Хейт чи попит: що робити з культом Булгакова в Києві
Чи існує у Києві культ Булгакова і як він міг сформуватися? Письменниця, філологиня та історикиня міркують, чому у булгаковському питанні потрібний не хейт, а альтернатива.
Ми запитали:
Ми запитали:
чи існує культ Булгакова і звідки він виник;
яким його правильніше вважати: київським, московським або космополітичним письменником;
чи варто говорити про Булгакова як про бунтаря, а також про неприглядні сторінки його біографії;
як заробляють на цьому культі;
хто з українських письменників міг би стати альтернативою та сформувати інший «письменницький» Київ
і записали відповіді.
— Безперечно, культ Булгакова існує. Булгаков для величезної кількості людей — перша асоціація з літературою про Київ. І культ цей почав формуватися досить давно, з 1960-х років. Цьому сприяло кілька факторів. По-перше, саме тоді в Радянському Союзі почали виходити друком головні твори Булгакова: пʼєси, «Театральный роман», «Белая гвардия», «Мастер и Маргарита». По-друге, в 1967 році вийшов нарис Віктора Некрасова «Дом Турбиных», який підігрів цікавість публіки до будинку, де жила сімʼя Булгакових. Відтоді й почалася романтизація булгаковського Києва. Друга хвиля цього процесу відбулася на vежі 1980-1990-х, коли вийшло друком все, що раніше не друкувалося з цензурних причин, а решту вперше перевидали масовими накладами. 1990 року виходить чудовий фотоальбом «Киев Михаила Булгакова». До того ж, після розвалу Союзу все, що було до 1917 року, романтизувалося й оспівувалося, бо весь той світ, усе імперське минуле було жертвою більшовицького режиму. Звісно, що на такому ґрунті справді талановитий Булгаков не міг не стати улюбленим для багатьох людей.
Музей Булгакова
Згадаю до цього ще й прекрасний музей письменника на Андріївському узвозі: це ж не просто меморіальний музей, а ще й локація з роману «Белая гвардия», тобто таке унаочнення літературного образу.
Булгаковський культ став можливим ще й тому, що в масовій свідомості не було інших текстів про Київ. Памʼять про українських письменників тієї ж доби — Підмогильний, Домонтович, Плужник — була стерта зовсім. У порівняно широку читацьку свідомість вони увійшли значно пізніше. А культура такої порожнечі не терпить.
Булгаковський культ став можливим ще й тому, що в масовій свідомості не було інших текстів про Київ. Памʼять про українських письменників тієї ж доби — Підмогильний, Домонтович, Плужник — була стерта зовсім. У порівняно широку читацьку свідомість вони увійшли значно пізніше. А культура такої порожнечі не терпить.
Без соціологічних даних важко сказати, культ Булгакова — це тільки для старшого покоління чи про молодь також. Проте з власного досвіду скажу, що «Белая гвардия», яку прочитала на першому курсі університету, мені дуже сподобалася. Насамперед як гарна література. Втім, приблизно у той же період я прочитала «Диво» Павла Загребельного, і цей роман вразив мене сильніше, настільки, що я спеціально ходила в Софію дивитися в очі Оранті. Справа, гадаю, не лише в поколіннях, а й в культурних орієнтирах та пріоритетах. Для мене російська культура ніколи не була якоюсь особливою, вона була завжди однією з іноземних культур, тексти якої я легко читала в оригіналі. А от українська — це моя культура, тому потреба її знати в тому чи іншому обсязі була цілком природною і до певного часу навіть не усвідомлювалася.
Як на мене, Булгаков одночасно і київський, і московський, і космополітичний письменник. І я б додала ще «російський імперець». Булгаков — носій ідеології певного суспільного прошарку, класу, коли хочете. Що неминуче так чи інакше проявляється в текстах. І це стосується будь-якого автора, не лише Булгакова.
Як на мене, Булгаков одночасно і київський, і московський, і космополітичний письменник. І я б додала ще «російський імперець». Булгаков — носій ідеології певного суспільного прошарку, класу, коли хочете. Що неминуче так чи інакше проявляється в текстах. І це стосується будь-якого автора, не лише Булгакова.
