Вікенд звернувся до Олександра Інгульского — адміністратора спільноти Ретро-Київ, аби дізнатися більше про такі проєкти та мотивацію їх створення.

— Я сам із Вінниці, за фахом — історик. Декілька років тому створив проєкт «Історія Вінниці у ретро-листівках» — набір старих листівок із видами міста. Трохи згодом спільно з київськими екскурсоводами було зроблено такий самий набір з видами Києва. Туди входять 23 листівки із основними пам'ятками, історична довідка, мапи та вікторина. Для просування проєкту створив сторінку, присвячену історії Києва. Можливо, комусь здається, що не-киянин не може зробити таке цікаво, але якщо любиш історію, то це неважливо. Зараз точно можу сказати, що знаю про Київ більше, ніж пересічний киянин.

Інформацію для проєкту шукати нескладно. Важче шукати цікаву інформацію і таку, яка не є загальновідомою. З джерел беру статті києвознавців (Цалика, Кальницького, Макарова та інших), а решту з усіх усюд інтернету. Загалом матеріалів більш ніж вистачає. Але важливо перевіряти різні факти, адже мережею циркулює багато сумнівних даних. Періодично буваю на тематичних екскурсіях у київських гідів, де також щось занотовую, потім шукаю детальніше.

Що цікаво читачам? Мабуть, те, що й мені самому. Наприклад, якісь курйози з історії Києва, маловідомі факти, міські легенди та байки. Дуже класні статті відомого києвознавця Станіслава Цалика, завжди викликають захоплення. Ще популярні теми відносно недавнього минулого 1970-80 років — час, який люди пам'ятають, часто пишуть під фото про якісь моменти з свого життя, що пов'язані з місцем на цьому фото. Також активно коментують різні болючі теми: зруйнування Хрещатика, Куренівську трагедію, нищення старого Києва. Загалом, найоптимальніший варіант — не надто великий текст, але водночас цікавий. Старі фото, навіть заїжджені, завжди популярні. Відео взагалі ніколи не використовую у публікаціях.

Як оцінюють такі спільноти столичні гіди, розповіла Вікенду гід Наталя Горбачова:

— Важливо не те, скільки саме у соцмережах сторінок, присвячених старому Києву. Важливіше інше: потрібно більше правдивого, якісного та унікального контенту. А з цим є питання. На жаль, багато матеріалів не відповідають дійсності або лише частково правдиві. Шукати першоджерела не багато охочих, а Вікіпедію давно вважають «останньою інстанцією».

Я не маю часу та можливості відстежувати всі пабліки з історично-краєзнавчою тематикою, але кілька разів брали інформацію з моєї сторінки. Причому в доволі цинічній формі: взяли мої фото, пошматували оригінальний текст і виклали без будь-якого посилання. Найбільш поширена відповідь адміністраторів в таких випадках: «Ми знайшли це в інтернеті. Хто автор — нам невідомо».

Звісно, жодна така група не може скласти конкуренцію професійному, цікавому гіду. Але може допомогли спланувати самостійну подорож та зібрати інформацію. Гадаю, серед читачів та підписників таких груп переважна більшість як раз цікавляться історією та краєзнавством. Принаймні я зі своїми туристами доволі часто обговорюю ті чи інші матеріали, які постять популярні групи та сторінки. Тож можу з упевненістю сказати, що наші туристи таке читають.

Кількість «диванних експертів» сприяє тому, що сьогодні гіди нерідко стикаються з туристами, які знають краще за гіда, бо «теж вивчали це питання». Інколи такі екскурсанти дозволяють собі втручатися в розповідь гіда, виправляти його, пояснюючи це тим, що вони «краще знають». І неважливо, що джерела тієї інформації часто не фахові, не наукові, а «сарафанні» та публіцистичні.

Ностальгія за старим Києвом — доволі гостра тема, яка зазвичай здіймає хвилю коментарів в постах, наочно показуючи велику кількість тих, хто вважає, що «раніше і сонце було яскравіше, і морозиво смачніше...». Тут люди готові сперечатися до хрипоти. Чому з'являються такі «вкиди» в історичних групах, можу лише припустити: це або щира думка авторів та адмінів груп, або їх бажання «розігнати» аудиторію, хайпанути, зібрав хвилю лайків, коментарів та репостів.

