Був у мене приятель, неодружений та пристрасний любитель борщу. Але до борщу у чужому домі підходив виважено і обережно. І говорив:
— Я одному будинку борщ двічі не їм!
— Чому?
— Борщ — це ж справжнісіньке відьомське приворотне зілля. Поміркуй: кістки, трави, коріння... і червоне, як кров!

І не те щоб це була зовсім неправда.

— Я готувала борща на коханого — це такий спосіб заманити когось на побачення. Вариш борщ і загадуєш, щоб прийшов. Жодного разу не підводило, — ділиться секретом Світлана Ходаківська.

— У кінці 80-х на літніх канікулах у бабки з дідом була головна задача: відгодувати всіх кволих блідих онуків до стану здорової дитини (в їхньому розумінні). Дід вставав о 5 ранку і до 9-ої на вуличній плиті готував 10-літрову каструлю борщу, якої вистачало на всіх шістьох онуків тільки на два дні. Та щоразу це був інший рецепт борщу: з карасями, з куркою, вегетаріанський з домашньою сметаною. Ще ми всі любили борщ вприкуску з копченою рибою, домашньою ковбаскою або копченим салом. За літо на борщах, натуральних продуктах і свіжому повітрі ми справді добре росли, набиралися енергії.

Коли стали старші, то перед вихідними, коли мали приїжджати провідати батьки, варилася 15-літрова каструля, і ми допомагали чистити та нарізати овочі. Стіл стояв на вулиці, шуміли дерева, було видно зоряне небо, дід видавав нам всім ножики та розповідав байки, вірші, анекдоти, іноді навіть співав. Бувало, що він все вранці ставив готувати на плиті і йшов на роботу, а ми прокидалися о восьмій і доварювали: кидали в плиту дрова, дивилися, щоб борщ не втік, коли сметаною заправити. Так ми всі навчилися готувати борщі.

Якось, коли мені було 13, а брату 10, нам здалося, що сметани в борщ замало. І додали від жадібності цілий стакан замість пари ложок густої домашньої, майже сепараторної сметани на дві миски борщу, в якому вже і так була сметана. В результаті вийшов жирний сметанник з парою ложок борщу. Але довелося їсти, правда, ми поділилися борщем з собакою, якій цій борщ дуже сподобався. Виявилося, що сметаною запросто можна борщ зіпсувати, якщо не знати міри.

Володимир Писаренко пригадує свій «партизанський борщ»:

— Було мені років 8-9. Вирішив зварити борщ, подзвонив мамі на роботу і запитав, що для цього потрібно. Отримав відповідь: найголовніше — щоб очищена картопля варилася 20 хвилин. Ось тут я і дав простір творчості — поклав у каструлю все, що знайшов в холодильнику та вважав їстівним і доречним в борщі. Борщ вийшов хороший, наваристий, злегка пересолений, але я його їв, і «рідке», і «гущу». Називав я борщ «партизанським», мабуть, тому що у партизанів в лісі вибору особливо не було, що є — все в казан. А ще неподалік у парку днями пройшов збір колишніх партизанів, що брали участь у війні, яка закінчилася 35 років тому.

— Коли моєму синові було років 7-8, він вирішив зварити зелений борщ з кропиви. Десь по телеку почув, що це корисно. Взяв каструльку з готовим, звареним мною напередодні червоним борщем, і накидав туди кропиви, зібраної навколо багатоквартирного будинку. Цілими оберемками нарвав, і так туди й кинув та прокипʼятив. І зустрічає нас: «а я борщ зелений з кропивою зварив». Ми трошки поїли та хвалили його, але потім мене знудило. Напевно, через страх перед кропивою з проспекту, а може просто кропива в борщі — не моє, — сміється Наталя Підлісна.

— Варила по молодості борщ. Старалася дуже: мама була у відʼїзді, а я хотіла випендритися перед татом, що можу не гірше за маму. Робила заправку і випадково сипонула забагато лимонної кислоти (ще бабуся вчила — треба трішки додавати, щоб буряк не втратив колір). Вирішила виправити справу додатковою порцією цукру. Перестаралася. Ще всипала лимонки. І знову цукру. Здається, я захопилася. Загалом, тато мужньо їв кисло-солодкий борщ, приготований у кращих традиціях китайської кухні, — пригадує Наталія Івко.

— Ані я, ані чоловік років десять не варили борщу. Коли одружилися, стали жити без батьків, то готували їжу простішу та швидшу, а борщ їли тільки у мам в гостях. У якийсь момент чоловікові захотілося борщу настільки, що він вирішив його зварити сам. Всі овочі, крім картоплі, натер на дрібну тертку. І переварив. Так я вперше спробувала борщ-пюре. Не можу сказати, що сумую за цією унікальною стравою, — каже Любов Пʼятецька.

Найчастіший факап — забути про капусту. Це траплялося, напевно, з усіма.

— Вчила подругу готувати борщ, забули покласти капусту. Досі соромно, — розповідає Ганна.

