Мистецтво двох облич:
що дивитися в майстерні Ади Рибачук і Володимира Мельніченка
У самісінькому центрі Києва на вулиці Малопідвальній за непримітними воротами захований справжній дивосвіт. Металеві артоб'єкти охороняють будиночок, вкритий різнокольоровою мозаїкою. Всередині — гігантські скульптури, нескінченні полиці з картинами та гобелени, що звисають зі стелі.

У цій майстерні майже все життя пропрацювали скульптори Ада Рибачук і Володимир Мельніченко — автори стіни пам'яті на Байковому кладовищі, яку в радянські часи нещадно залили бетоном. Вікенд відвідав музей-майстерню відомих митців, поспілкувався з Володимиром Мельніченком і його товаришем та співзасновником фонду АРВМ Олександром Галинським.
АРВМ
Ада Рибачук Володимир Мельніченко
Про майстерню
Володимир Мальніченко (ліворуч) та Олександр Галинський
У 1972 році Ада та Володимир розробили проєкт майстерні та облаштували її на місці напівзруйнованої будівлі. За задумом митців майстерня мала бути завжди відкритою для відвідувачів і водночас слугувати музеєм їхньої творчості. Та вийшло навіть краще, адже тут немає експонатів за склом та червоних огороджувальних стрічок. Олександр Галинський розповів про майстерню та роботи скульпторів.

— Вражає, скільки різних напрямків творчості опанували Ада та Володимир. Вони закінчили інститут як художники, а потім почали займатися скульптурою, архітектурою та іншими техніками. За радянськими правилами так не мало бути. Багато колег не розуміли, чому художники займаються скульптурою. Через це їх вважали дисидентами в творчій спільноті.

На подвір'ї зібрані скульптури, які витримують зміну погоди та температури. Наприклад, тут знаходиться робота з металу «Полум'я Прометея», її збираються встановити на могилі Бориса Патона. Ада та Володимир хотіли, щоб їхні скульптури збереглися якомога довше. Коли я займався композиційними матеріалами, Ада запитала, які сучасні матеріали можу порадити для їх роботи. Я запропонував різні та сказав, що скульптури з них точно протримаються близько 50 років. Ада відповіла, що вони їм не підійдуть, адже для предметів мистецтва це надто малий термін.

У майстерні бачимо скульптуру Арлекіна з двома обличчями, вона символізує свободу творчості та самовираження. Ада з Володимиром називають її автопортретом. Кілька скульптур присвячені Єврейському антифашиському комітету, члени якого були репресовані радянською владою. На одній роботі зображені актор Веніамин Зускін у ролі шута та режисер Соломон Міхоелс у ролі короля Ліра. Більшість скульптур митців — двосторонні, вони розміщені на спеціальних підставках, які можна обертати. На іншій роботі — театральний режисер Всеволод Меєргольд, з протилежного боку — зала театру, на передньому плані солдати стріляють у артистів і глядачів.

Інша цікава скульптура — портрет Віктора Некрасова. Художники навмисне залишили його в незакінченому вигляді, щоб відвідувачам було видно, яким чином вона створена. Можна помітити, що товщина матеріалу скрізь однакова — це важливо, щоб під час випалу робота не просіла.

Ада з Володимиром також створювали гобелени. У них є роботи, присвячені трагедії на ЧАЕС, творчості Олександра Довженка та подіям у Бабиному Яру. Для останнього їм спеціально привозили овечу шерсть з Західної України.

Зараз ми архівуємо та оцифровуємо роботи Ади та Володимира. В електронний каталог вже увійшло близько 10 тисяч, і це лише частина витворів мистецтва художників. Ада з Володимиром ніколи не продавали свої роботи, але охоче їх дарували.
Двостороння скульптура Всеволода Меєргольда та Арлекін з двома обличчями
Про північ
— У майстерні багато робіт, на яких зображені ненці. Це одна з найбільших у світі мистецьких колекцій, присвячених корінному народу півночі Росії. Вперше Ада з Володимиром відправилися на острів Колгуєв ще будучи студентами, в 1954 році. Потім неодноразово поверталися туди, коли стикалися з несправедливістю чи безпідставною критикою в Києві. Північ стала для них віддушиною. Вони жили там разом із місцевим населенням, вивчали звичаї та традиції, створили там багато робіт. Останній раз художники привезли з півночі дві тонни вантажу: скульптури, гравюри, картини, які вони там встигли зробити, — ділиться Олександр Галинський.

Володимир Мельніченко показав скульптури, присвячені ненцям, та розповів історії з півночі, пов'язані з цими роботами.

