— Українська традиційна культура — це накопичений досвід поколінь українців, в якому відображена історія, світогляд, цінності та смаки народу. Передається вона через матеріальні артефакти та форми нематеріальної спадщини: знання, вміння, мову, обряди, фольклор усний та пісенний, інструментальну музику, народні танці, дитячі ігри. І якщо матеріальний світ крихкий, проте ми можемо його зберегти в музейних формах, то нематеріальна культура пов'язана з усною передачею, а це потребує надзвичайних зусиль для її збереження, оскільки пов'язано із живими носіями традиції.

Місце творення та використання традиційної культури постійно змінюється. Збереження традиції в селах не виглядає оптимістично, вона має перейти до міста та адаптуватись до міського контексту. На цьому шляху багато форм відійдуть і залишаться лише в музеях, архівах, на сторінках наукових видань. Але є значний пласт, зокрема пісенної, інструментальної, танцювальної традиції, традиційне вбрання, предмети побуту, свята та обряди, які мають право на життя і можуть знайти своє місце в сучасному світі. Ми сподіваємось, що наша концепція «жива традиція» і шляхи, якими ми її реалізуємо, сприятимуть збереженню та розвитку найбільш цінних форм традиційної культури.

Світогляд, міфологічні уявлення, мистецькі пам'ятки формувалися на теренах сучасної України впродовж не те що століть, а тисячоліть. А їхнє розмаїття творчо проявлялося в гончарстві, вишивці, ткацтві, різьбярстві тощо, ставало основою як для міської, так і сільської гілок української культури. Гілки відрізнялися якістю й фактурою матеріалу, але їх об'єднувала етнічна картина світу. Ця картина виражалася в єдиній для всіх українській мові, яка теж мала різні стилі: високий шляхетний і так би мовити простонародний. А в архаїчних українських обрядових піснях — колядках і гаївках — відбивається побут як хліборобів, бджолярів, чабанів, так і городян-ремісників, військовиків, князів та їхніх родин. З колядок і веснянок дізнаємося назви дорогих тканин, архітектурні деталі міських жител, елементи багатого одягу шляхетних «пахолків» і ґречних паничів та панночок.

Саме село зберегло для нас ці стародавні свідчення міського українського побуту, бо після окупації іноземними військами нова влада стала запроваджувати іншу мову, іншу систему освіти, інше світобачення. Прояви національної самосвідомості в містах стали загрозою «сепаратизму» і нещадно викорінювалися, а в селах висміювалися, принижувалися. Власне, сама національна культура українців таким чином стала змальовуватися як «другосортна».

Сьогодні маємо по крихті відновити знання про міську гілку нашої культури. І повернути її у своє життя — як повноцінну частину дерева нашого народу, корінь в якого єдиний.

Будь-яке продовження традиції загалом є позитивним. Але ми як музей прагнемо формувати розуміння про те, що є справді традицією, а що є новотворами, які використовують, наприклад, лише традиційну техніку або матеріал. Важливо, щоб люди розумілись на традиції, бо культурні явища, що випробувані часом, мають особливу цінність. У Литві, скажімо, всі традиційні вироби маркуються спеціальним знаком, який надає експертна рада. Таким чином люди вчаться розуміти та розрізняти традицію від самодіяльних і нових явищ. Крім того, ці предмети завжди коштують дорожче.

Для інтерпретації та переосмислення традиції митцям варто глибше знайомитись із традицією, вивчати її, щоб інтерпретації не були поверхневими та не ставали викривленням традиції. Музей завжди відкритий та готовий ділитись цією інформацією, показувати оригінальні зразки.

Є певні ризики та негативні тенденції в цьому полі, коли зі старих речей використовують фрагменти та подають в нових контекстах. Фактично за цим стоїть знищення культурної спадщини. Варто рухатись шляхом створення реконструкцій, створення копій та нових зразків. Бо спадщина надзвичайно цінна і надзвичайно крихка.

Українська традиція продовжує жити у сьогоденні. Вона змінюється відповідно до умов і контексту часу.

Традиція здатна об'єднувати людей, — і це ще одна причина, чому ми маємо її поширювати. Нам є що зберігати, бо українська спадщина надзвичайно багата.

Приємно спостерігати за тенденціями появи молоді у сфері традиційних ремесел. Майстри відшивають давній одяг, відтворюють давні прикраси, займаються вишивкою, ткацтвом, створюють реконструкції старовинних інструментів. Молодь цікавиться пісенною, інструментальною, танцювальною традицією. Їх цікавить правдива і давня традиція, без сценічних нашарувань та радянських інтерпретацій. Музей мав ряд співпраць із молодими українськими дизайнерами та стилістами: Світлана Бевза, Наталя Каменська (проєкт «Gunia project»), Віта Кін, Юлія Пеліпас, Веня Брикалін, Марічка Квітка.

Після Революції Гідності зріс інтерес до традиційної народної культури. Це пов'язано з пошуком власної ідентичності, бажанням більше дізнатися про себе — після Майдану ці питання сформулювались у багатьох українців. Але загалом молодь і діти дуже мало знають про українську культуру, і ми розуміємо, що це поле, на якому потрібно докладати значних зусиль.