— Хотіла справити враження на чоловіка і зварила борщ. У процесі зрозуміла, що капусту забула купити. І доварювала наступного дня. Ніколи більше я так багато часу на борщ не витрачала, — ділиться Наталія Подоба, яка зараз спеціалізується на доставці здорової їжі.

— Вийшла перший раз заміж, жили з батьками чоловіка. Мама його на всіх готувала, тож я якось й не готувала нічого. Одного разу вона каже: «А що ти не готуєш нічого? Чи не вмієш?». Я трохи перелякалася, але вирішила приготувати борщ. Сіла свекруха їсти, але без особливого задоволення і каже: «А що, борщ без м'яса?» Я кажу: «Так, я з м'ясом не люблю». «Щось іще з цим борщем не так», — каже вона. Я й собі борщу налила. Дивлюся на нього і розумію, що й справді щось не так. Аж приходить сестра чоловіка і каже: «Та який же ж борщ — в ньому капусти нема!». Більше свекруха мене готувати не просила, — розповідає Юлія.

Турецькою історією ділиться Вікторія Чопик:

— Щоб приготувати борщ в Туреччині, мені довелося обрати найменшу капусту з найбільших — це був мій перший подив. Другий — коли з'ясувала, що у травні там ще не сезон капусти (саме білокачанної, іншої досхочу). Про борщ мій хлопець може довго розповідати своїм друзям, який це смачний український диво-суп. Хоча коли пробував його вперше, то назвав «yemek» (йемек), що в перекладі означає «їжа». В Туреччині будь-який суп перебивається блендером, а все, що має якісь шматочки — то є «їжа». Ну і довелося вчити правильно їсти борщ ложкою, а не вимочувати юшку хлібом, а гущу виїдати виделкою, бо я не могла зтерпіти такого знущання з борщу.

Інна Погрібна готувала борщ у Швеції для свого колишнього — шведа:

— Хто був у Швеції, той знає, що їжа там нереально несмачна. Навіть продукти для готування як підошва старого бомжа. Я закупила всі продукти (варений буряк, тверда капуста, натяк на томатну пасту), навіть сметану знайшла. Одній в магазині було складно, мови я не знала, але все ж борщ вийшов достойний, хоч і не схожий на той, який готується в Україні. Але дуже було помітно, що людині така комбінація продуктів не до душі, він видавив цілу пачку сметани на одну тарілку, плакав над нею, стогнав, але, щоб не образити, намагався їсти. Та коли я відійшла перевертати деруни, він швиденько злив залишки в умивальник, а я делікатно вдала, що не побачила.

Продюсерка Яна Прядко якось готувала борщ з Олександром Пономарьовим на острові в Індійському океані:

— Найекзотичніший борщ у нас трапився на острові Реюньон на зніманні програми «Ігри патріотів». Через тиждень перебування там дуже скучили за українською кухнею. І Олександр Пономарьов запропонував зварити борщ. Зібрали нашу компанію — ми жили на великій віллі — та почали процес. Знайшли найбільшу каструлю. Пошуки потрібних продуктів — то був цілий квест. Картоплю, помідори, сіль, перець, зелень, капусту знайшли. Дуже довго шукали часник, але врешті знайшли. А ось буряк на Реюньені знайти не змогли. Господиня вілли дивилася на нас квадратними очима, що ми затіяли таке готувати. Але це була ціла борщ-паті. Чутки швидко поширилися, і потім до нас тягнулися всі українці на тарілочку борщу.

А в Хорватії Тетяна перетворила для сусідів борщ на справжні тортури:

— У червні 2014-го ми відпочивали в Хорватії. Крим уже відбувся, на Донбасі все тільки розгорялося, стрічку новин моніторили, як тільки вдавалося зловити вай-фай. Апартаменти виходили в один двір, але дворик кожного був відгороджений від сусіднього парканом із живоплоту і троянд. У кожному дворику стояли стіл і стільці, зазвичай кожна сім'я там їла, бо звідти відкривався красивий вид на море і бухту. Окрім нас, було декілька німецьких сімей, англійська і пара російських. Сусідня з нами російська сім'я, спитавши, звідки ми, і отримавши відповідь українською, подальші спроби затоваришувати полишила, але під час кожного прийому їжі голосно вмикала телевізор з російськими каналами новин і, підтягнувши столик ближче до нашого дворику, голосно обговорювала хунту і «пєрєварот в Кієвє».

На другий день я пішла в магазин і на ринок, бо захотілося зробити борщ, хоча ніколи не готую його в подорожах і на відпочинку. Стала до плити, відкрила навстіж двері. Коли кинула засмажку, рух на території посилився. Коли вичавила в борщ часник, почула, як хтось голосно сковтнув слину, а в когось забурчало в животі. Закінчивши все, винесла борщ на вулицю і відсунула кришку, щоб до вечері швидше охолов. У сусідньому дворику щось упало. Вся та сім'я сиділа у себе, піднявши голови і витягнувши носи. Телевізор мовчав. Малий пацан нив «мам, я есть хочу!», мама тицяла йому печиво, її чоловік безмигно дивився на мою каструлю з борщем.