Історія про Ларчі, яка пройшла випробування
— Під час першої поїздки на острів Колгуєв ми з Адою працювали над дипломними роботами. Електричного освітлення в нашій майстерні не було, тому ми підвісили у кімнаті 20 керосинових ламп. Ада збиралася намалювати картину, присвячену одному цікавому обряду ненців.

Коли хлопчику виповнюється 12 років, він має пройти випробування на спритність і сміливість. На це дійство збираються всі місцеві, батько та старші брати хлопчика виконують роль суддів. На хлопця випускають близько 200 оленів зі стада, а судді вказують, якого з них хлопець має заарканити та повалити. Якщо він впорається з завданням, то його вважатимуть дорослим мисливцем.

Так сталося, що того року не було хлопчиків 12 років, тому обряд не мали проводити. Тоді Ада пішла до старійшини та попросила, щоб це випробування пройшла місцева дівчинка Ларчі, якій було саме 12. Старійшина погодився, і Ларчі теж. Випробування проходило за тих самих умов, і дівчинка з ним впоралася. Ада намалювала картину, а Ларчі стала нашою улюбленою героїнею.

Вона часто приходила до нас у майстерню, ми разом дивилися старі фільми. Особливо їй подобалися іноземні картини про кохання, вона й сама мріяла стати актрисою. Перед від'їздом додому ми запитали у Ларчі, що їй подарувати на пам'ять. Дівчина почала міркувати: дім є, упряжка та собаки є, навіть килим є, але немає французьких парфумів. Парфуми продавалися лише у великих містах, тому ми не змогли виконати її бажання, але вона нас пробачила.

Ми підтримували з нею зв'язок і після від'їзду. Ларчі вже має дітей та онуків, була головою острівної ради. Окрім картини Ади «Випробовування», Ларчі зображена й на інших наших роботах. Зокрема є велика скульптура дівчини з оленем на голові.
Скульптура Ларчі
Історія про Тико Вилко — президента острова
— Цей чоловік був головою острівної ради Нової Землі. Якось радянська влада вирішила організувати там школу-інтернат для місцевих дітей і направила російських викладачів. Керівництву закладу не подобалося, що діти ходять на уроки в національному одязі з хутра та шкіри, тому цей одяг заборонили. Всім школярам видали ватники та кирзові чоботи, які були завеликі та незручні. Діти почали часто хворіти, і тоді Тико Вилко зібрався та сам поїхав до Москви зустрітися з партійною верхівкою. Він представився президентом острову і просив, щоб дітям дозволили ходити в теплому національному одязі. Врешті він домігся цього і повернувся додому. Ми з Адою зробили двосторонню скульптуру Тико Вилко, на зворотній стороні зображене узбережжя його рідного острову та багато пташок, адже на тій землі їх мешкало близько 80 видів.
Двостороння скульптура Тико Вилко
Історія про хлопчика Екі, який забув, як виглядає сонце
— Коли на острові настала полярна ніч, цьому хлопчику було близько 3-4 років. Сонце вже не з'являлося близько 4 місяців, і Екі забув, яке воно. Він почав у всіх запитувати, як виглядає сонце. А один місцевий чоловік відповів йому, що сонце схоже на Ларчі. Скульптура Екі також зберігається в нашій майстерні.
Скульптура Екі
— Нам подобалися ненці, це дуже поетичний та артистичний народ. Ми привезли до столиці ненецького автономного округу Нарʼян-Мар 150 своїх робіт і подарували їх місту. Там в 1959 році організували наш музей, зараз в ньому близько 250 наших робіт, — згадує Володимир Мельніченко.
Про парк пам'яті
Посеред майстерні стоїть стіл із макетом парку пам'яті — це робота всього життя Ади та Володимира, яку так і не вдалося закінчити. Олександр розказав, яким мав бути проєкт за задумом авторів, та як подружжя працювало над ним.

— Архітектурою Ада з Володимиром почали займатися в 1960 році. Тоді вони познайомилися з архітектором Авраамом Мілецьким, з яким пізніше працювали над проєктами київського автовокзалу та палацу дітей та юнацтва. Зазвичай Мілецький брав на себе адміністративну частину роботи, а Ада з Володимиром — творчу.

У 1967 році Мілецький знову запропонував художникам попрацювати разом, цього разу над проєктом крематорію. За цю роботу не хотіли братися інші майстри, щоб не асоціювати свою творчість з темою смерті, а Ада та Володимир погодилися. Мілецький розробив свій проєкт крематорію — це було просто технічне приміщення для спалювання тіл. Аді з Володимиром він не сподобався. Вони хотіли зробити не просто крематорій, а парк пам'яті, куди люди могли б приходити, щоб згадати своїх близьких.