Не думаю, що любителів сучасного Києва суттєво менше. Скоріш за все, вони просто не такі активні у коментарях до подібних постів, бо не бачать сенсу доводити щось тим, хто досі ностальгує за минулими часами.

Психолог Наталя Підлісна пропонує відокремлювати моду на вінтаж від ностальгії, яка завжди зашкалює у злі часи реформ. Тому вона виділяє спротив новому як основу та висуває власну гіпотезу причин такого спротиву:

— Можливо, такі люди мало подорожували, мало дивилися на сучасне мистецтво. Вони мають недовіру до змін, яка ґрунтується на відсутності прозорого і зрозумілого плану реконструкції Києва, відсутності стратегії та людей, яким можна було б довіряти.

Для багатьох мешканців міста архітектура перетворилася в бізнес і корупцію, звідси і ностальгія по минулому, і неприйняття нового.

Постити фото з кафе, відпустки чи спортзалу — значить бути у загальному тренді. А от лайки за ретро-фото — це валюта за вміння помічати та цінити красу, вважає Олена Погодіна, social media manager ТРК «Проспект» та ТРЦ «РайON»:

— Соціальні мережі — наче дзеркало особистості, соціальної групи та всього суспільства. «Покажи мені твій Інстаграм, і я скажу — хто ти», — жартують сммники. Є кілька безпрограшних фототрендів у мережі, які знаходять відгук у користувачів. Запостити фото їжі, себе в спортзалі, ніг на пляжі, аеропорту з обов'язковим геотегом напряму польоту — значить оповістити оточуючих про свій спосіб життя, резонувати з загальними інтересами соціуму, його пристрастю до здорового способу життя, подорожей, якісного релаксу. Це такий сигнал для громадськості: «ми любимо одне і те ж, ми з вами однієї крові».

Трохи осторонь стоять ретрофото і екскурси в історію свого дитинства, сім'ї, міста. Інтерес до історії — це вже щось більше, ніж покора швидкоплинним віянням, популярності тут і зараз. Ретро-фото в акаунті — це завжди показник більш глибокого ставлення до дійсності, схильності до роздумів і філософії.

Люблю розглядати сімейні фото 50-х років: всі такі офіційні, без посмішок, погляд спрямований в світле майбутнє. Правила часу, але видно, що ляльку дівчинці вручили прямо перед зйомкою, і учасники процесу чекають, коли закінчиться ця тяганина з фотографом, і вони повернуться у своє звичне життя.

Мені особливо симпатичні спільноти, де міксують ретро-фото з сучасними. Тому що не буває «краще» і «гірше». Не можна казати: тоді було добре, а зараз — погано. Тоді — це тоді, зараз — це зараз, а завтра буде завтра. І все різне, але таке пов'язане.

Дізнатися, розповісти, передати історію — ось приваблива місія таких спільнот. А щодо безлічі лайків, то в усі часи цінувалося вміння думати і помічати красу, тільки «валюта» змінилася.

Вступити у спільноту поціновувачів старого Києва — не тільки можливість відділити «своїх» від «чужих», а ще й радість хейтити мерів та отримувати задоволення від спільної ностальгії, вважає соціолог Вікторія Забузова:

— Люди належать до різних груп за статтю, віком, етнічністю, наявністю дитини тощо. До певних груп вони самі себе відносять, вступають в них за бажанням. У соціології це називається «референтною групою». Айтішники, урбаністи, 25%, бігуни. Та мало хто з ким хоче асоціюватися? Є нюанси: такі групи як правило динамічні (сьогодні в топі аматорського спорту біг, завтра буде щось нове), і більшість є відкритими. Тобто будь-хто за бажанням може приєднатися. Це все ускладнює поділ на «свої — чужі».

Спільноти про Київ, особливо про старий Київ дають впевненість: хто свій, «корінний», а хто чужий — киянин лише у другому поколінні або взагалі мешканець спальника. Бо наче є об'єктивні критерії, прості речі, яких не можна знати, якщо не прожити роки у столиці. І при цьому залишається поле для холіварів і флудів: за якого мера жилося краще, де було найсмачніше морозиво, як називався Сирець до того, як відкрили станцію метро Дорогожичі, чи це дійсно історична назва. Ну і звісно такі спільноти — гарний спосіб зібрати лайки за старі фотографії на хвилі ностальгії, отримати задоволення від спільної пам'яті.