Від колискової до весілля: як у музеї Гончара зберігають та розвивають українську культуру
Коли культура українців стала «другосортною» та як нам зараз це виправляти? Чим відрізняються культура села та міста? Як весілля, домашні колискові та радісні щедрівки впливають на культуру? Відповіді знають у музеї Гончара, співробітники якого роблять неймовірні проєкти для збереження та розвитку національних цінностей.
— Українська традиційна культура — це накопичений досвід поколінь українців, в якому відображена історія, світогляд, цінності та смаки народу. Передається вона через матеріальні артефакти та форми нематеріальної спадщини: знання, вміння, мову, обряди, фольклор усний та пісенний, інструментальну музику, народні танці, дитячі ігри. І якщо матеріальний світ крихкий, проте ми можемо його зберегти в музейних формах, то нематеріальна культура пов'язана з усною передачею, а це потребує надзвичайних зусиль для її збереження, оскільки пов'язано із живими носіями традиції.

Місце творення та використання традиційної культури постійно змінюється. Збереження традиції в селах не виглядає оптимістично, вона має перейти до міста та адаптуватись до міського контексту. На цьому шляху багато форм відійдуть і залишаться лише в музеях, архівах, на сторінках наукових видань. Але є значний пласт, зокрема пісенної, інструментальної, танцювальної традиції, традиційне вбрання, предмети побуту, свята та обряди, які мають право на життя і можуть знайти своє місце в сучасному світі. Ми сподіваємось, що наша концепція «жива традиція» і шляхи, якими ми її реалізуємо, сприятимуть збереженню та розвитку найбільш цінних форм традиційної культури.
Головний міф щодо української культури — те, що вона є сільською.

Він виник ще на початку становлення Російської імперії, яка постала на теренах завойованих народів. Цей міф дуже активно впроваджувався в 1970-80-х роках, коли радянська влада форсовано займалася «злиттям націй». Наслідком такого злиття мала стати одна мова, єдиний тип зображальної та музичної культури, всепроникний соцреалізм в літературі. І «зближення міста і села», яке передбачало стирання решток шляхетного стилю і мішанку «пролетарського» й лубочно-«дєрєвєнского».
Світогляд, міфологічні уявлення, мистецькі пам'ятки формувалися на теренах сучасної України впродовж не те що століть, а тисячоліть. А їхнє розмаїття творчо проявлялося в гончарстві, вишивці, ткацтві, різьбярстві тощо, ставало основою як для міської, так і сільської гілок української культури. Гілки відрізнялися якістю й фактурою матеріалу, але їх об'єднувала етнічна картина світу. Ця картина виражалася в єдиній для всіх українській мові, яка теж мала різні стилі: високий шляхетний і так би мовити простонародний. А в архаїчних українських обрядових піснях — колядках і гаївках — відбивається побут як хліборобів, бджолярів, чабанів, так і городян-ремісників, військовиків, князів та їхніх родин. З колядок і веснянок дізнаємося назви дорогих тканин, архітектурні деталі міських жител, елементи багатого одягу шляхетних «пахолків» і ґречних паничів та панночок.
Саме село зберегло для нас ці стародавні свідчення міського українського побуту, бо після окупації іноземними військами нова влада стала запроваджувати іншу мову, іншу систему освіти, інше світобачення. Прояви національної самосвідомості в містах стали загрозою «сепаратизму» і нещадно викорінювалися, а в селах висміювалися, принижувалися. Власне, сама національна культура українців таким чином стала змальовуватися як «другосортна».

Сьогодні маємо по крихті відновити знання про міську гілку нашої культури. І повернути її у своє життя — як повноцінну частину дерева нашого народу, корінь в якого єдиний.

Будь-яке продовження традиції загалом є позитивним. Але ми як музей прагнемо формувати розуміння про те, що є справді традицією, а що є новотворами, які використовують, наприклад, лише традиційну техніку або матеріал. Важливо, щоб люди розумілись на традиції, бо культурні явища, що випробувані часом, мають особливу цінність. У Литві, скажімо, всі традиційні вироби маркуються спеціальним знаком, який надає експертна рада. Таким чином люди вчаться розуміти та розрізняти традицію від самодіяльних і нових явищ. Крім того, ці предмети завжди коштують дорожче.

