— Я — Олександра Хортиця, або Char Li, стрітартерка, письменниця, журналістка та художниця. Мій стрітарт-проєкт city_faerie перекладається одночасно як «міська фея» й «міська феєрія». Це і фантастичний персонаж, який змінює місто за допомогою ввічливого вандалізму мистецтва. І сам процес реміфологізації — повернення творчого, духовного, навіть магічного у техногенний простір мегаполісу.

Інструмент чудес простий — невеликі арт-інсталяції, стікери з написами та малюнками, вуличні картини. Проєкт «Невідомі легенди Києва» виник пару років тому. Ми з напарницею Катериною Волошко вимудрували його для Києва. Катерина — художниця, казкарка, працює з керамікою. Це була радше ідея Катерини — створювати казки про столицю і для столиці, я підхопила її, адже напарниця зараз проживає у Варшаві. Я, правда, також переїхала в інше місто, хоч і планую в гості.

В основі цієї літературної фантазії лежала творчість письменника Макса Фрая, який написав багатошарову книгу «Казки Старого Вільнюсу». Книга ідеально розкриває методи діалогу з містом, світом і чудом — власне, наша творчість саме про це. Про спілкування зі світом за допомогою мистецтва. Про те, що література змінює світ, відроджує казковість та повертає міф до нашого матеріалістичного життя.

Як назвати те, чим ми займаємося? Може, активізм чудес? Я працюю в малій формі, тобто мова йде не про графіті або мурали, а про невеликі об'єкти. Який митець не претендує вразити вічність, га? Але це просто стрітарт. Мистецтво, і все.

Легенди вигадує Київ. Ми лише відтворюємо ідею мінливості міста, реалізуємо його бажання бути простором чудес, дивних збігів, чарівних удач і випадкових зустрічей. Подібні легенди постійно виникають не тільки в мегаполісах, а і будь-де, в окремих будинках, вулицях, селах та містечках. Це невпинний потік у будь-якому інфопросторі. Сьогодні стався випадок, завтра — це вже легенда. Сьогодні звучить батьківська казка на ніч для невгамовного малюка, а завтра він вже оповідає цю казку як реальну історію у школі — і понеслося!

Персонажі легенд — мешканці Києва. Химери Григорій та Нерон, маленьке химерча Вітька, кіт Пантюша, янголи, духи, домовики. З кимось подібним ми зустрічаємось щодня, даємо їм імена, любимо їх, бачимо про них сни. Ми от вирішили написати про них пару історій. Хтось намалює інших чарівних мешканців Києва. Цьому не може бути кінця, поки живе місто, будуть жити його казки.

Сподіваємось, хтось продовжить цю справу під іншим іменем, в інших проєктах, з іншим розмахом, але щоб про Київ та його душу. Катерині вдається підслуховувати чарівні легенди навіть здалека, але вона народилась і виросла у Києві, а я — ні, я зі Львова.

Немає конкретних меж та правил, робимо це разом, не вирізнити, де чиє. Можливо, завтра намалюємо ще одну казку, надішлемо друзям в Київ і запропонуємо «запостити» десь на стінах столиці. У нас на згадку залишається тільки фото для інстаграму. І радість, що значно важливіша за світлину.

Місце для розміщення роботи обираємо обережно та ретельно, щоб не зашкодити простору і не створити черговий візуальний шум, несхожий на мистецтво. Бувають і помилки, але загалом роботи висять досить довго, щоб їх помітили та сфотографували зацікавлені кияни або гості.

Можу накидати розумних слів про психологію мешканця мегаполісу, замиленість ока й забрудненість простору рекламою та сміттям. Можу говорити про сакральне світосприйняття та внутрішню дитину. Або про непопулярне, але певною мірою необхідне сучасній людині магічне мислення. Або навіть про ту просту радість, коли ти йдеш зранку, а тут на стіні замість чергової жовтої реклами хостелу — кольоровий стікер із написом «Не бійся, все буде добре», так, ніби місто саме тобі бажає гарного ранку. А якщо зупинивсь і прочитав маленьку казку між оголошень, посміхнувся та на мить відволікся від метушні, отже, наша мета досягнута.