Мініскульптура Булгакова з проєкту «Шукай»
Що культ Булгакова викликає зацікавлення публіки, це безперечно. Час від часу натрапляєш на якісь екскурсії булгаковськими місцями, інсталяцію «Альма-матер Булгакова» на фестивалі Kyiv Bouquet Stage минулого року, фігурку письменника в проєкті міні-скульптур «Шукай». Звісно, це і туристична атракція.
Уявлення, що вся київська інтелігенція тих часів була саме такою, як родина Булгакових/Турбіних, — звичайно міф. Причому імперський, який виключає український національний контекст. Найбільша шкода від «Белой гвардии» в тому, що багато читачів сприймає булгаковську версію подій революції та війни як історично достовірну. Натомість «Патетична соната» Миколи Куліша в цьому плані — значно достовірніший текст.
Уявлення, що вся київська інтелігенція тих часів була саме такою, як родина Булгакових/Турбіних, — звичайно міф. Причому імперський, який виключає український національний контекст. Найбільша шкода від «Белой гвардии» в тому, що багато читачів сприймає булгаковську версію подій революції та війни як історично достовірну. Натомість «Патетична соната» Миколи Куліша в цьому плані — значно достовірніший текст.
Я не вважаю Булгакова бунтарем. З одного боку, для нього будь-яка влада — зло. Це добре видно в «Мастере и Маргарите», наприклад. Разом з тим, Булгакова очевидно могла би влаштувати будь-яка влада, яка б не заважала йому працювати. Згадайте професора Преображенського з «Собачого серця»: «Городовой! Это и только это. И совершенно неважно — будет ли он с бляхой или же в красном кепи. Поставить городового рядом с каждым человеком и заставить этого городового умерить вокальные порывы наших граждан».
Говорити можна про будь-які аспекти біографії. Для мене як для фахової філологині біографія автора важлива рівно настільки, наскільки вона щось визначила в текстах і контекстах. Щодо «змусив дружину робити аборти» жодного достеменного свідчення немає. Наркозалежність Булгакова не така «скандальна», як може здатися. Так, він приймав морфій спершу як знеболювальне, потім приохотився, а потім як професійний медик усвідомив і вийшов із цієї залежності.
Якщо є культ, то його можна монетизувати. З Булгаковим зручно, бо є привʼязка біографічна: от церква, де його хрестили, от будинок, де жила родина, от гімназія та університет, де він вчився. А є літературна: ось як ці місця описано в «Белой гвардии».
Говорити можна про будь-які аспекти біографії. Для мене як для фахової філологині біографія автора важлива рівно настільки, наскільки вона щось визначила в текстах і контекстах. Щодо «змусив дружину робити аборти» жодного достеменного свідчення немає. Наркозалежність Булгакова не така «скандальна», як може здатися. Так, він приймав морфій спершу як знеболювальне, потім приохотився, а потім як професійний медик усвідомив і вийшов із цієї залежності.
Якщо є культ, то його можна монетизувати. З Булгаковим зручно, бо є привʼязка біографічна: от церква, де його хрестили, от будинок, де жила родина, от гімназія та університет, де він вчився. А є літературна: ось як ці місця описано в «Белой гвардии».
З проєкту «Читати Київ»
Я не люблю протиставлення: не Булгаков, а імярек. Цінність української літератури не в тому, що вона «не російська». Коли ми з Дарією Лисенко створювали проєкт «Читати Київ», то відразу ж відмовилися від подібних протиставлень, адже саме їхнє існування свідчить, що українська культура мусить повсякчас оглядатися на російську. А це не так. Як писав Юрій Яновський, відповідаючи на закиди, що його поезія нагадує Гумільова й Асєєва: «Я поважаю Асеєва, але чому провінціял не звернеться до більших майстрів: Едґара По, Теннісона, Бровнінґа, Шеллі, Кіплінґа? Незвичайні мистці, володарі романтичного слова, я читав їх із захопленням».