Художники хотіли більше дізнатися про українські народні обряди поховання, але цієї інформації не було у відкритих джерелах, адже в Радянському Союзі їх забороняли. Тому Ада з Володимиром вирушили у подорож українськими селами. Їздили автобусами від місця до місця, розпитували селян, відвідували з ними похорони та поминки. Від місцевих вони почули таку народну мудрість: «За життя у людини всього три визначні події: народження, весілля та смерть. І кожну готують для нас інші люди». Ідея, що смерть — це лише подія в житті, а не його кінець, стала ключовою в проєкті художників.

За задумом будівля крематорію формою мала нагадувати хмари, а якщо дивитися на неї збоку, то піщаний годинник. До проєктування залів прощання художники залучили кафедру геометрії Київського інженерно-будівельного інституту. Всередині залів прощання все мало бути білим, а місце, куди опускається труна з тілом, мало закриватися полотном з червоними трояндами у народному стилі. Також на території парку мало бути меморіальне озеро з містком, яке символічно нагадувало б ріку Стікс. Проєкт передбачав розділення будівлі крематорію на ритуальну частину (зали прощання) та технічну, де знаходилися печі. Ада та Володимир рекомендували встановити спеціальні бездимні печі, тоді на будівлі крематорію не було б труби, з якої йде дим. Художники розробили і власне процес прощання та методику підготовки кадрів, які будуть працювати в крематорії.
— Підпірну стіну колумбарію вони вирішили оздобити горельєфом. Його довжина була 213 метрів, а висота коливалася від 4,5 до 16 метрів. Ада з Володимиром розробили ескізи та отримали всі необхідні дозволи на цю роботу. Горельєф складався з багатьох композицій. Перша символізувала сім'ю. Там зображені жінка та чоловік. Вони дивляться в один бік, тобто є однодумцями, а в руках тримають земну кулю. На інших композиціях зображені космонавти, Ікар, що падає — жертва заради пізнання, Прометей, ще одна присвячена Другій світовій війні. Кожна композиція певним чином пов'язана з наукою чи мистецтвом.

У 1974 Ада з Володимиром почали працювати над стіною, при цьому грошей на роботу не виділили. Художники відмовилися від гонорарів, бо хотіли зробити проєкт у подарунок киянам. Разом із ними працювали зварники та декілька жінок, що в'язали дрібнокоміристу сітку. Художники згинали арматуру в форму, а майстри її приварювали. До конструкції прив'язували сітку, і після цього заповнювали отриману форму бетоном під тиском у шість атмосфер.

Ада та Володимир працювали над парком пам'яті до 1982 року без відпусток і вихідних. У грудні 1981 року на художників прийшла анонімка з доносом. Після цього комісія, куди входили представники різних галузей: мистецтвознавці, художники, архітектори, партійні функціонери засудили проєкт парку пам'яті та підписали вимогу знищити стіну. Ада з Володимиром відмовилися розробляти проєкт закриття стіни, і за цю роботу взявся Мілецький. Йому запропонували два варіанти: зашити стіну листами з металу та засипати всередину пісок або закрити стіну спеціально розробленими просічно-витяжними листами, які не можна просвітити рентгеном, а простір залити бетоном. Мілецький обрав другий варіант та віддав команду починати знищення стіни. Щоб повністю закрити горельєф, знадобилося 950 тонн бетону.

У 2018 році силами організаторів фестивалю Kyiv Art Week та за підтримки КМДА вдалося відкрити шість квадратних метрів стіни. Виявилося, що на деякі ділянки під виступами бетон не потрапив. Це дає надію, що стіну можна повністю відкрити та реставрувати. На жаль, держава не допомагає. Поки що ми розробили проєкт відновлення ще 100 квадратних метрів стіни, він коштуватиме близько 60 тисяч доларів. Як тільки наш фонд збере хоча б третину грошей, ми почнемо роботи, — розповідає Олександр.
Володимир Мельніченко запрошує всіх охочих відвідати майстерню, адже її двері, як і раніше, відкриті для гостей. Можна прийти подивитися роботи художників або й самому помалювати чи поліпити. Також у майстерні проходять екскурсії, а скоро планують влаштовувати покази фільмів із власної колекції Ади та Володимира. Директоркою музею-майстерні стала Оксана Грушанська-Власова.
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
У творчу майстерню зазирнула
Марина Ніколаєва
Made on
Tilda