При музеї вже більше 10 років діє дитяча школа традиційної культури «Орелі». Заняття гурту відвідують не лише діти, а й батьки, що допомагає їм краще розуміти дітей і справу, яку вони пізнають. Учасники «Орелів» разом з керівниками та батьками досліджують та відтворюють різні жанри традиційної народної культури, зокрема народний спів, танці, обряди, ігри, грають на народних музичних інструментах. Починають у віці 2-3 років з найпростіших дитячих забавлянок, скоромовок та народних ігор, а згодом долучаються до старшого складу гурту, де діти співають багатоголосі пісні, вчать традиційні танці, відтворюють обрядові дійства. Учасники гурту їздять в експедиції, записують фольклорні зразки від старих співаків у селах, а також вчаться з ними співати.

У кожного свій шлях до традиційної культури. Хтось приходить через дітей, бажаючи показати або навчити їх українських традицій, а потім і самі дорослі починають знайомитись з українською культурною спадщиною. Молодь часто приходить до музею в пошуках зразків весільних рушників, а потім зацікавлюються весільними традиціями. Іноді люди шукають щось про свої села або регіони, хочуть вивчити історію свого роду. Митці приходять на наші виставки та захоплюють естетикою вишивки, одягу, народної картинки, а потім стають амбасадорами традиційної культури. Багатьох людей зачаровує традиційна музика, народний спів, танці. Здається, що в традиційній культурі все прописано і дуже канонічно, але поруч з тим в ній багато свободи, і це захоплює.

Наш музей не є музеєм у звичному розумінні. Ми — Національний центр народної культури. Серед наших завдань:

Проєкти бувають різної складності та форм залученості, але зрештою ми їх реалізовуємо. Звісно, наші можливості часто обмежені фінансуванням, його пошук потребує значних додаткових зусиль та вмінь. У нас немає фандрайзерів, а державне фінансування проєктної роботи або мінімальне, або взагалі відсутнє.

Зазвичай музеї експонують близько 10% предметів з усього фонду. Це робиться для того, щоб, по-перше, зберегти предмети, по-друге, періодично оновлювати екпозицію без зміни концепції. Те, що не виставляється постійно, можна побачити на тимчасових виставках, в друкованих виданнях та онлайн. Зараз ми готуємось до реконструкції. В оновленому музеї збільшаться експозиційні площі, плануємо представити зразки традиційної народної культури: народне малярство, іконопис, одяг, рушники та інші вироби з тканини, предмети побуту, а також архівні матеріали.

Кілька років тому ми отримали унікальний дарунок: родина науковців Євгена та Тетяни Причепіїв зібрала, дослідила і передала до нашої колекції близько 400 одиниць рушників, жіночих і чоловічих сорочок, нафрамиць зі Східного Поділля. Ці речі ми показували на кількох виставках.

Онук Івана Гончара, в миру Іван Гончар, а в монашестві — ієродиякон Януарій, зібрав коштом родини Гончарів-Матвієнко і передав до музею грандіозну колекцію ікон — близько 200 зразків кінця ХІХ — початку ХХ століть. Всі ікони — роботи майстрів слободи Борисівка, що на історичній Слобожанщині, де в минулому був український іконописний центр, а згодом ця територія відійшла до Білгородської області Російської Федерації. У пошуках зразків «борисівських» ікон ієродиякон Януарій за чотири роки обстежив 100 сіл Чернігівщини, Київщини, Одещини, Черкащини.

Музей є комунальним закладом, фінансується з київського міського бюджету. Ми постійно пишемо грантові проєкти, намагаємось залучати меценатів.

Серед реалізованих коштом меценатів проєктів:

Благодійний фонд «Коло» та Валерій Холодило три роки підтримували роботу дитячої фольклорної школи «Орелі».

Завдяки благодійним коштам Петра Порошенка минулого року ми здійснили дві музейні фольклорно-етнографічні експедиції.

За останні роки отримали кілька грантів від Українського культурного фонду, зокрема на реалізацію проєктів «Ніч традиційного танцю» та «Поліфонія — колекція європейської пісенної спадщини, що зникає».

Міжнародний проєкт «Поліфонія» ми реалізували за підтримки програми Європейського Союзу «Креативна Європа».

Щороку працюємо над розвитком проєктів міжнародної співпраці. У докарантинному 2019 році відбирали та організовували поїздки народних майстрів та фольклорних гуртів на закордонні міжнародні фестивалі традиційної культури до Польщі, Німеччини, Туреччини, Естонії, Узбекистану.

Українську традиційну культуру знають дуже мало та часто мають викривлені уявлення про неї, тому нам потрібно ще багато відкрити та розповісти українській та зарубіжній аудиторії. Участь у таких проєктах беруть і носії традиції переважно старшого віку, і талановиті представники молодого покоління.

Серед інших проєктів та співпраць можна виділити:

У цьому році святкуємо 110-ту річницю від дня народження Івана Гончара, етнографа, скульптора, живописця, громадського та культурного діяча, фундатора Музею Івана Гончара. Ми готуємо низку заходів, зокрема, серед яких конференції, виставки, концерти та презентації нових проєктів.

Головним нашим здобутком за останні два роки є створення проєкту майбутнього оновленого Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара», який, як ми мріємо та сподіваємося, має постати у найближчі два роки. Нам дуже хочеться поділитись візуалізацією концепції попереднього архітектурного проєкту, який створили фахівці архітектурного бюро ZOTOV&CO.

Щоб майбутній музей оновився не лише фізично, а й наповнився новими сенсами та формами роботи, разом з експерткою Катериною Кравчук створили стратегію розвитку музею на 5 років.

Спільно з дизайнеркою Оленою Старанчук ми розробили нову айдентику музею, яку ми плануємо запустити в оновленому музеї.