Що ж до «київських» письменників і текстів, то першим я би назвала Івана Нечуя-Левицького і його роман «Хмари», бо це перший роман про київську інтелігенцію. Та й узагалі він прекрасно знав і любив Київ. Звісно, «Місто» Підмогильного; в мережі навіть є карта з усіма місцями, згаданими в романі, — її склав поет і журналіст Роман Романюк. Іще я б додала роман того ж Підмогильного «Невеличка драма». Київ дуже добре відчутний в романах Віктора Домонтовича «Дівчина з ведмедиком» та «Доктор Серафікус». Коли говорити про пізніший час, то, звичайно, треба назвати Павла Загребельного. А є ще поети. Мій улюблений Максим Рильський, який, до слова, був першим українським класиком, що народився в Києві. Безперечно, також Микола Зеров. З пізніших — Василь Стус, Ірина Жиленко, Аттила Могильний. Словом, коли заглибитися, виявиться, що українська література чудово призвичаїлася до міського простору і зробила це надзвичайно різноманітно. Потрібно зробити ці тексти знаними, впізнаваними. Щоб «Шеделя білоколонне диво» стало другою назвою Лаврської дзвіниці, щоб Стусове «Уже Софія відстуменіла, відмерехтіла бузковим гроном» друкували на листівках і закладинках, а хіпстери носили футболки з красунчиком Підмогильним. Ось тоді про Булгакова говоритимемо лише як про талановитого російського письменника, повʼязаного з Києвом. І нічого більше.
Що ж до «київських» письменників і текстів, то першим я би назвала Івана Нечуя-Левицького і його роман «Хмари», бо це перший роман про київську інтелігенцію. Та й узагалі він прекрасно знав і любив Київ. Звісно, «Місто» Підмогильного; в мережі навіть є карта з усіма місцями, згаданими в романі, — її склав поет і журналіст Роман Романюк. Іще я б додала роман того ж Підмогильного «Невеличка драма». Київ дуже добре відчутний в романах Віктора Домонтовича «Дівчина з ведмедиком» та «Доктор Серафікус». Коли говорити про пізніший час, то, звичайно, треба назвати Павла Загребельного. А є ще поети. Мій улюблений Максим Рильський, який, до слова, був першим українським класиком, що народився в Києві. Безперечно, також Микола Зеров. З пізніших — Василь Стус, Ірина Жиленко, Аттила Могильний. Словом, коли заглибитися, виявиться, що українська література чудово призвичаїлася до міського простору і зробила це надзвичайно різноманітно. Потрібно зробити ці тексти знаними, впізнаваними. Щоб «Шеделя білоколонне диво» стало другою назвою Лаврської дзвіниці, щоб Стусове «Уже Софія відстуменіла, відмерехтіла бузковим гроном» друкували на листівках і закладинках, а хіпстери носили футболки з красунчиком Підмогильним. Ось тоді про Булгакова говоритимемо лише як про талановитого російського письменника, повʼязаного з Києвом. І нічого більше.
— Булгакова вивчають у шкільній програмі, його творчість втілена у кіно. Цей російськомовний письменник доволі популярний в Україні та Росії. Додає популярності його творам і нота містики. Люди люблять містику. Культ Булгакова негативний тим, що дуже однобокий. На основі творів Булгакова ми будуємо собі образ суто російського міста, однак Київ тих часів був багатогранним і різноманітним містом багатьох культур.
Захопленість Булгаковим — це скоріш не про вік, а про те, наскільки широкий світогляд у людини, яка у неї освіта. Коли людина починає цікавитися історією Києва та країни в цілому, то перестає вважати Булгакова єдиним культовим письменником.
Для мене Булгаков — російський письменник, який жив в Києві. Якщо зважати на його висловлювання стосовно української революції, то космополітом його точно не назвеш, навпаки він мав доволі імперські погляди, що ми бачимо у «Білій гвардії».
Захопленість Булгаковим — це скоріш не про вік, а про те, наскільки широкий світогляд у людини, яка у неї освіта. Коли людина починає цікавитися історією Києва та країни в цілому, то перестає вважати Булгакова єдиним культовим письменником.
Для мене Булгаков — російський письменник, який жив в Києві. Якщо зважати на його висловлювання стосовно української революції, то космополітом його точно не назвеш, навпаки він мав доволі імперські погляди, що ми бачимо у «Білій гвардії».
Памʼятник Булгакову біля музею
Історія родини Булгакових є частиною загальної романтизації дворянства та тих часів, коли Київ був містом Російської імперії. Коли я була школяркою, теж захоплювалася цим періодом. Однак я за освітою історик. І коли вивчаєш історію, починаєш інакше сприймати такі речі, тож для мене романтика розвіялася і оцінка минулого змінилася.
