Поїхала з Києва у 2017 році, деякий час жила в Берліні. А коли стало питання про повернення в Україну, знайшла роботу в Івано-Франківську. Це місто мені завжди подобалося, не раз бувала там в різні сезони. Якось була там в гостях у подруги, і в неї з вікна було видно Карпати. Тоді я подумала, що хочу собі таке житло, тим паче воно тут дешевше, ніж, скажімо, у Львові. Та й загалом життя тут дешевше.

Коли з роботою не склалося, я залишилася у Франківську. Спочатку працювала як фрилансер, згодом відкрила свій бізнес. Переїзд дався нескладно. Особистих речей у мене небагато, проте є кіт, а оскільки в мене творча професія, то везла також свої швейні машинки. Все необхідне перевезлося одним невеличким автобусом. Потім щось привозили з Києва друзі та передавала мама. Зараз, за три роки життя, я потроху обросла речами.

Для запуску свого бізнесу в Києві мені довелося б дуже сильно економити, а в Франківську завдяки дешевшому житлу, продуктам, медицині, ресторанам, та й взагалі сфері послуг, все вийшло легше та швидше.

Я знала, що у Франківську гарний вибір житла, тут є нові будинки. Мої очікування сучасного та комфортного житла справдились. Зараз винаймаю вже третю квартиру, все моє житло тут є недорогим та якісним. Друге очікування пов'язане зі статусом культурного міста, тут відбувається багато різних подій, формується досить потужний нетворкінг, постійно з'їжджаються митці. Тож жити тут точно не нудно.

На жаль, у місті робиться багато чого дикого в плані урбаністики. Розчаруванням став рух транспорту в місті. Також відверто мало парків, прогулянкових зон. Є чудова набережна біля річки, але там взагалі не прибирають. Свого часу до Франківська переїхало багато урбаністів із Києва та Львова, вони намагаються змінювати місто, наприклад, втілюють проєкт Промприлад.

Чого мені тут бракує — це магазинів «Рошен», а перший Макдональдз відкрився в Франківську зовсім недавно.

Нас четверо: ми з хлопцем і двійко котів. Переїхали до Одеси в березні цього року, готувались до переїзду декілька місяців, тож усе було сплановано й запаковано завчасно.

Я прожила в Києві п'ять років й вважаю його своїм домом, проте ковідна реальність внесла свої корективи. Ми зрозуміли, що якість життя перестала відповідати вартості. Раніше у Києві проводилось чимало заходів, івентів, що згладжувало загальну тривожність і темп міста. Та коли бахнув ковід, це все перейшло в онлайн.

Ми приїхали в Одесу в серпні минулого року на тиждень, і нам дуже сподобалось. Море, клімат, темп. Тоді ми вперше заговорили про зміни.
У жовтні я перехворіла на ковід, й мені порекомендували змінити клімат, бо був ризик астми. Ми вирішили спробувати місяць прожити в Одесі й подивитись на самопочуття. Винайняли квартиру, залишили котів друзям і переїхали. Ми приглядались до міста, й наші погляди зійшлись.

Тож повернулись до Києва й почали підготовку, я навіть склала план переїзду від розбору речей до замовлення пакувань.

Ми їздили до Києва навесні, влітку й зараз знову поїдемо. Сумуємо за духом міста, українською мовою, метро, театрами й закладами. Але зараз нам радісно повертатись в Одесу, найближчим часом хочемо жити тут.

Нам довелось звикнути до одеського менталітету, запізнень, манери говорити. Міняючи місце, потрібно приймати культуру й бути в симбіозі, ніхто не любить паразитів. Для мене Київ — це дім серця, а Одеса — дача душі.

Я переїхав зі столиці у 2017 році. Отримав ділову пропозицію — збудувати готель в Бердянську.

Сам переїзд дався мені доволі легко. Оскільки я їхав працювати, то ніяких особливих сподівань не мав, не було очікувань якогось дива від цього міста. Відповідно не трапилося і розчарувань. Я приїхав і зайнявся справою.

Курортний готель, який я будую, вже відкритий, працює, приймає відвідувачів. Але дещо досі добудовується (так, щоб це не заважало гостям). Поки не закінчу цей проєкт, не планую нікуди переїздити, а там вже побачимо.

Якщо і скучаю за Києвом, то лише за друзями, за спілкуванням. Але, мабуть, вже всі мої друзі побували тут, в готелі, який я будую. Він знаходиться в тихому віддаленому місці, поряд немає не те що інших готелів, а й взагалі інших будівель. Тут дуже тихо, шикарний краєвид на море, з сусідів — зайці та фазани.

