У шістнадцять років почув Шаляпіна і був глибоко вражений. Я захопився його виконанням, співав безліч пісень, арій та романсів «під Шаляпіна». Я перечитав багато книжок про співака і навіть вимірював своє життя по ньому. Дивився, що зробив Шаляпін у свої шістнадцять, і порівнював з собою. Журився, що я дещо відстаю.

Мені ще не було сімнадцяти років, коли прийшов в училище Глієра. Співав Сусаніна, Мефістофеля. Мене запитали: «А для чого ви взагалі прийшли в училище?»

— Щоб співати, — відповів я.
— Ні, — поправили викладачі, — щоби вчитися співати!

Я щиро здивувався: мені треба вчитися? Десь в глибині душі був впевнений, що вже співаю майже так, як Шаляпін.

Почався кропіткий процес навчання. Близькі мій вибір підтримали. Але був період, коли я сам почав сумніватися. Перші роки в училищі я замислювався, чи не переоцінюю я свої здібності. Але коли потрапив до консерваторії, впевнився у своєму виборі. Вважаю, що мені пощастило у житті: моїм педагогом стала справді видатна співачка Галина Сухорукова. Вона філігранно володіла голосом, він слухався її так, як це буває тільки у великих.

Вчитися довелося багато, адже перше, що я почув від Галини Станіславівни: «Надто хороший голос, щоб так погано співати». Проте, педагог похвалила мої верхи і сказала, що верхні ноти у великій мірі вже «поставлені» від природи, але попереду багато праці. «Звісно, ти ще будеш мужніти. Голос, як то кажуть, набере м'яса», — додала вона.

Цікаво, що ми виросли в одному будинку на вулиці Ентузіастів на Русанівці. Проте, я навіть не знав, що живу поруч зі співачкою та педагогом. Дізнався про це тільки в консерваторії.

Я і зараз продовжую вчитися у Шаляпіна, Гмирі та у інших великих майстрів минулого. Також я вчуся у самого себе. Я завжди відслуховую свої записи, відмічаю, що мені сподобалося, що треба залишити та закріпити, а що обов'язково хотів би покращити. І це стосується не тільки вокалу, а й музичного стилю, фразировки, акторської гри.

— У Національну оперу ви прийшли ще студентом?

— Так, майже 30 років тому мене, новоспеченого лауреата конкурсу імені Глінки, привела до Національної опери України Галина Станіславівна. Було це у листопаді 1991 року. Слухав мене тоді Іван Дмитрович Гамкало — один з наших видатних диригентів. У театрі знали: якщо Галина Станіславівна каже, що має здібного учня, то до цього треба прислухатись. Я співав арію Філіпа з «Дона Карлоса» та пісню Тараса з «Тараса Бульби». Пам'ятаю, Іван Дмитрович відгукнувся схвально, сказав: «Згодом можна і на сцену». З того часу я почав брати уроки у провідного концертмейстера театру Костянтина Івановича Фесенка. А в березні 1992 року дебютував уже й на сцені у партії Греміна у «Євгенії Онєгіні».

— Кажуть, що успіх складається зі здібностей, працелюбності та крапельки везіння. Ви згодні з такою формулою? Чи можливий успіх без однієї зі складових?

— Колись Галина Вишневська казала: «Ніколи не вірте співакові, який казатиме, що його ніде не взяли, всюди відштовхнули, не дали таланту пробитися. Ні, не вірте цьому. Не вийшло пробитися в одному місці — вийде в іншому. Хто чогось вартий — завжди свого досягне!» Я привчив себе саме так реагувати на невдачі. Не завжди мене супроводжував успіх, були і прикрі поразки. Бувало, що й здоров'я підводило.

Пригадую конкурс в іспанському місті Памплоні у 1996 році. У журі головував Хосе Каррерас. Я добре виступив у перших двох турах, дійшов до фінального третього. Грошей на нормальний готель тоді у мене не було, тож знімав номер у дешевому, температура там була плюс п'ятнадцять. І я перемерз. Долікувався медом та медовими полосканнями до того, що мед потрапив у трахею. В результаті перед виступом у третьому турі півгодини відкашлювався. Я все ж мужньо вийшов на сцену і заспівав, навіть отримав третю премію, але потім почув: «Тарасе, що сталося? Ти ж йшов на першу премію!»

