Сцени, мюзикли, хіти:
за лаштунками київської оперети
Богдан СТРУТИНСЬКИЙ
Чим відрізняються пʼять сцен театру оперети та чи можливо потрапити до зали через сцену? Як переродився жанр оперети та звідки до театру потрапляють молоді актори? Чи є заборонені для оперети теми та чи можливі спонтанні вистави? Керманич київського національного академічного театру оперети Богдан Струтинський розповів Вікенду про найпопулярніші вистави, запрошених режисерів та створення вистав.
— Оперета – театр широкого профілю, бо сучасний театр оперети таким задумувався і зараз таким є. Сьогодні театр має пʼять сцен, хоча й не сказати, щоб ми гналися за колекціонуванням сцен.
Театр у фоє
Це такий собі салонний театр. Він зʼявився як альтернатива нової музичної драматургії. У світі існує понад 200 комічних опер, які до цього часу не мали місця в Україні, а зараз його знайшли. Тепер у нас є можливість грати музику, яка ніби відмерла чи забута — мається на увазі барокова та інша, не популяризована в нашій країні. З «Театру у фоє» починалася відбудова. Тоді не мали можливостей та фінансів, тільки думали, як виходити на ринки та конкурувати, а велика сцена була у критичному стані і з технічної точки зору, і з точки зору репертуару. Тут по-іншому розміщуються актори та глядачі, і це дало можливість народження сцени з репертуаром, який не є розповсюдженим — кантати, комічні опери, Бах, Моцарт, Перголезі. Зала має 86 місць, відвідувачі сидять за столиками при свічках.
Велика сцена
Вона відповідальна за оперети, опери та мюзикли. Останніми роками ми дуже активні з мюзиклами. Нам подобається цей жанр, бо він має міцну драматургію, він цікавий режисерам, з ним хочеться працювати. Це живий матеріал, сучасний, зрозумілий, особливо для молоді, яка мислить кліпово та іншими ритмами. Молодь, яка не вихована оперою та класичною музикою, може через мюзикл прийняти театр та рухатись далі. Тобто мюзикл може стати певним магнітом, за який людина зачепиться і потім прийде до театру вже подивитися щось інше.
Сцена 77
Чотири роки тому ми добудували два приміщення, де розмістили художньо-декораційний та бутафорський цехи. Коли ми експериментували над новою виставою «Любовна одповідь чоловікові…» на великій сцені, актрису помістили в оркестровій ямі, сам оркестр у ложі, а на сцені — її спогади. Коли почали розміщувати глядачів, виявили, що з ярусів ця сегментація не зрозуміла. Тому ті місця зняли з продажу — це 125 квитків. Потім ще обмежили, і вийшли на 500 місць реальних з 800 заявлених. І з часом зрозуміли, що сам код написання п'єси все ж таки вимагає камерності. Дійшли думки, що художньо-декораційний цех можемо використати як сцену. Так і відкрили «Сцену 77». Вона має інший характер — там може бути драматична історія, дозволяється експериментувати молодим режисерам, і не обовʼязково тільки з музичними виставами.
Stage Lab
Це невелика кімната у підвалі, яка до цього мала інше цільове призначення — там був склад. Наразі вона технічно дуже гарно оснащена. Всі нові сцени вимагають гарного устаткування, тому що у малому замкнутому просторі звукове і світлове обладнання має працювати дуже тихо. Скажімо, прилад, який працює на великій сцені, у такому приміщенні гудітиме, ніби генератор. Малі сцени дуже затратні, але це зовсім інші, нові простори. Stage Lab — вже із музичним присмаком, там обовʼязкове використання інструментів.
Сцена Артцентру Козловського
Колись це була вітальня Козловського, яка нам дісталася з величезними боргами. Ми змінили саму філософію цього закладу. Раніше проводили там тільки оперні вечори, а потім зрозуміли, що можемо влаштовувати вечори будь-якої музики: камерної, романсів тощо. Там є цікава особливість — глядачі заходять до зали через сцену. Це технічні моменти. Через брак простору, на жаль, по-іншому зробити неможливо.
У великій залі оперети є місця, які знаходяться за колонами, через що погано видно сцену. Квитки туди коштують дешевше, глядача попереджаємо про те, що це незручне місце. Чотири роки тому в партері побудували чотири ложі, і там розміщуємо стільці так — я сам перевіряв — що при будь-якому нахилі на поруччя не попадаєш на колонну, тільки якщо вже зовсім розвалитися. Тобто у партері ми цю проблему зняли. А от у ложі бенуар є проблема: два передніх місця — вільні без колон, а у поле зору трьох крайніх вони таки потрапляють. Там нічого не зробиш, хіба що втрачати велику кількість місць.