До всяких столичних дискотек та масових заходів я завжди ставився спокійно, тому і зараз не сумую за ними. До того ж тут у мене навіть більше можливостей побачити якихось зірок та побувати на їхніх концертах, адже влітку музиканти постійно приїздять виступати на цьому курорті. Повірте, влітку різнопланових розваг тут вдосталь, навіть для вибагливих мешканців столиці.

Ми переїхали три місяці тому, бо дитина вступила до Львівського музичного ліцею. Доньці 11 років, ми не готові відправити її до інтернату, тому переїхали всією сім`єю.

Фактично наша дитина вирішила за нас, коли пішла складати вступні іспити. А коли нам сказали, що її зараховано, в нас вже не було вибору.

Переїзд — це справді важко, бо лишаєш вдома друзів та близьких. Ще досить непросто все організувати: збір речей, транспорт, знайти нове житло.

Звісно, ми очікували нових вражень, знайомств, емоцій. Львів неймовірний! Наші очікування справдилися, отримали навіть більше, ніж очікували. У Києві зустріч з друзями плануєш заздалегідь, в кожного робота, діти, справи. Але всі час від часу відвідують Львів, і саме тут ми частіше зустрічаємось з друзями, хоч і живемо набагато далі один від одного.

Чоловік якийсь час працював на Житомирщині на проєкті. Спочатку нам навіть подобалося жити на два міста, кататися туди-сюди. А коли півтора року тому я народила, зрозуміли, що треба переїздити до Житомира. Наш запланований переїзд відбувся в розпал пандемії.

За кілька переглядів чоловік обрав для нас будинок. Причому в Києві за такі гроші ми зняли б квартиру, а тут маємо будинок з власною територією. Я з малим на руках за два дні спакувала речі, перевезли машиною з причепом. Переїзд був важким морально, я боялась, що буду ізольована від спілкування, втрачу подруг. Але цього не сталося, ми тут орендуємо будинок, тож влітку всі київські подруги вже побували в гостях. Поступово я обзавелася місцевими знайомствами.

Житомир — комфортне компактне місто, зручне для пересування з дитиною. 10 хвилин в таксі — і ти з дитиною вже в парку, у лікаря чи десь ще. Це місто не для біганини та кар'єри, а для насолоди неквапним життя. Тут мені трохи бракує київського різнобарв'я та двіжу: тусовок, навчань, зустрічей. Я фанатка Вуличної їжі, цікавих фестів. Тут такого немає, за цим сумую. Між нами, дівчатами: я люблю шопінг, але в Житомирі це нема де робити. Тут лише один торговий центр, доволі страшненький. Проте все інше, що мені подобається та необхідне, я знайшла: студії йоги, масажисти, гарні косметологи, причому значно дешевше, ніж в столиці.

Обговорювали з чоловіком і вирішили: коли закінчиться його проєкт, ми або залишимося тут, або переїдемо в інше невеличке місто. Однозначно не хочемо повертатися в Київ.

Я прожила в Києві десять років, коли вирішила перебратися до Білої Церкви. Зробила це п'ять років тому з практичних міркувань — стомилась платити оренду та почуватися в знімних квартирах на пташиних правах: не мати легальної угоди, можливості завести тварину, перефарбувати стіни.

У Білій Церкві батьки мали порожній будиночок. Оскільки я працюю дистанційно, ідея відремонтувати будинок, пожити там і накопичити грошей на перший внесок за власне житло видавалась раціональною.

Втім, я не врахувала кілька важливих речей. Найбільше — обсяг роботи з будинком. Там потрібно було латати труби опалення, міняти котел, водопостачання не було взагалі, стару штукатурку треба було повністю знімати, купувати всю сантехніку, частково міняти проводку і підлогу. Зрештою замість того, щоб працювати й збирати гроші, я пів року ходила по газконторах, водоканалах і займалась ремонтом.

Другий момент — соціалізація виявилась для мене значно важливішою, ніж здавалося. Хоча Біла Церква — досить велике місто, і я знайшла нових знайомих, сучасний коворкінг, навіть додалась у місцеву спілку молодих підприємців, було відчуття ніби життя проходить повз, всі друзі й все цікаве залишилось у Києві. Тож Біла Церква мені подобалась, але через півтора року повернулась у Київ.

У мене з ним love-hate стосунки — з одного боку дуже болить все що зараз відбувається зі столицею, а з іншого ніде більш себе не бачу, і всі спроби пожити деінде закінчувались поверненням.