Вандалізмом такі роботи стають, коли фізично шкодять будівлі. Не розташовую арт там, де відремонтовано, згідно з теорією розбитих вікон. Варто зробити щось, що вибивається з цілісності об'єкту, — і стрітарт перетвориться на вандалізм, межа для мене дуже чітка. Це гармонія візуалу, а я художник, тож не буду вішати арт там, де він зламає візуал фасаду. Але, звісно, це лише моя позиція, і вона для когось буде вандалізмом, чітких рамок немає. Як перефразував відому репліку про мистецтво один графітник: «Стрітарт нічого нікому не винен». А я додам, що вуличне мистецтво завжди лишиться в просторі бунтарства. Якщо немає бунтарства — це не стрітарт, це офіційне дизайнерське замовлення у стрітарт-стилі.

У «Невідомих легенд» навіть натяку на вандалізм немає. Всі стікери — на клейкому папері-оракал або двосторонньому скотчі, вони відриваються від стіни легко і без слідів. Наклеюю їх на офіційних або стихійних рекламних просторах, де багато інших наліпок, хостельних реклам.

Одного разу мене в урядовому кварталі зупинив серйозний охоронець. Там була моя помилка: маленький історичний будинок і доволі помітний арт-об'єкт — картинка розміром з долоню. Я усміхнулася, пішла і повісила в іншому місці, не такому помітному та офіційному. Відчула себе маленькою дитиною, яку сварять великі батьки — смішне і корисне почуття для дорослого!

Літературного стрітарту багато. Вірші, есе, авторські казки, цитати з поезії та класики — майже в кожному місці знайдуться свої стрітартери. У Києві діє babylon_fire, у неї філософські вірші, цитати класиків та року, стікери. У Києві, Дніпрі, Вільнюсі іноді витворяють mad_fishers, їхні стікери — про казку, фантазію та добрі чудеса. Іноді сучасні юні та не дуже поети «постять» свої вірші на стінах. В усіх є інстаграм, де вони діляться надбаннями.

Доволі часто отримуємо відгуки на наші послання. Знаходять, фотографують, пишуть, що відгукнулось, дякують. Всі реакції добрі, негативу в листуванні не було.

Одного разу на стікері з легендою про котика на Золотих Воротах написали, що він Пантагрюель (як ресторан, в якому він мешкав), а не Пантелеймон. І кульковою ручкою виразили неповагу. Я сприйняла, пошукала інформацію ретельніше, попитала в екскурсоводів. Версії відрізнялись, тож змінила Пантелеймона на Пантюшу.

Щодо химер, що тримають балкон замку Барона на Ярославовому валу і полюбляють каву, історія трохи чарівна. Ми з напарником збиралися виїжджати з Києва, пішли попрощатися з містом. Взяли вже по стаканчику кави в Аромі, стоїмо під химерами, повз проходять люди і говорять одне одному: «Та давай вже ту каву!» Довелося пригощати кавою химер, а як інакше? Вони кам'яні, власними язиками сказати не можуть, змушені ось так, через перехожих!

Мені подобається малювати картини та лишати їх у місті. Були ще «Двері для Києва» та «Зірки для Києва». Невеликі казкові дверцята з колажами та малюнками я здебільшого розміщувала за згодою з людьми, наприклад, у кав'ярні Squat 17b (Сквот 17Б) на Терещенківській, 17. А ось у парку «Наталка» ні в кого не питала згоди, там просто була облуплена плитка, яка випадково збіглася із формою моєї картини. Я нічого для цього не робила, місто саме так вирішило.

А зірки-дерев'яні сонечка я вішала або клеїла там, де вони лягли, як рідні. Ось як на колоні довгобуду на початку вулиці Рейтарської, ніби досі там сяє. Буває, просто дарую арт-роботи кав'ярням, потім дивлюсь, як вони висять на деревах поряд або у приміщенні на стінах. Межі подібній творчості немає, можна не клеїти, а просто вішати, нехай люди забирають. Можна підписувати, тішити власне его, а можна і ні. Цілком анонімні композиції створюють відчуття дива та подарунку від міста. Можна робити наліпки з віршами класиків або графіті з ними, у Львові є такі проєкти, грандіозно виглядає. Стрітарт відкриває широкий простір для уяви та дитячого бажання пізнавати нове, дарувати та тішити. Але, звісно, варто бути дбайливим до міського простору, думати, що і з якими наслідками ти робиш.