Однією ногою я в одному жанрі, другою — в іншому. Голова загубилась в хмарах, шукаючи фантастичні концепції, а розум намагається все це впорядкувати та розпланувати.

Хотіла стати письменницею з 8 років, з 13 працювала над цим плідно. У 23 дебютувала з першою частиною тетралогії «Машина» про постапокаліптичний світ примітивних племен, де зберігся штучний інтелект Машина. Працюю над другою частиною циклу, читаю фантастику, вчусь ремеслу. Планую у майбутньому попрацювати і з класичним епічним фентезі, і з науковою фантастикою.

Не вірю, що такий поділ має існувати. Він означав би, що є певні уподобання, причиною яких є суто стать, а це вже надто близько до «хлопчикам — героїні в бронеліфчиках, дівчаткам — рятувати принцесу з вежі». Разом з тим про мій роман якось заявили, що він доволі маскулінний, тож редагуватиме текст чоловік, а не жінка. Чому так? Чи означає це, що я якась маскулінніша? Чи мої герої? Не думаю.

А з іншого боку, сьогодні в Україні більше фантасток, ніж фантастів, чула, що це вже створює певний канон і формує уподобання видавців. Категорична не згодна з цим, тож дайош публічну дискусію! Щодо нашого клубу — саме ці п'ять фантасток одного разу зустрілись в коментарях у фейсбуці та об'єднались. Відразу все пішло як по маслу. Чи трапилось це тому, що ми всі любимо фантастику, чи тому, що всі дівчатка? Хтозна.

Я — та людина, котра повісила над робочим місцем скретч-мапу Європи, щоби в процесі редагування нагадувати собі, що мандри близько.

Стартувала у 2017 році з перемогою в Коронації Слова. Рік потому вийшло моє підліткове фентезі «Гессі», запустила серію міського фентезі у львівських та близькоєвропейських локаціях — «Варта у Грі». Моя «Академія Аматерасу», історія про міфічних божеств в універі, увійшла в том-5 Книги року BBC-2019, а найсвіжіша новинка «Керамічні серця» передбачила карантин. Цього року заплановані ще дві нові історії.

Я на 1/8 кримська татарка, хоча це і не точно. Мій найулюбленіший пейзаж — степ, що через солончаки зустрічається з морем. Вірю, що саме праукраїнці вперше в історії людства осідлали коней.

А якщо серйозно, то я письменниця, журналістка. Авторка фантастичного роману «Лазарус», художньої біографії Марії Примаченко «Оця Марія звірів малювала», коміксу «Звуки миру». Володарка премії «ЛітАкцент року — 2018» та відзнаки The CHRYSALIS AWARDS від Європейського товариства наукової фантастики.

Не думаю, що можливо провести якийсь поділ. Це лише стереотипи, що є певні теми, які цікавлять здебільшого жінок, і теми, цікаві переважно чоловікам. Світ змінюється. На старті золотої ери наукової фантастики, у п'ятдесятих, фантастику в більшості писали чоловіки (Урсула Ле Гуїн чи Андре Нортон були радше винятками). Якщо оцінити лауреатів найбільших фантастичних премій за останні роки, то там тотальна перевага жінок.

Це не означає, що фантастика була чоловічою, а стала жіночою. Можна говорити лише про те, що жінки в цілому отримали більше прав і можливостей у суспільстві і зрозуміли, що можуть створювати круті тексти. І це добре. Мого «Лазаруса» переважно читають чоловіки середнього віку. З життєвим досвідом і досвідом читання. І не думаю, що автор в принципі здатен спрогнозувати, кому сподобається його книга. Більш-менш уявлення звісно є, але перш за все автор пише те, що особисто йому приносить задоволення.

Письменниця, мікроблогерка, кролик. Пишу у різних жанрах: маю в доробку документальну хроніку, історичний роман, стімпанк, детектив, альтернативну історію, вестерн, містичне, дарк і героїчне фентезі, а також авантюрні романи. Не все з цього побачить світ, звісно.

Чіткого поділу нема, є література, кореневу цільову аудиторію складають переважно чоловіки чи переважно жінки. Але це не значить, що такі тексти не можуть подобатися іншій аудиторії.

Ніколи не вірила в казки про Діда Мороза й зайчика, що приносить гостинці. Зате завжди любила самостійно вигадувати казочки. За книгу «Шпигунки з притулку "Артеміда"» вихопила срібло на «Коронації слова—2019» і здобула «Еспресо. Вибір читачів—2020», тож тепер видаю цілу серію та активно підкорюю нішу янгадалт літератури, наприклад, із містичною книгою «Мандрівний цирк сріблястої пані». Окрім того, пишу історичну літературу для дітей і дорослих — щойно побачила світ моя родинна історія «Куба-якої-не-було».

Хтось каже, що жіночий стиль емоційнішій, що там більше кохання та епітетів, а чоловічий навпаки — рубаний і дієвий. Як на мене, це все дуже відносно — питання смаку, читацького настрою й стереотипів, що мужики не плачуть, а принцеси не долають драконів. А нам чоловіки одразу почали закидати про гендерну нерівність. Ну, вибачайте, протягом історії існувало стільки чоловічих літературних гуртків, що один жіночий літклуб цю шальку не переважить!