Раніше звукорежисери та звукотехніки працювали з окремої кімнати — для музичного театру це моветон і непрофесійно, тому ми вивели їм робочі місця в залу і зняли ще 14 місць. Зараз через реконструкцію великої зали ми теж втрачаємо місця, оскільки пристосовуємо приміщення для відвідувачів з обмеженими можливостями, робимо безбарʼєрний доступ. Якщо ще й за чотирма колонами знімати по чотири місця, то всього втрачаємо 16 місць — це дуже багато. Ми й так вже скоротили кількість глядацьких місць.
Ще одна проблема — це гардероб. За місткістю він великий, але головний коридор вузький. І от уявіть: після вистави всі 800 глядачів виходять з зали, йдуть цим коридором, і це незручно та довго. Звичайно, ми додаємо гардеробників і направду вони працюють дуже швидко — я порівнював зі швидкістю обслуговування у європейських театрах. Якщо все буде добре, то під час реконструкції хочу у нинішньому гардеробі зробити відпочинкову зону та музей, а самі гардероби перенести в підвал, як це зроблено, наприклад, у палаці «Україна».
Радянський період розвитку жанру оперети багато хто називає його розквітом, але я з цим не погоджуюся. Як тоді відкривалися театри? В Харкові — тодішній столиці — відкрився у 1929 році, після Голодомору, у 1934-му,— наш, а вже згодом — в Одесі. Запускали, аби розвеселити людей, причому робили це примітивно: хто вище підніме спідницю — той і смішніший. І створили такий наратив, що в театр можна прийти «похохмить».
Тепер, коли бачиш сучасні проєкти, коли приходять до нас молоді люди з хорошою освітою, які по-іншому мислять, то розумієш, що не маєш морального права занурювати їх у цей опереточний балаган, а мусиш підіймати рівень дуже високо. Тому бувають моменти, коли мені закидають те, що я міняю тексти. І тут постає дилема: як подати ці тексти, як сказати актору, що він має зіграти і у що повірити. Нині жанр оперети переродився у мюзикл, і ми не маємо права робити так, як у радянські часи, коли крали лібрето та переробляли на власний розсуд. Якщо порівняти оригінал лібрето «Циганського барону» та «Циганський барон», до якого тут звикли, — це зовсім інші твори. Тому одна з наших задач — дати нове русло жанру і ніколи не повертатися у попереднє.
Те, що повʼязано з виробництвом, — маємо сталий розклад театру на майбутнє. Репертуар ми визначаємо мінімум на 2-3 роки. Створення нової вистави — це переговорний процес з режисерами, узгодження планів, виготовлення декорацій тощо. На жаль, у 2020 році не відбулася премʼєра мюзиклу «Доріан Грей» та «Амадей», яку мав робити Максим Голенко. Але бувають і спонтанні речі, наприклад, Саша Білозуб у вересні запропонував поставити «Бродвейську історію» на «Сцені 77», і вже 12 листопада відбулася премʼєра.
У Національній опереті України щороку відбувається 11-15 премʼєр.
Стабільно високий попит мають вистави: «За двома зайцями», «Сорочинський ярмарок», «В джазі тільки дівчата», «Сімейка Аддамсів». Коли вистава продається на пів року-рік наперед, це є гарним показником. На малій сцені дуже популярні «Звана вечеря з італійцями» та «Кавова кантата».

Також у нас є цілий напрямок концертної діяльності. Навіть є своєрідні бренди — концерти, які з року в рік обирають глядачі, наприклад, «Штраус в опереті» йде вісім років поспіль, але щороку програма оновлюється. Також популярні відкриття та закриття сезонів, є надзвичайно цікавий проєкт «10 тенорів», «Музика із кінофільмів» та святкові концерти до Дня закоханих і 8 Березня.
Останнім часом більшість вистав ставлять запрошені режисери. Наприклад, коли приїздили литовці, то був тільки наш диригент, а решта — їхній творчий «десант»: сценографія, режисер, хореографія. Раніше все тягнули на собі, бо не мали можливості платити гонорари, але останніми роками, навпаки, прагнули дати більше різнобарвʼя, змінити почерк. Це якраз і дають запрошені режисери.
Як виникає така співпраця? Зазвичай ми самі обираємо, кого та з чим запрошувати. Ти дивишся, що матеріал підходить, є бажання ставити і є кому грати. Буває, побачив щось цікаве, і хочеться, щоб такий почерк був і у нас в театрі.

На сцені оперети можна ставити будь-яку тему, усе залежить від формату. Зараз триває переговорний процес по «Тигроловам» Багряного, бо подивилися по «Марусі Чурай», що серйозні теми торкають, та їх мало розробляють. Готуємо проєкт про події під Крутами.