З дальнього апартаменту вийшов німець. Підійшов, потягуючи носом, потоптався недалеко від дворика, дивлячись одним оком на море, а іншим косячи на каструлю з борщем. Зачепившись за мій погляд, засоромився, сказав «гуд!», показав великий палець і кивнув на каструлю. Я метнулася в кімнату за посудом, насипала повну миску борщу і подала чоловікові. Той схопив миску і, приказуючи «данке, данке!», позадкував до себе. З боку почувся гуркіт — сусіди рвучко закрили двері апартаментів. Але хвилин через пʼять двері відлетіли, і господар з торбиною вискочив назовні. За ним — дружина, смикаючи його за руку і бідкаючись, куди ж в таку спеку той зібрався на пляж. Той відкинув її руку і заявив, що «эту пытку барщом он терпеть не намерен!»

Сусіди прийшли пізно увечері. Наступного дня ми відʼїжджали. Зібравши сумки, я понесла каструлю з борщем, в якій лишилося ще половина, німцям. У цей час сусід сидів на вулиці і пив пиво. Побачивши мене з каструлею, застиг. Постукала до німців. Ті, побачивши каструлю, і сміялися, і дякували, і тицяли купу всяких солодких плюшок.

— Зараз без сумнівів можу сказати, що не проміняла б своє прізвище на жодне інше, воно яскраве і дуже українське, але такої думки я дотримувалася не завжди. У дитинстві воно доставляло мені нереальну кількість неприємностей. По-перше, я була друга за списком в класному журналі, і якщо когось викликали до дошки, то віддувалися перші дві позиції, погодьтеся, це прикро. По-друге, саме прізвище було таким яскравим і смачним, що тільки лінивий не звертав на нього уваги. Здавалося, вчителі й не знали мого імені, навіть між собою називали за прізвищем. Ще любили говорити «от ця Борщ!», бо я була дзиґою, особливо колобродила в молодших класах, вважала, що мені море по коліно і гори до плеча. Одного разу спробувала домовитися з вчителями поміняти місцями уроки — просто тому що мені захотілося ритміку перед математикою, а не навпаки. Майже прокотило, але дорослі збагнули, що то моя ініціатива, і геніальний план зірвався. Напевно, тоді фраза «от ця Борщ!» до мене і причепилася.

Як з таким прізвищем обійтися без дотепних однокласників? Його звичайно намагалися модифікувати в щось образливе: Борщічка, Борщага (про Борщагівку тоді навіть не знала, бо народилася і виросла в Одесі, в Київ переїхала у 24 роки), але все ж частіше використовували прізвище без змін. «Борщ, Борщ, а яке в тебе прізвище?» «Борщ, не кип'ятись, бо скиснеш!», «Ти диви, почервоніла як Борщ», «Борщ, а ти червоний чи зелений»? В старших класах реагувала я вже не так різко і ображалася менше, але все ж було якось неприємно, особливо коли розуміла, що однокласники називали мене на прізвище тільки щоб побачити, як я надуваю щоки.

Тоді я вчилася в художній школі, і в групі з двадцяти учнів було, здається, шістнадцять Ань. Як же ми перекручувалися, щоб хоч якось припинити плутатися і щоб майже весь клас не повертався, коли вчителька зверталася до якоїсь з Ань. Пам'ятаю, Ольга Іванівна вже почала говорити: «Аня, яка Борщ», що тоді мене чомусь неймовірно смішило і тішило. А ще я підписувала свої роботи Борщ А. Іноді поспішала і виглядало це як БорщА або Борща. Тож мої картини виглядали так, нібито їхній автор постійно хоче їсти і чомусь весь час просить не хлібець, а одразу борщу тарілку.

Зараз жарти над прізвищем сприймаються легше. Одна подружка любить цікавитися, чи поширений канібалізм у моїй родині і як часто сімейство борщів поїдає борщі, а інша подружка часто питає: «Борщ, борщ будеш?». Періодично стикаюся з ситуацією, коли диктую своє прізвище, а люди починають перепитувати. Тоді я почала говорити «як суп, тільки борщ», одразу і питання відпадають, і настрій піднімаю собі й співрозмовнику.

Етимологію свого прізвища, на жаль, не знаю. Підозрюю, що у предках був якийсь козак, що дуже любив варити чи їсти борщі, а може хтось, хто ці борщі терпіти не міг і його все життя так дражнили. До певного моменту думала, що моє прізвище унікальне і більше ні в кого, крім моїх родичів, такого немає. Так тривало до девʼятого класу, поки у молодшому класі не з'явилася ще одна Ганна Борщ. Було з одного боку до біса дивно, а з іншого прикро. Тоді я вперше відчула, що яскраве та унікальне прізвище — це тема, і інша Ганна Борщ мені чомусь не подобалась, хоча була приємною дівчинкою.

Якось знайшла якийсь сайт, який підраховував скільки людей з певним прізвищем живе в Україні, так от з прізвищем Борщ живе понад сім тисяч людей, і більшість — на сході країни.