Для інтерпретації та переосмислення традиції митцям варто глибше знайомитись із традицією, вивчати її, щоб інтерпретації не були поверхневими та не ставали викривленням традиції. Музей завжди відкритий та готовий ділитись цією інформацією, показувати оригінальні зразки.

Є певні ризики та негативні тенденції в цьому полі, коли зі старих речей використовують фрагменти та подають в нових контекстах. Фактично за цим стоїть знищення культурної спадщини. Варто рухатись шляхом створення реконструкцій, створення копій та нових зразків. Бо спадщина надзвичайно цінна і надзвичайно крихка.
Українська традиція продовжує жити у сьогоденні. Вона змінюється відповідно до умов і контексту часу.

Важливо зберегти традиційні свята у максимально можливій повноті обрядів і фольклору.
>

Традиційне вбрання є одним з наших культурних маркерів. Воно несе в собі розмаїття форм, надзвичайно вишукану естетику, культурну та історичну інформацію.
<

Українська кухня є вагомою частиною нашої культурної спадщини. Крім того, це сьогоденний потенціал для бізнесу, розвитку туризму, презентації своєї самобутності з-поміж інших культур.
>

Якщо будемо співати свої традиційні пісні, танцювати народні танці принагідно на святах, то ми напевно будемо емоційно, духовно та фізично більш здорові.
<
Колискові пісні та казки для дітей є цілком тими жанрами, які можуть приносити практичну користь у сьогоденні у процесі виховання дітлахів. Дитячий фольклор може допомагати у розвитку дітей молодшого віку та формувати їм український світогляд.
>

Варто відродити колядки та щедрівки в їх повноцінному багатстві, а також весільні обряди, які ніколи не втратять своєї актуальності як жанр.
<
Традиція здатна об'єднувати людей, — і це ще одна причина, чому ми маємо її поширювати. Нам є що зберігати, бо українська спадщина надзвичайно багата.

Приємно спостерігати за тенденціями появи молоді у сфері традиційних ремесел. Майстри відшивають давній одяг, відтворюють давні прикраси, займаються вишивкою, ткацтвом, створюють реконструкції старовинних інструментів. Молодь цікавиться пісенною, інструментальною, танцювальною традицією. Їх цікавить правдива і давня традиція, без сценічних нашарувань та радянських інтерпретацій. Музей мав ряд співпраць із молодими українськими дизайнерами та стилістами: Світлана Бевза, Наталя Каменська (проєкт «Gunia project»), Віта Кін, Юлія Пеліпас, Веня Брикалін, Марічка Квітка.

Після Революції Гідності зріс інтерес до традиційної народної культури. Це пов'язано з пошуком власної ідентичності, бажанням більше дізнатися про себе — після Майдану ці питання сформулювались у багатьох українців. Але загалом молодь і діти дуже мало знають про українську культуру, і ми розуміємо, що це поле, на якому потрібно докладати значних зусиль.
При музеї вже більше 10 років діє дитяча школа традиційної культури «Орелі». Заняття гурту відвідують не лише діти, а й батьки, що допомагає їм краще розуміти дітей і справу, яку вони пізнають. Учасники «Орелів» разом з керівниками та батьками досліджують та відтворюють різні жанри традиційної народної культури, зокрема народний спів, танці, обряди, ігри, грають на народних музичних інструментах. Починають у віці 2-3 років з найпростіших дитячих забавлянок, скоромовок та народних ігор, а згодом долучаються до старшого складу гурту, де діти співають багатоголосі пісні, вчать традиційні танці, відтворюють обрядові дійства. Учасники гурту їздять в експедиції, записують фольклорні зразки від старих співаків у селах, а також вчаться з ними співати.

