Шрами: як український театр протистоїть насиллю над жінками
Вакцини немає. Але ця біда залишає шрами і на тілі, і на душі. 25 листопада незалежний український театр Wild Theatre разом з ООН в Україні представив виставу «Нові шрами», присвячену всесвітній кампанії 16 Днів активізму проти гендерно зумовленого насильства.

Ще рік тому проєкт з'явився під назвою «Шрами» та розповідав реальні історії жінок, що постраждали від домашнього насильства. Для цього було зібрано понад 50 історій з різних регіонів України, по притулках для жертв домашнього насильства та інших місцях, де жінки можуть розраховувати на допомогу, а виставу їх оформили драматургині Кіра Малініна та Маруся Ряпулова.
Цього року через ізоляцію, спричинену пандемією коронавірусу, насилля щодо жінок збільшилося, отже, до вистави були додані й нові реальні історії, зумовлені особливостями сьогодення.
За 9 місяців 2020 року в Україні зареєстровано 157 765 заяв, повідомлень про вчинені правопорушення та інші події, пов'язані з домашнім насильством (за 2019 рік — 141 814).
В основі сюжету — історії п'ятьох жінок, що втекли від домашньої тиранії. Мовчазні історії, що лишають шрами як на тілі, так і в душі. У виставі зіграли акторки Марина Сердешнюк, Ганна Кузıна, Анна Абрамьонок, Анна Сердюк та Римма Зюбıна. У кожної — свій життєвий дослід та свій шлях до того, щоб сприймати насилля у свою сторону як щось нормальне, терпіти його та залишатися з тираном.
Хтось з героїнь з дитинства звикає підкорятися батьку та підлаштовуватися під його поганий настрій, терпіти побої та розповідати у школі, що просто впала, а про те, чого не видно, — і зовсім мовчати.
Майже 80% випадків домашнього насильства відбуваються у присутності дітей, або ж діти є його жертвами (МВС).
Хтось вважає насильство зворотною стороною пристрасті та навіть знаходить у ньому романтичне єднання душ.
3,65 мільйона жінок в Україні пережили фізичне й/або сексуальне насильство, вчинене інтимним партнером (ОБСЄ 2019).
Хтось через насильство просто відчуває себе живою, потрібною, хоча б через біль, з дитинства не знаючи, що кохання буває зовсім іншим.
В Україні 86,3% жертв зґвалтувань та 78,1% жертв домашнього насильства — жінки.
Хтось живе так тільки тому, що так живуть усі. Тому що нормально про це жартувати. Але ненормально говорити про це всерйоз.
В Україні дві третини (67%) або 11,25 мільйона жінок стверджують, що зазнали психологічного, фізичного або сексуального насильства з боку партнера або іншої особи.
Хтось зазнав насильства змалечку і зрозумів, що підтримки годі шукати навіть серед близьких, що вже казати про суспільство.
Тільки 1% неповнолітніх дівчат, які стикнулися з примусом до сексу, звернулися по професійну допомогу. (UNICEF, 2017 30 країн світу).
До того ж не усе насилля, з яким стикаються жінки, досі заведено вважати ним. Наприклад, сексуальне насильство у сім'ї, або психологічне чи економічне насилля.
Психологічне насильство, вчинене інтимним партнером — найпоширеніша форма насильства, що відмічається у 65% випадків (контроль, жорстоке поводження, економічне насильство, шантаж жінки шляхом використання її дітей). (ОБСЄ 2019).
Героїні вистави — жінки зовсім різного віку, із різних соціальних прошарків. Але кожна за них стикається з насиллям у тому чи іншому вигляді. Вони піднімають кожну з цих тем через особисті історії, на загал, відверто та сміливо, закликаючи не замовчувати подібні випадки і розказувати про них. Вони демонструють, що біль та невидимі шрами від неї — цілком реальні, а не вигадані жертвою. Що жінки мають право казати про те, що їм боляче, про те, що з ними так не можна, і отримувати підтримку. Саме тому настільки важливо було зібрати цілком реальні історії, яких у нашій країні безліч, аби кожна глядачка могла впізнати в них свою ситуацію. І справді, за словами продюсерки театру Ярослави Кравченко, жінки підходили після вистави та питали, звідки режисерам знайома їх таємна історія, сповнена болю та шрамів?
Кожна третя жінка в світі (33%) протягом життя зазнала фізичного та/або сексуального насильства.
Висловлюючи неприємну та прикриту правду, театр робить її видимою, і не лише для глядачів. Сам проєкт виявився набагато масштабнішим, ніж просто вистава. Доступ до неї був безкоштовним, але потенційний глядач мав написати у соціальній мережі свій погляд на проблему насильства щодо жінок, тим самим привертаючи увагу як до проблеми, так і до самої вистави.

Також всіх охочих закликали після перегляду поділитися враженнями, отже, найбільш замовчувані проблеми домашнього насильства стали справжнім флешмобом у соцмережах. Більшість жінок впізнали в героїнях себе та свої проблеми, а, почувши їх зі сцени, набралися сміливості висловитися про них публічно. Деякі — вперше. Це і створює ланцюгову реакцію, коли жінки бачать не замовчування та жарти про насилля, а навпаки — голосні розмови про те, що це не нормально і так бути не має.
«Нові шрами» у Дикому театрі дуже зачепили і стали для мене найемоційнішою виставою. Всі сюжети, драми, які розгорталися на сцені, ти просто пропускаєш крізь себе. І це справді складно і боляче. Але це катарсис.

