератури та мистецтв, в Музеї театрального музичного та кіномистецтва тощо.

Один з наших минулих проєктів, виставку українського кіноплакату 1920-1930 років «Кричати! Кликати! Горіти», ми реалізували разом з бібліотекою імені Вернадського, там зокрема зберігається велика збірка українських кіноплакатів. Про деякі фільми дізналися саме завдяки афішам — якщо вони є, то значить були зняті й фільми. Потім ми зверталися до списків на кіностудіях, шукали статті, в яких є хоч якісь згадки про ці стрічки. Фільм «Спартак», один з перших українських бойовиків, не зберігся, залишилися лише поодинокі фотографії та декілька кіноафіш. На кіностудії зберігаються документи, в яких вказано, що певна сума була витрачена на зйомки фільму. Так по крихтах з різних джерел збирається інформація про українське кіно.

Першим проєктом Музею кіно стала виставка, присвячена Всеукраїнському фотокіноуправлінню (ВУФКУ). Над нею наші куратори працювали близько чотирьох років. Епоха 1920-х була найяскравішою в українському кіно, але ми з подивом дізналися, що про це явище мало хто знає, навіть в спеціалізованих вишах про нього майже не розповідають. За сто років це була перша презентація українського Голлівуду.

— Кожна виставка супроводжується програмою заходів. Один із форматів називається Old School — ми показуємо старі фільми, дотичні до теми виставки. У глядачів є можливість подивитися кіно, яке зараз вже не побачити по телевізору чи у кінотеатрах, навіть в інтернеті його не знайти. Людям подобається старе кіно, щось їх в ньому приваблює, можливо фактура чи персонажі, вони залюбки ходять на такі покази. Також проводимо тематичні лекції. Під час виставки «Кричати! Кликати! Горіти» була лекція про шрифти на плакатах, і на неї прийшло дуже багато молодих дизайнерів, яким було цікаво дізнатися щось нове про шрифти.

У нас було розроблено формат кіноперформанісів — це демонстрація
німих фільмів із сучасною музикою. Декілька років тому Довженко-Центр започаткував проєкт «Коло Дзиґи» — сучасні українські музиканти створили саундтреки до старих відреставрованих фільмів. Це були не просто тапери, які підігрували природному ритму фільмів, музиканти віднайшли в цьому кіно свої сенси та розкрили їх для глядача. Композитор Антон Байбаков написав саундтрек до фільму Михайла Кауфмана «Небувалий похід», створеного у 1932 році. Це професійно знята агітка про те, як розквітає радянська Україна — будуються дитячі садочки, збирається врожай. Та композитор відзначив, що фільм знімали, коли розпочався Голодомор, тому на цю пафосну і життєрадісну картинку він наклав дуже сумну мелодію. У такій обробці фільм викликає сльози.

У Музею кіно є своя дитяча програма — наша мистецтвознавиця Марина Скирда розмовляє з дітьми про мистецтво і про те, як його розуміти.

До роботи над проєктами ми залучаємо українських архітекторів, дизайнерів, художників, музикантів та інших представників креативної індустрії. Багатьох приваблює ідея попрацювати із Довженко-Центром, адже ми даємо можливість реалізувати їхні ідеї. Нам важливо створити умови для творчості, і ми готові дослухатися до бачення митців.

Коли запускається виставка, виникає багато нових задач — проведення екскурсій, паралельна програма заходів, але разом з тим починаємо готувати наступний проєкт, тобто перебуваємо у постійному русі.

— В 1930-му році ВУФКУ ліквідували, і ми хотіли дізнатися, що відбувалося в українському кіно після цього. Роман Балаян — один з видатних українських та радянських режисерів. Його фільм «Польоти уві сні та наяву», знятий в 1982 році, зробив справжній переворот в кінематографі та суспільстві. Головний герой стрічки не був еталонним радянським громадянином та не розбудовував комунізм. Його надзвичайно важко описати і як позитивного, і як негативного персонажа. Тоді глядачі фільму поділилися на дві категорії: ті, хто критикував та засуджував головного героя, і ті, хто розуміли, що Балаян попав у нерв часу, зробив фільм про реальну людину. В ті часи такі історії були нетиповими, вони розхитували уявлення про те, як живеться в радянському суспільстві.

Створити проєкт, присвячений творчості Романа Балаяна, запропонував відомий кінознавець Андрій Алферов, він став куратором цієї виставки. Нам сподобалася ідея, тому що кінематограф 1980-х був перехідним етапом від поетичного кіно до фільмів 1990-х, про нього мало що відомо.