У кожного свій шлях до традиційної культури. Хтось приходить через дітей, бажаючи показати або навчити їх українських традицій, а потім і самі дорослі починають знайомитись з українською культурною спадщиною. Молодь часто приходить до музею в пошуках зразків весільних рушників, а потім зацікавлюються весільними традиціями. Іноді люди шукають щось про свої села або регіони, хочуть вивчити історію свого роду. Митці приходять на наші виставки та захоплюють естетикою вишивки, одягу, народної картинки, а потім стають амбасадорами традиційної культури. Багатьох людей зачаровує традиційна музика, народний спів, танці. Здається, що в традиційній культурі все прописано і дуже канонічно, але поруч з тим в ній багато свободи, і це захоплює.

Наш музей не є музеєм у звичному розумінні. Ми — Національний центр народної культури. Серед наших завдань:
збереження матеріальної та нематеріальної спадщини;
просвітницька діяльність;
організація подій і реалізація проєктів, які дають можливість поширити цю спадщину у сучасному світі;
кооперація з сучасними митцями, які інтерпретують спадщину та створюють на її основі нові сучасні культурні продукти.
Ідеї заходів та кооперацій народжуються всередині музею і приходять зовні. Ми відкриті для партнерства, і це сформувало довкола музею широке коло дослідників, науковців, митців, освітян, інституцій регіонального, національного та міжнародного рівнів. Серед них є музиканти, народні майстри, художники, дизайнери, дослідники, бізнесмени, благодійники, які радо долучаються до проєктів і надають усебічну підтримку. Кожен у музеї може запропонувати ідею, бути куратором проєкту, підібрати собі команду для його втілення, а до реалізації долучається майже весь колектив.
80 осіб
працює в музеї
Проєкти бувають різної складності та форм залученості, але зрештою ми їх реалізовуємо. Звісно, наші можливості часто обмежені фінансуванням, його пошук потребує значних додаткових зусиль та вмінь. У нас немає фандрайзерів, а державне фінансування проєктної роботи або мінімальне, або взагалі відсутнє.
19 849 осіб
відвідали музей у 2019
13 992 осіб
відвідали музей у 2020
47 304 переглядів
онлайн-заходів музею у 2020 році
2 000 000 переглядів
відео музею у 2020
Зазвичай музеї експонують близько 10% предметів з усього фонду. Це робиться для того, щоб, по-перше, зберегти предмети, по-друге, періодично оновлювати екпозицію без зміни концепції. Те, що не виставляється постійно, можна побачити на тимчасових виставках, в друкованих виданнях та онлайн. Зараз ми готуємось до реконструкції. В оновленому музеї збільшаться експозиційні площі, плануємо представити зразки традиційної народної культури: народне малярство, іконопис, одяг, рушники та інші вироби з тканини, предмети побуту, а також архівні матеріали.
Фондова збірка музею налічує близько 27000 одиниць зберігання, до початку реконструкції в постійній експозиції було представлено 374 експонати. У майбутній новій експозиції музею буде значно більше виставкових площ, отже, більша частина колекції буде представлена для відвідувачів.

Фонди постійно поповнюється завдяки дарункам дослідників, колекціонерів, народних майстрів, друзів музею, відвідувачів, експедицій. Значну частину музейної збірки власним коштом поповнює директор музею Петро Гончар. Колекція нематеріальної культурної спадщини постійно поповнюється в експедиціях.
Кілька років тому ми отримали унікальний дарунок: родина науковців Євгена та Тетяни Причепіїв зібрала, дослідила і передала до нашої колекції близько 400 одиниць рушників, жіночих і чоловічих сорочок, нафрамиць зі Східного Поділля. Ці речі ми показували на кількох виставках.

