Звісно, український кінематограф змінився з 2015-го — ми це бачимо по тому, як українське кіно сприймається не лише у нас, а й за кордоном, де воно отримує найвищі нагороди на найпрестижніших фестивалях — від Венеційського міжнародного кінофестивалю до кінофестивалю незалежного кіно «Санденс». Це свідчить про величезний поступ. Багатьом країнам такий поступ не вдавався так швидко. Українське кіно сьогодні конкурує, можливо, не з комерційним, але з хорошими якісними зразками європейського та американського кіно.

У нас тільки одна зала. Це з одного боку у дечому обмежує, а з іншого дає змогу стати точкою збору для людей, які цінують кінематограф, для самих кінематографістів. Глядач кінотеатру «Ліра» — мотивований, він нас не покидає навіть за скрутних карантинних обставин. По кінотеатрах помітне величезне падіння аудиторії. Ми теж відчуваємо певні складнощі, але до нас глядач іде. Він підтримує українське кіно та один одного. Наприклад, глядачі самостійно ініціювали ідею «підвішених квитків» — купують квитки та залишають їх для відвідувачів старшого покоління. Це надзвичайно приємно. Ми розуміємо, що за кінотеатром «Ліра» стоять дуже особливі люди, це видно по тому, як поводять себе тут глядачі. У нас безпечно, домашня атмосфера, і ми дуже вдячні за таку позицію, ту місію, яку вони виконують.

Загалом наші глядачі — це постійна аудиторія, хоча вона розширюється. Зазвичай люди, які вперше сюди потрапляють, залишаються з нами. Через специфіку приміщення та роботи людина, якій таке нецікаво, поспілкується, розвернеться та піде. А яка зацікавилася тим, з чим ми працюємо, лишається та стає постійним глядачем. Формування аудиторії — це не одномоментна історія, ми напрацьовували її протягом трьох-чотирьох років.

Не можна сказати, що до нас ходять тільки ті, хто живе поблизу. До нас їдуть з усього Києва. Одна з причин — відвідувачі розуміють, що о 22-й ми завершимо сеанс, і вони матимуть змогу поїхати до свого куточка міста. На окремі фільми, які не можна побачити ніде більше, приїжджали з Бучі, Ірпеня, Боярки тощо.

«Ліра» також своєрідний центр фестивального кіно. Ми активно працюємо з посольствами та влаштовуємо фестивалі, минулого року пропонували глядачам іноземне артхаусне кіно. Також для нас важливе живе спілкування з глядачами та творцями фільмів, тому це не просто перегляд фільмів, а й дискусії, які можуть спровокувати певні картини, особливо документальні та ті, які порушують важливі ціннісні історії, тоді до таких розмов залучаються й експерти. Окрім того, ми започаткували проєкт «Міста на плівках» (зараз він призупинений). Він поєднує переважно німі фільми та авторську музику. Таке гріх не зробити у кінотеатрі, який бачив таперів та німе кіно. Часто це імпровізаційна музика, яка народжується прямо на сцені з огляду на контекст.

Були спеціальні програми, повʼязані з новим українським мистецтовом, зокрема «Опера на екрані». Ми намагаємося розширювати спектр того, що стосується як контенту, повʼязаного з українським, так і світовим мистецьким розвитком.

Також ми є постійним майданчиком фестивалю «Київ. Із кінематографом у серці» — це авторський проєкт КП «Київкінофільм», в рамках якого показуємо фільми, повʼязані з Києвом: такі, де використовувалися київські локації, повʼязані зі знаковими особистостями, що мешкали та творили у нашому місті, класику українського кіно і сучасні фільми, а також лекційні програми про кінематограф Києва.

Десь на 30% наша публіка є міжкросійною, вона ходитиме і на премʼєри, і на зустрічі з творчими колективами, і на фестивалі. Є фільми, які приваблюють людей просто подивитися, і це зрозуміло. Ми працюємо з документалістикою, бо вона зараз активно розвивається і знаходиться на високому рівні. Зустрічі з режисерами та акторами не можуть бути щоденними, це окремі акції, і вони мають свою популярність. Те саме й з фестивалями. Але ми радіємо тому, що і звичайний прокат збирає глядачів. Минулий рік був дуже показовим, до карантинних обмежень у нас була повністю заповнена зала. Ніяк не могли зняти з прокату «Мої думки тихі», бо на вихідні всі 111 місць заповнювалися вщент.

Сьогодні вже немає такого, щоб глядач йшов тільки на імʼя режисера чи актора, а для нас тим паче. Люди обирають в першу чергу за тематикою, потім за певною рекламою — але не повʼязаною саме з іменами. Наші глядачі вже виросли зі сліпого слідування за якимись авторитетами. Вони скоріше звернуть увагу на розголос самого фільму, його сприйняття закордоном, наприклад, на фестивалях, або відгуки тих, кого вони шанують та до чиєї оцінки прислухаються. Зараз рівень довіри формується по-іншому, глядачу треба пересвідчуватися, просто імʼя нічого не дає.

Цьогоріч пандемія кардинально змінила ситуацію, сподіваємося, що це не останні роки кінопрокату у світі, хоча тенденції не надто гарні, але ми віримо, що такі кінотеатри, як наш, виживуть.

Коли у прокаті була документалка «Крим, як це було», влаштовували зустріч зі знімальною групою, моряками, вона стала напевно наймасовішою — стояла величезна черга на вулиці з тих, хто хотів її відвідати.

У тому, що стосується прибутковості, маємо кращу історію, ніж інші кінотеатри. У нас маленький колектив, тому не йде багато коштів на заробітну плату. Бувають різні місяці — і коли маємо прибуток, і коли ні.

Через карантин ми не працювали з березня до кінця серпня. А після його завершення люди обмежують соціальні контакти, не хочуть ризикувати здоровʼям своїм та близьких. Для нас не так страшно те, що повинні заповнювати не більш як половину зали та люди стали менше ходити, як те, що відтермінували вихід нових фільмів, бракує матеріалу для показу.

Адреса: вулиця Велика Житомирська, 40.
Сайт.
Сторінка у фейсбуці.