Є речі, які ми давно хочемо реалізувати, але, на жаль, не маємо можливостей. Наприклад, на мюзикл Пресгурвіка «Ромео і Джульєтта» намагаємося отримати ліцензію вже кілька років поспіль. Але є й позитивні новини: нам вдалося домовитись з правовласниками мюзиклу «Мама Мія». Ліцензії та авторські права світових мюзиклів надто дороговартісні. Не можемо ніяк отримати права на мюзикл «Знедолені» Шонберга, хоча минулого року його поставили у Болгарії. Можливо, тому що в Євросоюзі отримати права на постановку легше. Україну поки що так не сприймають. Економічно це невигідно. В середньому квиток в Україні коштує дешевше, ніж в Європі, а правовласники якось не хочуть знижувати ціну. Для театру це дорого і потягнути майже нереально. Наприклад, вартість ліцензії на «Скрипаля на даху» стартувала від 50 тисяч євро, потім знизилася до 29 тисяч. Лише коли у 2017 році нас прийняли до професійної міжнародної організації «Опера Європи», нам вдалось за допомогою європейських колег отримати ліцензію за 5 тисяч євро, але й це дорого теж. Крім того, що один раз платиш ліцензію, ще з кожної вистави йдуть авторські відрахування. Також іноді європейські режисери хочуть глобальної великої сценографії, особливо в оперних виставах, і коли починаєш рахувати — то виходить знову дорого. А щоб реалізувати якийсь проєкт, потрібна певна сума, щоб його запустити, купити метал, дерево, почати виробництво, щоб до приїзду режисера вже була готова база. Або треба мати спонсора, та в Україні вони ж у черзі не стоять.
Минулого року ми мали на європейських сценах великі концерти у Будапешті та Братиславі. До того в Румунію возили пʼять великих вистав. Для розуміння, що значить великих — возили туди 112 людей. Закордон не завжди витягує такі масштаби, зазвичай приймають вдвічі меншу кількість людей і це вже вважається великими гастролями. У Белграді були з малими формами. Часто їздимо в Литву, Португалію, Норвегію; у Польщі за три роки зіграли понад 220 концертів проєкту «10 тенорів».
Молоді артисти потрапляють на роботу до нашого театру по-різному. Раніше зазвичай приходили тільки з консерваторій: київської, одеської, львівської, донецької, дніпропетровської. Але зараз є люди зі студій та театрального інституту. Буває дилема: приходить талановита людина, але без консерваторської освіти, і тому ніколи не заспіває першої партії, а консерваторський випускник має певні проблеми з майстерністю. І необхідно кілька років, щоб людина пройшла через жорна і знайшла для себе спосіб існування на сцені. І це насправді велика проблема. Якщо говорити про жанр мюзиклу, то в нас немає зараз великих універсальних мюзиклових акторів, бо не існує самої школи в Україні, яка б їх випускала.
Безумовно, великим приводом для гордості, але водночас і суму є те, що багато наших вокалістів виїхало за кордон. Неодноразово саме після гастролей артистам пропонували роботу. Так, один артист зараз співає у Ла Скала, двоє — у варшавській опері, ще двоє — у баварській тощо.
Не буду оригінальним, якщо скажу, що карантин вплинув на роботу. У нас були продані квитки на чотири премʼєрні покази «Доріана Ґрея» у березні, а ми їх не зіграли. Якщо віддаватимемо глядачу ці вистави при наповненості на 50%, маємо виділити на це вісім днів. Наразі маємо проданих квитків на різні вистави три місяці наперед — і тепер маємо відпрацювати ці вистави. Але зараз ми працюємо тільки на малих сценах, адже на великій дуже мляво через брак фінансування йде реставрація.

Зараз думаєш, як оплатити світло, тепло, бо доходу просто немає. Але я не буду жалітися, хочу дякувати своєму колективу, який працює попри все. Адже у нас є сімʼї, де і чоловік, і дружина працюють в одному цеху, тобто у них дохід тільки з театру. Якщо не рахувати період карантину, Національна оперета України є економічно доволі успішним театром, який за останні сім років не тільки виконував план, а й перевиконував його. Звикли, що є кошти не тільки на утримання, а й такі, які можна пустити у виробництво. Ситуація складна, як з неї виходити — у мене поки рецепту немає, але ми його обов'язково знайдемо!
Адреса: вулиця Велика Васильківська, 53/3.
Сайт.
Сторінка у фейсбуці.
Матеріал підготовлений за підтримки
Українського Культурного Фонду. Редакція Вікенду несе відповідальність за зміст матеріалу. Викладене у цій статті не є офіційною позицією УКФ.
В опереті були
Марина Ніколаєва
Текст
Юлій Кудланик
Фото