Онук Івана Гончара, в миру Іван Гончар, а в монашестві — ієродиякон Януарій, зібрав коштом родини Гончарів-Матвієнко і передав до музею грандіозну колекцію ікон — близько 200 зразків кінця ХІХ — початку ХХ століть. Всі ікони — роботи майстрів слободи Борисівка, що на історичній Слобожанщині, де в минулому був український іконописний центр, а згодом ця територія відійшла до Білгородської області Російської Федерації. У пошуках зразків «борисівських» ікон ієродиякон Януарій за чотири роки обстежив 100 сіл Чернігівщини, Київщини, Одещини, Черкащини.
Народна картина, “Мати і дочка. Портрет Оксани Міщенко з дочкою Ганною, 1933 рік"
Ярмоленко П.М. (1886 – 1953), полотно, олія. 98х71,5 см.Традиційний народний стрій із села Строкова Переяслав-Хмельницького району Київської області (сорочка, спідниця, фартух, керсетка).
Фрагмент вишивки з рушника
Середина 20 століття з міста Гадяч Полтавської області; крамна бавовняна тканина, муліне, гладь у прикріп, стебловий шов, гачкування.
Ікона тридільна "Святий Миколай, Трійця Новозавітна, Свята Варвара"
Друга половина XIX ст. Черкаська обл., Смілянський р-н, с.Сунки Полотно, олія 70 х 117,4
Червоний гуцульський сердак
Кінець XIX століття с. Білоберізка, Івано-Франківська області; пошитий сердак з доморобного сукна, декорований вишиттям, косичками та кутасиками.
Музей є комунальним закладом, фінансується з київського міського бюджету. Ми постійно пишемо грантові проєкти, намагаємось залучати меценатів.

Серед реалізованих коштом меценатів проєктів:

Благодійний фонд «Коло» та Валерій Холодило три роки підтримували роботу дитячої фольклорної школи «Орелі».

Завдяки благодійним коштам Петра Порошенка минулого року ми здійснили дві музейні фольклорно-етнографічні експедиції.

За останні роки отримали кілька грантів від Українського культурного фонду, зокрема на реалізацію проєктів «Ніч традиційного танцю» та «Поліфонія — колекція європейської пісенної спадщини, що зникає».

Міжнародний проєкт «Поліфонія» ми реалізували за підтримки програми Європейського Союзу «Креативна Європа».
Ми досить активні в соцмережах: на сторінці у фейсбуці — понад 40 тисяч підписників, в інстаграмі — понад 12 тисяч. Постійно працюємо над різними форматами, експериментуємо з подачею. Для нас важливо, щоб контент був практичним, корисним і демонстрував красу традиційної культури та її актуальність й сьогодні. Один із таких великих проєктів — «Різдво у місті». По суті це практичний матеріал про те, як у сучасних умовах створити настрій справжнього українського Різдва.
Щороку працюємо над розвитком проєктів міжнародної співпраці. У докарантинному 2019 році відбирали та організовували поїздки народних майстрів та фольклорних гуртів на закордонні міжнародні фестивалі традиційної культури до Польщі, Німеччини, Туреччини, Естонії, Узбекистану.