Так, Булгаков був людиною освіченою та творчою, але він не був бунтарем проти системи. І під час розмови про нього не вийде не згадувати про особисте життя письменника, складні стосунки з жінками та період залежності від морфію. Як тільки виникає якась прогалина, люди завжди самі додумують та містифікують такі теми. Тому говорити треба, але при обговоренні біографії важливо подавати джерело інформації, тоді все стає на свої місця. Наприклад: у спогадах такого-то, опублікованих тоді-то, про це написано, але висновки робіть самі.
Так, Булгаков був людиною освіченою та творчою, але він не був бунтарем проти системи. І під час розмови про нього не вийде не згадувати про особисте життя письменника, складні стосунки з жінками та період залежності від морфію. Як тільки виникає якась прогалина, люди завжди самі додумують та містифікують такі теми. Тому говорити треба, але при обговоренні біографії важливо подавати джерело інформації, тоді все стає на свої місця. Наприклад: у спогадах такого-то, опублікованих тоді-то, про це написано, але висновки робіть самі.
Заробляти можна багато на кому з письменників. Однак Булгаков в цьому плані постать вигідна, оскільки у нього є твори на будь-яку тематику та у різних жанрах. Деякі мої знайомі на екскурсії типу «Київ Булгакова» реагують доволі агресивно. Я з цим не згодна, хейтом на адресу Булгакова ми не зробимо нічого нового. Не треба шукати заміну Булгакову, краще пропонувати більше дізнаватися про інших письменників. Як на мене, гарними брендами для Києва могли б стати Михайло Старицький або Іван Нечуй-Левицький.
Памʼятник Проні Прокопівні та Свириду Голохвастову, знаходиться у 450 метрах від памʼятнику Булгакова
Всі знають їхні твори, менше людей знають, що знаменита п'єса Старицького «За двома зайцями» написана на основі твору Нечуй-Левицького. Місту не вистачає відповідних тематичних сувенірів, ресторанів, страв в меню. Є, наприклад, «сніданок Голохвастова». Але хотілося б більше.
Я всім раджу почитати спогади Олександра Кошиця про життя у Києві на початку 20 століття. Там він описує подільських панночок як «баришень типу Проні». Образ Проні широко відомий у маскультурі і не тільки в Україні.
У Старицького та Нечуя-Левицького у творах досить багато київських локацій. В останнього є твір «Хмари» про Київ 19 століття, де він описує життя у місті, згадує Царський садок, Шато де флер, Купецьке зібрання, Київську духовну академію, де відбувається частина подій. У іншому цікавому творі про київських прохачів згадується і про храми, і про місця розваг, і про сади. Там багато конкретних адрес.
Автором 20-30-х років 20 сторіччя вважаю Підмогильного. В його «Місті» перелік різноманітних локацій, крім того, він розповідає, як танцювали, що їли-пили. Підмогильний — не нафталіновий і не чопорний, а дуже класний.
Я всім раджу почитати спогади Олександра Кошиця про життя у Києві на початку 20 століття. Там він описує подільських панночок як «баришень типу Проні». Образ Проні широко відомий у маскультурі і не тільки в Україні.
У Старицького та Нечуя-Левицького у творах досить багато київських локацій. В останнього є твір «Хмари» про Київ 19 століття, де він описує життя у місті, згадує Царський садок, Шато де флер, Купецьке зібрання, Київську духовну академію, де відбувається частина подій. У іншому цікавому творі про київських прохачів згадується і про храми, і про місця розваг, і про сади. Там багато конкретних адрес.
Автором 20-30-х років 20 сторіччя вважаю Підмогильного. В його «Місті» перелік різноманітних локацій, крім того, він розповідає, як танцювали, що їли-пили. Підмогильний — не нафталіновий і не чопорний, а дуже класний.
— Звісно, культ Булгакова існує. Можу судити з того, що коли я на початку 2000-х приїхала на навчання до Києва, то перше, куди мене повели старші колеги філологи — «стежкою Ніколки Турбіна» та до Музею Булгакова. Такі екскурсії досі популярні. До того ж сила культу перевіряється спробами його розвінчати. На статтю Оксани Забужко від 2015 року про легітимність культу Булгакова досі пишуть відповіді. Отже, тема зачіпає, змушує до дискусії.
