Екскурсія «Самотна ти, самотний я» розповідає про жінок в житті Павла Григоровича. Про тих, хто кохав його і до кого він не був байдужий, хто піклувався про його побут, допомагав, навчав. Окрема екскурсія про дружину поета називається «Київська Пенелопа»: Лідія Петрівна чекала офіційних документів про одруження протягом 23 років. Розписалися вони дуже тихо.

Колись Павло Григорович знімав куточок у квартирі Катерини Кузьмівни Папарук — матері Лідії Петрівни. Тичина став дуже близьким цій родині. То були буремні часи української революції — 1918-1919 роки. Жінки лікували його від сухот, мали спільний з ним побут. В їхній квартирі були написані та зведені твори, які увійшли до першої збірки «Сонячні кларнети». В музеї є малюнок «Вид з вікна на вулицю Кузнечну», де вони мешкали (зараз це вулиця Антоновича).

Коли Павло Григорович переїхав жити до Харкова, вони підтримували контакти, листувалися, Тичина надсилав жінкам гроші. Кілька сотень листів було написано для Лідії, в кожному — вітання для мами. Коли хтось з близьких чи друзів з Харкова приїздив до Києва, то зупинялися у Папаруків як у своїх родичів. Після повернення до Києва у 1934 році Павло Григорович оселився у будинку РОЛІТу. Знайомі іноді бачили жіночі туфлі в його квартирі, тоді він казав: «Це до мене бібліотекарка прийшла, принесла мені твори Леніна». Лідія в той час дійсно працювала у бібліотеці.

Про ці стосунки мало хто знав. Навіть коли вони вже побралися, до поета приходили колеги – сватати доньок своїх друзів. Тоді вже Павло Григорович покликав Лідію Петрівну, представив її як дружину. Після смерті поета дружина зберігала речі чоловіка, впорядковувала його архів, займалася описом. Вона завжди мріяла про музей Тичини. Після смерті Лідії Петрівни друзі та родичі писали офіційні листи з підтримкою ідеї про музей, з цього приводу зібралася урядова комісія. Ідею підтримали, але спочатку постановили, що музей повинен бути на першому поверсі будинку, тоді як квартира Тичина – на другому. Тож багато відвідувачів старшого віку пам'ятають, як відразу на вході бачили гарні крісла Тичини.

У квартирі на першому поверсі музей існував близько десяти років. Вже у дев'яностих керівництво музею підняло питання повернення у квартиру, де мешкала родина Тичини. Отримали дозвіл, перемістили експонати, а ще вдалося закріпити приміщення на першому поверсі. Зараз там діє музейна крамничка, знаходяться полички музейного букросінгу, є літературно-мистецька вітальня для різних заходів.

У музею дуже висока меморіальність, тобто майже всі речі, які ми бачимо, крім кількох декоративних елементів, належали родині Павла Григоровича. В перші роки тут працювали п'ятеро людей. Зараз – більше 15 осіб. У перших працівників була титанічна праця: потрібно було самим фарбувати, білити стіни, переносити меблі, охороняти приміщення, поки не підключили охоронну систему. Також потрібно було зробити всі описи речей, скласти картотеку, організувати зустрічі з письменниками, інші заходи. І все це – між екскурсіями, яких могло бути і по п'ять на день.

У цю квартиру родина переїхала після Другої світової війни у 1944 році. Тичина став тоді наркомом освіти УРСР, на наш лад – міністром. У Павла Григоровича не було дітей, тож поселилися тут утрьох, разом з тещею. Побутом, облаштуванням помешкання займалася Лідія Петрівна. Найціннішими речами у побуті для Павла Григоровича були рояль та його бібліотека, яка нині нараховує 21 тисячу книг. Зараз у кімнаті-бібліотеці представлені 14 тисяч з них. Це дуже різнопланова література: каталоги виставок, альбоми про музеї та галереї світу, колекція нот. Збирав він книги серії «Життя видатних особистостей».