— Розкажіть про свої перші закордонні гастролі.

— Починав я з гастролей з українськими музичними колективами на автобусах. Пізнав всі радощі поїздок по три доби до Франції, Італії. Їздив з нашим Державним симфонічним оркестром, Київським театром оперети та іншими як запрошений соліст.

Я був тоді молодим, все давалося легко. Не помічав складнощів дороги та смішних гонорарів у 100-150 доларів за виступ. Я просто любив співати, тому з радістю співав всюди, куди мене запрошували.

Інша справа, коли вже став солістом Національної опери України — змінився й рівень поїздок. Спочатку на гастролях я підстраховував наших видатних артистів. Страхувати — означає співати в разі, якщо захворіє зірковий артист. А мені ж так хотілося на сцену!

«Почекай, Тарасе, зараз ти підстраховуєш, а скоро страхуватимуть тебе», — казав мені тоді директор театру Анатолій Мокренко. І дійсно, з часом я вже сам почав співати на гастролях, мене стали розглядати як головного виконавця на провідні ролі.

Згодом почалися і індивідуальні ангажементи від європейських театрів. Безумовно, це водночас і найприємніший, і найважчий період мого життя. Там я відчув величезну відповідальність. Співати довелося у знаних європейських театрах у великих містах — Мюнхені, Ліоні, Копенгагені, Антверпені, Франкфурті, Женеві та багатьох інших.

Часто театри, в яких я дуже сподобався, запрошували знову. Так, наприклад, у шведському місті Мальме (це другий за статусом театр Швеції) я відчував себе майже як вдома. Запрошували туди багато разів протягом 8 років — аж приємно згадувати. Славетний міст між Данією та Швецією через Ерезунд я перетнув понад 100 разів.

Проте гастрольне життя оперного співака – не лише оплески і квіти. В першу чергу це постійна щоденна праця над вдосконаленням своїх ролей, необхідність підтримувати оптимальну вокальну форму, також величезна відповідальність за своє здоров'я.

Один раз захворієш невчасно — наступного разу тебе вже не покличуть, а контракт отримає твій колега. Скасованих вистав у мене було дуже мало, лише пару разів за останні 12 років, але мені й досі дуже боляче за кожен такий випадок.

— Багато років ви відмовлялися співати комічні партії. Потім передумали. Чому так?

— Моя багаторічна концертмейстерка Анастасія Тітович якось сказала: «Тарасе, що ти все співаєш тільки царів? А спробуй заспівати щось комічне, в тебе вийде. Побачиш, самому сподобається!» Після цієї поради я вирішив спробувати, в моєму репертуарі з'явився пихатий та кумедний Дон Маньїфіко з «Попелюшки» Россіні. Таким чином я перестав уникати комічних ролей. Сподіваюсь, незабаром заспіваю помпезного та водночас злодійкуватого лікаря Дулькамару з «Любовного напою» Доніцетті.

Але найулюбленішими ролями є партії драматичні — це Борис Годунов, Мефістофель, Сальєрі, величні вагнерівські ролі з «Кільця Нібелунгів» — Вотан та Хаген. Також до улюблених моїх ролей, безсумнівно, належить і найголовніша роль нашого басового репертуару — Тарас Бульба. Чекаю, коли ж у нас відновлять цю оперу! На мою думку – як не може існувати Віденської опери без Моцарта, Варшавської без «Страшного двору» та «Гальки» Монюшка, Празької без «Русалки» Дворжака, так і Національної опери України не може бути без «Тараса Бульби»!

— Все це емоційно важкі, виснажливі ролі. Як потім виходите з них?

— Елементарно виходжу. Коли любиш те, що співаєш, воно дається легко. І втома від таких ролей проходить швидко. Те, що співається з насолодою, ніколи не виснажує, навпаки — додає сил. Цим ми дещо відрізняємося від балету. Балерина зі сцени сходить виснаженою фізично. А спів — не лише робота м'язів, а скоріше робота душі та дихання. Виснажитися співом фізично неможливо.