Щодо моменту виникнення київського культу Булгакова, то тут ми маємо точну дату. Все почалося з 1967 року, коли Віктор Некрасов опублікував нарис «Дім Турбіних» у журналі «Новое время».
Сучасному читачу важко пояснити, чому ця публікація викликала такий резонанс. Але я спробую. Тексти Булгакова знову почали публікувати з 1962 року, у 1966 з'явився «Майстер і Маргарита», після сорокорічної паузи — «Біла гвардія». Радянський читач такого не бачив. Почалася масова істерія щодо Булгакова.
Щодо моменту виникнення київського культу Булгакова, то тут ми маємо точну дату. Все почалося з 1967 року, коли Віктор Некрасов опублікував нарис «Дім Турбіних» у журналі «Новое время».
Сучасному читачу важко пояснити, чому ця публікація викликала такий резонанс. Але я спробую. Тексти Булгакова знову почали публікувати з 1962 року, у 1966 з'явився «Майстер і Маргарита», після сорокорічної паузи — «Біла гвардія». Радянський читач такого не бачив. Почалася масова істерія щодо Булгакова.
Дім Булгакова у середині 1960-х років, фото зроблене Некрасовим.
Ним захопився і киянин Віктор Некрасов — фронтовик, автор книги «В окопах Сталінграду» (за яку він отримав Сталінську премію, а з 1966 — дисидент і розвінчувач культу Сталіна). Некрасов був києвознавцем і авторитетом для молодшого покоління шістдесятників.
Його захопленню сприяв і особистий фактор. Для Некрасова Булгаков був близьким і знайомим, «людиною з сусідньої вулиці». Обидва народилися за імперії. Він розумів реалії, про які писав Михайло Опанасович. До того ж вони обидва походили з інтелігенції, були росіянами. Крім того, у текстах Булгакова Некрасов прочитав суголосне часу — тугу за завіяними вітрами часами імперії та сатиру на радянську дійсність.
Тому не дивно, що Некрасов кинувся шукати будинок з «Білої гвардії» і знайшов його на Андріївському узвозі, №13. На той час там все ще жили спадкоємці Лістовнічого (прототип того самого Василіси). Після відвідин будинку Некрасов написав нарис, що задав вектор як київському культу Булгакова, так і оцінкам Лістовнічого. У нарисі Некрасова є кілька ядучих натяків у бік власника будинку.
Гоніння з боку влади, подальша еміграція тільки сприяли посиленню авторитету Некрасова. Разом з цим міцнішав культ Булгакова.
Його захопленню сприяв і особистий фактор. Для Некрасова Булгаков був близьким і знайомим, «людиною з сусідньої вулиці». Обидва народилися за імперії. Він розумів реалії, про які писав Михайло Опанасович. До того ж вони обидва походили з інтелігенції, були росіянами. Крім того, у текстах Булгакова Некрасов прочитав суголосне часу — тугу за завіяними вітрами часами імперії та сатиру на радянську дійсність.
Тому не дивно, що Некрасов кинувся шукати будинок з «Білої гвардії» і знайшов його на Андріївському узвозі, №13. На той час там все ще жили спадкоємці Лістовнічого (прототип того самого Василіси). Після відвідин будинку Некрасов написав нарис, що задав вектор як київському культу Булгакова, так і оцінкам Лістовнічого. У нарисі Некрасова є кілька ядучих натяків у бік власника будинку.
Гоніння з боку влади, подальша еміграція тільки сприяли посиленню авторитету Некрасова. Разом з цим міцнішав культ Булгакова.
У книзі «Киев Михаила Булгакова» від 1990 року (Музею ще немає, але вже активно готуються до його відкриття) є спогад києвознавця Володимира Лакшина про дуже показовий момент піку культу. 15 травня 1987 році у будинку на Андріївському, 13 зібралися за столом в онуки Лістовнічого поціновувачі Булгакова. Власники будинку вже пишалися (а може змирилися) з вічною присутністю Булгакова у своєму домі. А під їхніми вікнами молодь запалила свічки та співала пісні на честь дня народження Майстра.
