Таке ім'я вона носить і зараз у більшості європейських та американських постановок. Але у росіян вона стала Машою перед Першою світовою війною на хвилі антинімецьких настроїв у суспільстві. За сюжетом Клара отримує у подарунок на свято ляльку, яка вміє колоти горіхи. Лялька виявляється зачарованим принцем з міста солодощів. Жителі міста радісно зустрічають Клару з Лускунчиком. Серед них є Фея Драже та Принц Коклюш. Петіпа придумав варіацію Феї Драже для італійської прими Антонієтти Дель-Ера. А Чайковський для прем'єри цієї варіації таємно привіз в Росію новий музичний інструмент — челесту, це такий клавішний металофон, що нагадує невелике піаніно.

«Лускунчика» ставлять у всьому світі, причому кожна країна привносить власні компоненти у постановку: у Китаї на сцені з'являються дракони, у Канаді дія починається з танцю на льоду, у Сантьяго частиною постановки стає бій на шаблях. Німці зводять для постановки найбільшого у світі десятиметрового Лускунчика. І лише у Лондоні дотримуються класичної версії і прикрашають ялинку на сцені вінтажними іграшками 19 сторіччя.

Це великий балет, адже у другому акті представлений дивертисмент, тобто ряд легких танцювальних номерів розважального характеру. Тут у нас пристрасний іспанський, красивий східний, технічний та швидкий китайський. У російському безліч трюків. І цей калейдоскоп завжди вінчає па-де-де, танець двох героїв.

Коли веземо «Лускунчика» на гастролі, маємо дещо скорочений склад — близько 60 людей. У Києві звісно більше, тільки сніжинок у однойменному танці у нас 32! В одній з найбільш масових картин на сцену одночасно виходять близько 40 персонажів.

Чому весь світ обожнює «Лускунчика»? Через дуже простий сюжет та геніальну музику. Мені здається, що у будь-якій постановці він буде подобатись публіці. Японці на зимові свята запрошують на гастролі лише з «Лускунчиком», причому з певними виконавцями. Крім нас, у цей час у Японії гастролюють російські Большой, Маріїнський та Михайлівський театри. Вони, як і ми, показують той самий балет, і зали всюди повні.

Ця казка чарівна завжди, у будь-якій постановці, хоч сучасній, хоч класичній. Не дивно, що артисти хочуть відчути атмосферу, просяться танцювати у спектаклі. У Києві є родини з такою традицією — 31 грудня йти дивитися «Лускунчика». Зазвичай вони ходять у театр, щоби побачити улюблених виконавців. А тут не так, вони йдуть подивитися саме цю казку та загадати бажання у той момент, коли над сценою з'являється велика ялинка, що загадково мерехтить вогниками.

— У букіністичному на нинішній вулиці Хмельницького я придбала альбом про Зелене склепіння Grunes Gewelbe з дрезденської колекції коштовностей. Там є унікальна настільна композиція «Палацове свято в Делі на день народження Великого Могола Аурангзеба». Створена найкращими ювелірами на початку ХVIII ст., вона складається зі 137 людських фігурок та прикрашена коштовним камінням.

Тож я дивилася на величезну дрезденську механічну іграшку, читала Гофмана і в уяві бачила перед собою Золоте місто. Так у декораціях до нашого «Лускунчика» з'явилися чарівна шкатулка-комод та годинник, який зростає. Не пригадаю, чи стикалися ми на той час з нестачею тканин, фарб, інших матеріалів, бо виробила для себе такий підхід: чим складніше завдання, тим цікавіше над ним працювати.

Спектакль зроблений давно, тож час від часу оформлення вимагає певного реставраційного втручання. Тому наприкінці листопада ми провели «прогон» спектаклю в декораціях та костюмах, щоб побачити, що треба підновити, що замінити. Кілька тижнів займе «генеральне прибирання», і в грудні ми вже покажемо «Лускунчика» у повній красі. Запевняю, він виглядатиме не гірше, ніж на прем'єрі.

У минулі роки ми багато разів возили «Лускунчик» на гастролі за кордон, та й у рідному Києві він бажаний як визитівка театру і йде з аншлагами. Здавалося б, декорації можуть постраждати від такого бурхливого життя. Проте, дивна річ, оформлення «Лускунчика» завжди має належний естетичний вигляд.

Звісно, я дивилася «прогон» і можу сказати: вийшло гарно, дуже гарно. Хоча, запевняю вас, я не щедра на компліменти. У чому причина? По-перше, у нас новий керівник балетної трупи -- Олена Філіп'єва. А другий фактор, як не дивно, — це карантин. Усі солісти, ведучі танцівники зараз тут, у Києві. І всі вони танцюють у провідних партіях. До того ж, за час сидіння вдома без роботи всі шалено скучили за сценою, тому зараз танцюють як ніколи чудово.

Я не так вже й багато бачила інших «Лускунчиків», наприклад, ходила дивитися цікаву постановку Раду Поклітару. Але як неприйнятну запам'ятала лише одну постановку, французьку, яку дивилася по телебаченню. Чомусь мені здалося, що автор не читав Гофмана. А ще виглядало так, наче артисти зовсім не вміють танцювати класичний танець, тому заміняють його фокусами та баламученням. Хотілося, щоби цю постановку просто не називали «Лускунчиком».

Звісно, знаю постановку художника Михайла Шемякина для російського Маріїнського театру. У ній звичні всьому світу сніжинки красиво танцюють у чорних пачках. Там інші акценти, і вся казка зовсім про інше. Здається, що бажання художника самовиразитися взяло верх над музикою та змістом балету. Колись головний художник нашого театру геніальний Федір Нірод казав мені: «Машо, ти лібрето не читай, ти музику слухай, у ній все». У постановці Шемякина виглядає так, що його придумки просто не лягають на музику, а Чайковського бажано поважати.

Музика, на мій погляд, і є причиною феноменального успіху «Лускунчика». Дітям він цікавий як казка, а дорослі знаходять у ньому свої невимовні почуття.