І всі ці історії наче такі банальні, але такі життєві. Ти точно чула ці однотипні фрази, якими завжди виправдовують себе аб'юзери, бачила сотні схожих історій у своєму житті, деякі з них залишили шрами й на тобі.

Гра акторок була надзвичайною: чесною, щирою, емоційною. Загальна атмосфера вистави пронизана безнадією та розпачем, а діалоги та монологи героїнь надовго закарбовуються у пам'яті. Чому так? Напевно тому, що це відгукується, що це всім близько. Бо ми ж всі знаємо, що за замовчуванням жінки винні у всіх бідах, як своїх, так і не своїх. Б'ють тому, що провокуєш, ґвалтують, бо спідниця коротка чи макіяж яскравий, п'ють та скандалять, бо життя складне, а ти просто нічого не розумієш та не підтримуєш.

Не люблю узагальнень, але впевнена, що кожна має такі шрами, просто не кожна готова про них говорити. На виставі казали, що, на жаль, немає вакцини від насилля. І її ніколи не винайдуть. Але, мабуть, це і є порятунок – говорити про насилля, шрами, про те, що це не норма, що так не має бути, що не «та всі ж так живуть». Я не вірю в дива та в те, що після цієї вистави жінки почнуть масово йти від чоловіків, які піднімають на них руку, але якщо вже хоча б одна жінка замислиться над тим, що це не норма, — це вже буде перемогою.

Щоправда, всі історії на сцені зводилися саме до фізичного насилля. Але насильство — це не лише синці, гематоми та черепно-мозкові. Може бути психічне, економічне та сексуальне насильство — і таких історій не менше. Тому у майбутньому хотілось би побачити й ширше розкритий цей аспект.

Анастасія Іщенко
Крім того, виставу можна було подивитися онлайн у трансляції на YouTube i Facebook, а також на телеканалі UA: Культура.

Щоб показати вихід є на будь-якому етапі насильницьких стосунків, Дикий Театр також створив інтерактивний додаток з 29 можливими сюжетами, де жертва вирішує на якомусь з етапів піти від агресора або залишитися з ним. Час проходження — від 15 хвилин до півтори години. Наочна можливість опинитися у шкірі жінки, що через біль та приниження вагається, чи йти від людини, яка усе ж, попри агресію, близька та кохана.
Хибно було б вважати, що це вистава тільки для жінок, хоч вона й про жінок. Виставу дивилося чимало чоловіків, яким небайдужа проблема насилля. Хоча деякі й були здивовані масштабом.
— 18% чоловіків вважають, що чоловік має право вдарити жінку, якщо дізнається про її зраду.
— 19% чоловіків вважають, якщо жінку зґвалтували, вона сама зробила щось таке, що призвело до цієї ситуації.
— 23% чоловіків вважають, що у деяких випадках жінка насправді хотіла, щоб її зґвалтували.

Після першої вистави від «Дикого театру», здається, це була «Бути знизу», я вийшов з зали з думкою, що тільки що подивився на кількагодинне топтання жіночим підбором по чоловічому обличчю. Звісно, це були емоції, бо вистава мала бути провокацією, і вона спрацювала — зачепила.

Вистава «Шрами» мала менше провокації. Тут я побачив щире бажання розповісти «звичайні, повсякденні, побутові» історії насильства над жінками мовою театру. Таке насильство настільки поширене, що отримало статус мало не природного стану речей: «а що тут такого?». «Шрами» побачив як голосну, іноді відчайдушну, іноді злу і роз'ятрену промову про те, що насильство — це ненормально.

Лютий монолог акторки Ганни Кузіної у шкіряному пальті у стилі «нюрнберзької екзальтації» — такі прийоми, напевно, повинні пройняти найбільш товстошкірих. Мій головний висновок після «Шрамів»: насильство може тривати дві хвилини, а жінка переживатиме його знову і знову все життя.

Артем Кузьменчук
Оцінюючи розголос та видимість проблеми насилля проти жінок, яка найчастіше замовчується, варто визнати, що нині український театр виконує не тільки розважальну, а й важливу соціально-політичну місію, доносить важкі факти та цифри до глядача так, щоб вони змусили його задуматися над проблематикою, від якої заведено відвертатися. Це і є приклад того мистецтва, що не просто прикрашає, а ще й рятує світ, виходячи далеко за рамки театральної сцени, та укорінюючи певні цінності у суспільстві.

«Інформація — це вакцина від пандемії насильства», — проголошує героїня вистави зі сцени, закликаючи ділитися історією своїх шрамів. Щоб інші жінки знали, що вони не самі. Щоб інші жінки знали, що винні не вони. Щоб інші жінки знали, що так не має бути і вихід точно є.
Матеріал підготовлений за підтримки
Українського Культурного Фонду. Редакція Вікенду несе відповідальність за зміст матеріалу. Викладене у цій статті не є офіційною позицією УКФ.
Не мовчала
Аліна Шубська
Made on
Tilda