У перші роки незалежності ми просто підхопили традицію і нічого їй не протиставили.
У перші роки незалежності ми просто підхопили традицію і нічого їй не протиставили.
Фотоальбом «Киев Михаила Булгакова», виданий у 1990 році.
Мені важко судити, як до нього ставиться молодь, якщо брати вік до 30 років. Це залежить від освіти і шкільної програми. Порівняно з багатьма текстами класичної російської літератури, де одвічна нудьга і незрозуміла російська душа, «Мастер и Маргарита» вигідно відрізняється. Це фантастичний екшн, міське фентезі, написане за всіма законами жанру.
Час спливає, покоління та історичні реалії змінюються. Ті, хто виріс у радянський період, ще впізнають знайоме. Для покоління незалежності реалії з книг Булгакова — глибока історія. Зрозуміло, що ставлення до Булгакова зміниться, якщо його тексти та постать прибрати зі шкільної програми. Інше питання — а чи варто робити аж так радикально? Адже те, що він народився у Києві і писав про це чудове місто — факти, які неможливо змінити. Питання у тому, як навчитися говорити про «культових» авторів без пієтету та придихання.
Час спливає, покоління та історичні реалії змінюються. Ті, хто виріс у радянський період, ще впізнають знайоме. Для покоління незалежності реалії з книг Булгакова — глибока історія. Зрозуміло, що ставлення до Булгакова зміниться, якщо його тексти та постать прибрати зі шкільної програми. Інше питання — а чи варто робити аж так радикально? Адже те, що він народився у Києві і писав про це чудове місто — факти, які неможливо змінити. Питання у тому, як навчитися говорити про «культових» авторів без пієтету та придихання.
Булгаков — продукт своєї епохи. Він народився у Російській імперії, підтримував білогвардійців і вороже ставився до української ідеї та й до всього, що загрожувало розпаду імперії. Так само болісно він реагував на більшовицький режим. Не думаю, що його особистість і творчість можна відділити від історичного контексту. Тільки час покаже, чи його твори отримають нового читача, чи стануть фактом історії літератури. За межами колишнього СРСР Булгаков майже невідомий. Чи порушував він загальнолюдські проблеми, знайомі кожному? Так. А чи робив це у такий спосіб, що його тексти переживуть історичний контекст? У мене є великі до того сумніви.
Підозрюю, що заради Булгакова у Київ їдуть лише туристи-росіяни. У них культ Булгакова квітне на грунті туги за Великою Нєдєлімою.
Підозрюю, що заради Булгакова у Київ їдуть лише туристи-росіяни. У них культ Булгакова квітне на грунті туги за Великою Нєдєлімою.
Зібрання творів Булгакова.
Михайло Булгаков хотів писати і друкуватися. А точно не боротися. Хоча був егоцентриком, як усі автори. Болісно сприймав критику і гоніння. Звісно, йому була приємна увага Сталіна до постановки «Днів Турбіних». За легендою, Сталін бачив виставу понад десять разів. І водночас він не сприймав радянську владу, все життя мріяв емігрувати. Хотів цього у 1920-ті. Просив «відпустити на свободу» у листі до Сталіна у 1930-му. Зрештою, відбулася легендарна телефонна розмова з вождем, коли замість свободи Булгаков отримав роботу у МХАТі, але друкувати його так і не стали. Не варто забувати і про п'єсу «Батум» про юність Сталіна, над якою він працював, щоб заслужити прихильність вождя. На думку біографа Булгакова Марієтти Чудакової, третя дружина письменника Єлєна Булгакова співпрацювала з органами, і він нічого з тим не міг зробити. Хіба виправдати у романі Маргариту, яка зв'язалася з нечистою вимушено — заради нього — Майстра. Тому чи був Булгаков борцем? За свою творчість — так. Але не з режимом. Навіть програмний «Майстер і Маргарита» для мене саме про це: про рахунки Майстра з Воландом-Сталіном.
Сьогодні неможливо відділити особистість письменника від його творчості. Інтернет зробив кумирів доступними — через соцмережі та медіа. Ці тенденції ми переносимо і на кумирів минулого. Життя будь-якої людини не є однозначним, чорно-білим.