Українську традиційну культуру знають дуже мало та часто мають викривлені уявлення про неї, тому нам потрібно ще багато відкрити та розповісти українській та зарубіжній аудиторії. Участь у таких проєктах беруть і носії традиції переважно старшого віку, і талановиті представники молодого покоління.
У 2017-2019 роках ми реалізували міжнародний проєкт «Поліфонія» у співпраці з Угорщиною та Францією. Його головними завданнями були фіксація останньої живої пісенної традиції, впорядкування фольклорного архіву та інтеграція української культурної спадщини до сучасного світового контексту. Ми записали більш як 2000 народних пісень у 100 селах різних регіонів України найсучаснішими технологіями й створили сайт з відкритим доступом для всього світу. Накопичену століттями українську спадщину представили у відкритому доступі з багатоканальним записом голосів, високою якістю відео, розшифрованими текстами пісень. Жанри, виконавці та регіони були детально описані. В рамках проєкту відбулися концерти в Україні, Угорщині, Франції, де музиканти та актори з різних країн інтерпретували український фольклор.
>
Серед цікавих та улюблених нами подій є «Ніч традиційного танцю», яку ми заснували у 2015 році з нагоди Міжнародного дня музеїв. Це одна з найбільших подій для поціновувачів живої традиційної музики й танців. На майданчику Ночі збираються різні покоління і, завдяки передачі досвіду від старших до молодших, забезпечується успадкування традицій. Ніч відроджує давню традицію несценічного танцю.
<
«Мами-українки на фотографіях початку ХХ століття» — це була перша онлайн-виставка Музею Івана Гончара на платформі Google Art & Culture. Ми відкрили її у жовтні 2020 року, але вона й досі доступна для перегляду. В основі виставки — давні світлини матерів та дітей з мистецького історико-етнографічного альбому Івана Гончара «Україна й Українці». Щоби доповнити досвід глядача, кожна фотографія супроводжується науковими фактами про материнство з етнографічних досліджень Оксани Кісь та звучанням автентичних колискових з нашого проєкту «Поліфонія». Виставка доступна для перегляду двома мовами — англійською та українською. За перший місяць експонування виставка зібрала 1002 переглядів з різних куточків світу.
>
Серед інших проєктів та співпраць можна виділити:
співпраця з українським брендом хусток Oliz. Це інтеграція традиції в сучасний світ моди через давній елемент одягу — хустку, яка постає в переосмисленому форматі як аксесуар в стилі фʼюжн. Спільно ми надрукували один із шедеврів з музейної колекції — Козака Мамая — картину XIX століття, що є своєрідним духовним символом. Також розробили кілька хусток з принтами з керамічних виробів.
Проєкт «Ґрунт» — конференція на тему українських етно-естетик. Це презентація традицій та форм роботи з нею для збереження пам'яті про коріння, вивчення впливу народних естетик на сучасне мистецтво, культурну дипломатію та національну ідентифікацію.
Курс лекцій про історію традиційного народного вбрання середини ХІХ — середини ХХ століть, яку створила наша співробітниця Олександра Сторчай. Це 20 лекцій, які охопили майже всі етнографічні регіони України. Кожна лекція була доповнена майстер-класами з вивчення різних технік традиційної народної вишивки.
Спільний соціально-культурний проєкт до Дня вишиванки з мережею АЗК «WOG» та за участі Арсенія Фінберга, громадського діяча, засновника агенції авторських екскурсій «Цікавий Київ». Разом ми зняли відео-екскурсію «Всесвіт української вишивки» на основі зразків традиційного вбрання з фондової збірки музею.
Разом з Укрпоштою ми постійно видаємо серії марок з наших фондових колекцій. У 2020 році дві українські поштові марки стали кращими на міжнародному конкурсі Nexofil Award 2020 (Мадрид, Іспанія). Серед них марка зі зразком вишивки з Музею Івана Гончара «Сорочка (фрагмент). Чернігівська область» із серії «Українська вишивка — код нації».
Проєкт «Ми в ефірі плюс» — цикл дитячих пізнавальних культурно-мистецьких народознавчих телепрограм із перекладом українською та жестовою мовою.
У цьому році святкуємо 110-ту річницю від дня народження Івана Гончара, етнографа, скульптора, живописця, громадського та культурного діяча, фундатора Музею Івана Гончара. Ми готуємо низку заходів, зокрема, серед яких конференції, виставки, концерти та презентації нових проєктів.

Головним нашим здобутком за останні два роки є створення проєкту майбутнього оновленого Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара», який, як ми мріємо та сподіваємося, має постати у найближчі два роки. Нам дуже хочеться поділитись візуалізацією концепції попереднього архітектурного проєкту, який створили фахівці архітектурного бюро ZOTOV&CO.

Щоб майбутній музей оновився не лише фізично, а й наповнився новими сенсами та формами роботи, разом з експерткою Катериною Кравчук створили стратегію розвитку музею на 5 років.

Спільно з дизайнеркою Оленою Старанчук ми розробили нову айдентику музею, яку ми плануємо запустити в оновленому музеї.
Музей Івана Гончара
фейсбук, інстаграм.
Поділилися деталями життя музею його співробітники: Вікторія Куцурук, Мирослава Вертюк, Юлія Новосельцева, Ярослава Музиченко, Юлія Степанченко, Катерина Демерза.

Світлини надані НЦНК "Музей Івана Гончара".
Фотографи: Юлія Остроушко, Настя Телікова, Ольга Зарко,
Богдан Пошивайло та Дарія Сухоставець.
Сподобалася стаття? Подякуй автору!
Про музей дізнавалася
Марина Курильчук
Made on
Tilda