Підготовка до виставки тривала близько трьох років: записували інтерв'ю з учасниками зйомок, розшукували документи в архівах, збирали матеріали. Фільм був знятий на кіностудії Довженка. Це незвично для того часу, адже людські драми переважно знімала Москва, на київській кіностудії робили камерні проєкти та історичне кіно. Фільм знімався в російській провінції, місті Владимирі — чомусь знімальна група не захотіла проводити зйомки на території України, хоча у нас можна було знайти подібні містечка, лише декілька сцен зняли в Києві. У фільмі зіграли зіркові радянські актори, а за плечима Балаяна була робота із Сергієм Параджановим на «Київських фресках» та кілька дуже вишуканих, але не надто резонансних стрічок.

Між головним героєм фільму та режисером існують певні паралелі. Балаян переніс на свого героя значну частину власних переживань. Фільм сприймають і як маніфест «зайвої» людини, і людини, яка переживає сорокаріччя.

Над виставкою працював художник Антон Логов, який відомий своїми експресивними просторовими інсталяціями. Одна з його робіт, «Гойдалки», зустрічатиме глядачів на першому поверсі Довженко-Центру. Над втіленням виставки працювали архітекторка Валерія Гуєвська та дизайнерка Альона Соломадіна.

— Фільм мінімалістичний, але в ньому міститься кілька яскравих образів. Наприклад, копиця сіна, в яку герой ховається наприкінці стрічки. Наша ж експозиція, навпаки почнеться з цього образу. З цієї фінальної точки глядачі будуть рухатися ніби у зворотному напрямку через 1970-1980-ті роки. Відвідувачі побачать, чим жили у той час українці, чи дійсно суспільство прагнуло польоту і висловлювало це у мистецтві та архітектурі. Тему «польотів» простежив Андрій Алферов, він дослідив, що вона значить для самого режисера, і як відбиває те, що відбувалося в суспільстві в той час. В окремій залі за «залізною завісою» буде інсталяція литовського музиканта та художника Володимира Тарасова про «чуже», західне бачення. Ми покажемо, чим жив, що слухав і на чому зависав Захід, коли в Радянському Союзі квітнув «брєжнєвський застой».

У фільмі дуже важлива урбаністична складова, тож глядач побачить образ міста в українському та італійському кіно. Адже Балаян надихався італійським кінематографом, один з його улюблених режисерів — Федеріко Фелліні. Учасники зйомок у Балаяна розповідають, що на зйомках «Польотів» завжди грала музика з фільму Фелліні «Вісім з половиною». Балаян створював на майданчику атмосферу, яка б не нагадувала зйомки, він — майстер імпровізації та мав дуже тонке режисерське чуття.

Глядачі зможуть зазирнути у внутрішній світ режисера Балаяна, дізнатися, як він тоді жив, з ким працював, хто його оточував. На виставці будуть фотографії та картини його друзів, наприклад, портрет авторства Сергія Параджанова.

На одній із зустрічей Балаян сказав, що головний герой фільму «Польоти уві сні та наяву» як дерево, яке стоїть у воді і не може напитися. Тому в кінці виставки глядачі побачать інсталяцію — самотнє всохле дерево. Фінал фільму відкритий, ми можемо лише міркувати, що далі буде з героєм.

В Музеї кіно обов'язково має бути рухомий образ, тому мультимедійні рішення — це важлива частина експозиції. Глядачі зможуть побачити фільм «Польоти уві сні та наяву» та інші стрічки Балаяна в різних сучасних інтерпретаціях.

Через карантин відкриття виставки доводилося неодноразово переносити, зрештою ми остаточно вирішили, що відкриємо її в цьому році у грудні. Виставка триватиме три місяці. У рамках проєкту плануємо ретроспективу, тематичні лекції, творчі зустрічі та кураторські екскурсії.

На наступний рік ми заплановано чотири виставкові проєкти, один з них буде присвячений кіно 1990-х років. Паралельно готуватимемо фестиваль німого кіно та сучасної музики «Німі ночі», який цього року, на жаль, не відбувся через карантин.

— Переглядаючи фільм, ми можемо приміряти на себе різні образи, від героя до негідника, спробувати зрозуміти того та іншого, і, можливо, краще зрозуміти себе. Кіно — складний твір мистецтва зі своєю візуальною мовою, воно є відбитком думки режисера, але водночас над ним також працюють художники, декоратори, оператори, композитори. Процес створення фільму надзвичайно цікавий, його можна розкласти на багато складових. Інтерес викликають і документи, які стосуються фільму. Якщо говорити про стрічку «Польоти уві сні та наяву», то є листи комісії про те, що режисер має переробити. Часто, щоб фільм відповідав критерію «соціально корисне кіно», доводилося перезнімати чи дознімати деякі сцени. Фільм відображає настрої тогочасного суспільства, його цікаво дивитися не лише на екрані, а й в музеї, де він розкладений, як пазл.