Правда — завжди запобіжник для перетворення особистості на культ. Замовчування — ґрунт для міфів, маніпуляцій та засилля ворожої пропаганди.
Тому про дражливі речі варто говорити, як і про політичні погляди Булгакова. І йдеться тут не тільки про нього, а й про інші постаті, що в Україні обрастають культом.
Майже в один час з Булгаковим київськими вулицями ходив й інший видатний киянин Ігор Сікорський (молодший від Булгакова на вісім років). Батько Сікорського був професором медичного факультету Київського університету, де навчався Михайло Булгаков. Іван Сікорський відрізнявся радикальними російсько-шовіністичними поглядами, писав статті, де заперечував українців, «прославився» експертизою у справі Бейліса, де підтвердив абсурдну ритуальну версію. У такій родині виріс видатний авіаконструктор. Проте про національну ідентичність Ігоря Сікорського — людини світу — ми мало знаємо і мало говоримо. А такі речі варті проговорення. Не для того, щоб знецінити вагу цих постатей для нашої історії та культури, а щоб повніше зрозуміти час, в який вони жили і всі виклики, яким протистояли. Бо знову ж таки, Сікорський — видатний киянин і цього жоден дражливий факт не заперечить.
Здоров'я суспільства в тому числі визначається тим, як воно говорить про своїх авторитетів.
Правда — завжди запобіжник для перетворення особистості на культ. Замовчування — ґрунт для міфів, маніпуляцій та засилля ворожої пропаганди.
Тому про дражливі речі варто говорити, як і про політичні погляди Булгакова. І йдеться тут не тільки про нього, а й про інші постаті, що в Україні обрастають культом.
Майже в один час з Булгаковим київськими вулицями ходив й інший видатний киянин Ігор Сікорський (молодший від Булгакова на вісім років). Батько Сікорського був професором медичного факультету Київського університету, де навчався Михайло Булгаков. Іван Сікорський відрізнявся радикальними російсько-шовіністичними поглядами, писав статті, де заперечував українців, «прославився» експертизою у справі Бейліса, де підтвердив абсурдну ритуальну версію. У такій родині виріс видатний авіаконструктор. Проте про національну ідентичність Ігоря Сікорського — людини світу — ми мало знаємо і мало говоримо. А такі речі варті проговорення. Не для того, щоб знецінити вагу цих постатей для нашої історії та культури, а щоб повніше зрозуміти час, в який вони жили і всі виклики, яким протистояли. Бо знову ж таки, Сікорський — видатний киянин і цього жоден дражливий факт не заперечить.
Здоров'я суспільства в тому числі визначається тим, як воно говорить про своїх авторитетів.
Вид на Київ.
На відомій постаті завжди можна заробляти. Крім екскурсій, це екранізації, театральні постановки, мерч тощо. Є купа авторів — епігонів, послідовників чи «спадкоємців» Булгакова. Вони пишуть тексти, де продовжують існувати герої та міфи, запущені автором. І це теж може бути способом заробітку. Тобто поки є попит, буде і пропозиція.
Варто шукати не альтернативу, бо вийде наче ми хочемо когось протиставити Булгакову, при цьому оцінюючи сукупністю його якостей. Швидше треба говорити про інших авторів, що писали про Київ і через різні обставини ми не дуже добре знаємо. В російській літературі це Олександр Купрін, який писав про київський район червоних ліхтарів — вулицю Ямську. Вона досі є на мапі Києва, до речі, нею можна пройтися. Це Микола Лєсков і його «київські антики», Костянтин Паустовський, який залишив прекрасні спогади про гімназіальну юність часів того ж Булгакова. Це пристойна кількість українських письменників. Можу згадати зі шкільної програми п'єси «За двома зайцями» Михайла Старицього чи «Свіччине весілля» (дія драми відбувається у Києві 1506 року) Івана Кочерги, низку текстів киянина Івана Нечуя-Левицького, де Київ 19 сторіччя, романи Володимира Винниченка, зрештою «Місто» Підмогильного з новим радянським Києвом.