— Чи знаєте, що у Києві є своєрідний клуб шанувальників Штонди?

— Я не Коля Басков, мене не виносять на руках з театру. Але фан-клуб у мене справді є. Половину учасників і учасниць цього клубу знаю поіменно, всіх люблю та поважаю. Тільки заспівав — і вже бачиш якійсь фрагмент у фейсбуці. Воно й приємно — відчуваєш себе трохи зіркою.

Не думаю, що я такий вже касовий співак, щоби йшли до театру саме на мене. Все ж таки я бас, а не примадонна сопрано чи прем'єр тенор. Звісно, я люблю співати з кращими — Людмилою Монастирською, Сусанною Чахоян, Валіком Дитюком та іншими провідними виконавцями. Тоді я точно відчуваю себе зіркою у сузір'ї зірок.

— Поряд з шануванням завжди є і критика. Як до неї ставитеся?

— Співаки — люди успішні. Як заспіваєш не дуже добре, в тебе не відберуть зарплатню, звання та почесті. Ми багато маємо від своєї професії, стоїмо на високому соціальному щаблі. Але ж співаємо ми, перш за все, для публіки, тож давайте визнаємо право слухачів на критику!

Завжди засуджую такі висловлювання деяких своїх колег — мовляв, нехай спочатку заспівають, як я, а потім будуть мене судити. Ні, вони не співають, як ти, але судити твій спів мають невід'ємне право!

— Є стереотип, що артисти в очі хвалять один одного, а іноді — готові ножа в спину встромити. Наскільки заведено критикувати колег?

— Важке питання. Поважаю людей, від яких ніхто ніколи не чув про колег жодного поганого слова. От, наприклад, Люда Монастирська — саме така людина. А от я не такий, я не є ідеалом етичності. Я настільки люблю мистецтво, що деколи можу сказати про колегу щось несхвальне. Але, важливо, що я завжди надаю моральне право кожному сказати так само і про мене. Нема святих, немає недоторканних у нашій творчій оселі!

Якщо я бачитиму, що Тетяна на 25 років старша за Онєгіна, скажу. І не пожалію жінку «інтєрєсного» віку. Загалом, якщо хтось не відповідає своїй ролі, я про це скажу. І мені хай скажуть, що не так. Артист має завжди зберігати критичний погляд на себе, на свій театр, колег.

— Якщо вже заговорили про стереотипи, кажуть, що співакам багато чого не можна: морозива, пива, насіння. Як воно насправді?

— За інших не скажу. Лише за себе. Маю берегтися від хвороб та переохолоджень. Але нема такої їжі або напою, які б завадили мені співати. Отже, і горіхи, і насіння, і навіть 50 грамів іноді собі дозволяю.

— Є люди, які просто бояться йти в оперу, думають, що виглядатимуть тут білими воронами. Дайте кілька порад тим, хто цікавиться, але чомусь боїться йти слухати оперу.

— Боїшся йти в театр, думаєш, що нічого не зрозумієш? Підготуйся — почитай лібретто. Боїшся потрапити на неякісне виконання? Послухай спочатку в інтернеті, сформуй свій художній смак. Тоді будеш розбиратися і в живому театрі.

Раджу перше подивитися знамениті, роками перевірені класичні оперні зразки. Хочеш побачити ідеал італійської комічної опери — дивися геніально поставлений фільм Поннеля «Попелюшка». Якщо тобі до вподоби драматичні сюжети – тоді подивися «Травіату» великого Дзефіреллі з видатними акторами. Навіть не знаючи італійської, полюбиш оперу.

З українських постановок раджу подивитися «Запорожець за Дунаєм» з Іваном Паторжинським та Марією Литвиненко-Вольгемут.

Передивіться кілька таких класичних вистав, і у вас сформується певний критерій оперного мистецтва. Тоді вже можна сміливо купувати квитки у театр та насолоджуватись живим звучанням!