Захоплення Тичини – родом із його дитинства, потім він усе життя купував книги. Йому їх передавали корзинами, валізами. У музеї збереглися книги на 50 мовах світу. За нашими підрахунками Павло Григорович знав 20 іноземних мов. Перекладав з 33-ох. Його захопленням були романо-германські, слов'янські та тюркські мови. Найбільша кількість перекладів, які були ним створені, – з вірменської, російської. Його переклад Лєрмонтова «Белеет парус одинокий» вважається одним з найкращих. В нас є видання «Пушкін українською мовою» 1937 року. Перекладачами там виступили Максим Рильський, Микола Терещенко, Павло Тичина.

Звісно, він захоплювався світовою художньою літературою, збирав твори європейські, американські. Часто бував за кордоном, під час поїздки до Туреччини став вивчати турецьку мову, з чого і почалося загалом його вивчення східних мов.

Особливим захопленням Тичини було колекціонування Кобзарей Тараса Шевченка – різних розмірів, різними мовами, з різними ілюстраціями. Кишенькова книжечка, яку він завжди возив уз собою, - це був кобзарик. Збирав він і книги, так чи інакше пов'язані з Шевченком. Таких нараховується більше 80-ти у його колекції. Також його цікавили постаті Івана Франка та Лесі Українки. Під час війни Тичина видавав Кобзар і відправляв на фронт. В щоденниках є багато згадок, що військові також надсилали йому свої кобзарі із вітаннями, подяками, підписами ледь не всієї роти. Тож Шевченко був завжди присутнім у житті Тичини. Він сприяв тому, щоби у Києві відкрився музей Тараса Григоровича, був на відкритті зі вступним словом, часто відвідував цей музей.

Тичина не соромився робити помітки у книгах – виділяв слова, підкреслював різними кольорами, дописував якісь думки, робив паперові закладки зі своїми помітками. Тож коли ми гортаємо сторінки, можем знайти його відгуки на певні події. В останні десятиліття життя він видавав значно менше поетичних збірок, але віддавав час науковій праці, літературознавству. Також активно писав статті для Української радянської енциклопедії. Це досить значна робота. До того ж він довгий час був депутатом Верховної ради, тож громадське життя потребувало виділяти певний час. Секретар працював у кабінеті, вона ж громадська приймальня депутата. Але бібліотека була його місцем усамітнення, де він міг замкнутися і спокійно працювати.

Тичина намагався створити таке коло, як літературні суботи у Коцюбинського, тож вітальня – місце, де збиралися наприклад студенти університету Шевченко. Про ці зустрічі нам розповідав професор Дмитро Власович Степовик. Він пригадує, що старші колеги довго вирішували, чи можна його везти до Тичини, чи гарні в Дмитра поезії. Молодих поетів пригощали, потайки клали гроші в кишеньку, ставилися з великою теплотою. Коли ж Дмитро Власович вже працював журналістом, часто звертався до Павла Григоровича з проханням дати поезію до нового номеру. У Степовика залишилися світлини з поетом, які він передав музею.

Тут можна побачити частину одягу поета: у музейній колекції – більше 60 його краваток. На багатьох портретах, на офіційних фото Тичина зображений у краватках. Він одягався дуже стильно та елегантно. Якщо відслідковувати по фото, то помічаєш, що завжди дотримувався моди: у двадцятих ходив у світлих сорочках, костюмі та з пенсне. Також не оминав народний одяг, в музеї зберігаються вишиванки поета та його дружини. Це сорочки артільної роботи, післявоєнні. Вишиванка Лідії Петрівни відрізняється тим, що на ній є дзвіночки. Ті самі лісові дзвіночки, про які писав її чоловік у своїх творах.

Тему одягу можемо прослідкувати по двох портретах в музеї: робота Миколи Глущенка та вишитий портрет художниці Катерини Костиркиної. Хоча на цих портретах Павло Григорович представлений у різному віці, на обох він – у костюмі, з краваткою, солідний та поважний. Робота Глущенка – це класичний сірий портрет радянського діяча, робота Костиркиної відображає народну творчість, багату барвами, з елементу орнаментів. В портреті – більше 20 відтінків ниток різних кольорів. Особливість портрету ще в тому, сама художниця не була знайома з Тичиною, ніколи його не бачила, а картину робила на замовлення як подарунок для поета. Тож вона створювала її по типовій чорно-білій радянській фотографії. Це фото зазвичай використовували на листівках та у підручниках. Іноді відвідувачі думають, що це живопис – пастель чи акварель, і дуже дивуються, коли дізнаються, що це вишивка.