Сучасні автори швидко наповнюють прогалини. Наприклад, раджу романи Марини Гримич «Клавка» про повоєнний Київ та «Юра» про Київ 1960-х. Якщо ж хочеться містики, то, наприклад, «По той бік будинку» Марини Макущенко про домовиків Києва чи «Інша Марія» Ганни Городецької — історія про відьму та Софію Київську.
Фантастичний роман «Лазарус» я зокрема писала як антитезу до булгаківського міфу Києва. У ньому події відбуваються у 1913 році. Я свідомо прив'язала події до реальної топографії. Мені хотілося «пройтися» забутими чи зниклими вулицями. А ще уявити, яким багатонаціональним було те місто. У моїй книзі у Києві живуть люди і різні види нечисті. Але я «зашивала» саме тогочасну київську багатокультурність і багатонаціональність. За переписами у тогочасному Києві найбільше було малоросів, потім росіян, що здебільшого займали найвищі адміністративні посади і тому були найгучнішими, третє місце посідали поляки (до 1960-х Київ був дуже польським), четверте — євреї.
Цього немає у Булгакова. Для нього Київ був руським монархічним містом, чию гармонію руйнували хвилі національного хаосу. Саме так він бачив український рух. Цю оптику можна пояснити оточенням, вихованням, життєвою історією. Тоді талант дозволив Булгакову голосніше за інших розказати про «свій Київ». Але були й інші голоси. Повторюся, Київ був дуже різноманітним. Тільки у повноголоссі, знаючи позицію з різних соціальних, релігійних, національних груп через голоси інших видатних киян ми зможемо відновити Київ того часу, і не дозволити нав'язувати чужі міфи.
Варто шукати не альтернативу, бо вийде наче ми хочемо когось протиставити Булгакову, при цьому оцінюючи сукупністю його якостей. Швидше треба говорити про інших авторів, що писали про Київ і через різні обставини ми не дуже добре знаємо. В російській літературі це Олександр Купрін, який писав про київський район червоних ліхтарів — вулицю Ямську. Вона досі є на мапі Києва, до речі, нею можна пройтися. Це Микола Лєсков і його «київські антики», Костянтин Паустовський, який залишив прекрасні спогади про гімназіальну юність часів того ж Булгакова. Це пристойна кількість українських письменників. Можу згадати зі шкільної програми п'єси «За двома зайцями» Михайла Старицього чи «Свіччине весілля» (дія драми відбувається у Києві 1506 року) Івана Кочерги, низку текстів киянина Івана Нечуя-Левицького, де Київ 19 сторіччя, романи Володимира Винниченка, зрештою «Місто» Підмогильного з новим радянським Києвом.
Сучасні автори швидко наповнюють прогалини. Наприклад, раджу романи Марини Гримич «Клавка» про повоєнний Київ та «Юра» про Київ 1960-х. Якщо ж хочеться містики, то, наприклад, «По той бік будинку» Марини Макущенко про домовиків Києва чи «Інша Марія» Ганни Городецької — історія про відьму та Софію Київську.
Фантастичний роман «Лазарус» я зокрема писала як антитезу до булгаківського міфу Києва. У ньому події відбуваються у 1913 році. Я свідомо прив'язала події до реальної топографії. Мені хотілося «пройтися» забутими чи зниклими вулицями. А ще уявити, яким багатонаціональним було те місто. У моїй книзі у Києві живуть люди і різні види нечисті. Але я «зашивала» саме тогочасну київську багатокультурність і багатонаціональність. За переписами у тогочасному Києві найбільше було малоросів, потім росіян, що здебільшого займали найвищі адміністративні посади і тому були найгучнішими, третє місце посідали поляки (до 1960-х Київ був дуже польським), четверте — євреї.
Цього немає у Булгакова. Для нього Київ був руським монархічним містом, чию гармонію руйнували хвилі національного хаосу. Саме так він бачив український рух. Цю оптику можна пояснити оточенням, вихованням, життєвою історією. Тоді талант дозволив Булгакову голосніше за інших розказати про «свій Київ». Але були й інші голоси. Повторюся, Київ був дуже різноманітним. Тільки у повноголоссі, знаючи позицію з різних соціальних, релігійних, національних груп через голоси інших видатних киян ми зможемо відновити Київ того часу, і не дозволити нав'язувати чужі міфи.
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Булгакова читала
Світлана Максимець