У Радянському Союзі існувало потрійне навантаження на жінку: вона виконувала професійні обов'язки, працюючи повний робочий день. На ній були й домашні справи, в тому числі виховання дітей і догляд за родичами похилого віку. Культ матері, який транслювався в СРСР, мав банальну прагматичну причину — сприяти збільшенню народонаселення. У радянський період допомогу виплачували тільки з четвертого малюка, а середньостатистична сім'я мала до трьох дітей. Державі насамперед потрібні були матері-працівниці.

Чоловік радянського періоду вважав, що хатні справи і виховання дітей — суто жіноча справа. Така гендерна система сприяла поступовій атрофії відповідальності чоловіків за сім'ї. Конституція СРСР 1977-го визначала роль жінки в суспільстві як «трудівниці, матері, виховательки своїх дітей і домогосподарки». При цьому головою родини визнавався саме чоловік.

Відлуння стереотипу «працююча мати» ми спостерігаємо і зараз. Але все ж у сучасній родині стосунки стають більш рівноправними, жінка вже не визнається як підпорядкована чоловіку. Чоловіки дедалі частіше зазначають, що вони якщо не постійно, то хоча б час від часу докладають зусиль до виконання домашніх справ, виховання дітей. За останні п'ять років поступово зменшується кількість тих, хто говорить, що в їхній парі переважно жінка готує їсти та виховує дітей. Водночас зростає кількість тих, хто говорить, що головування в сім'ї — це спільна справа обох. Проте і зараз згідно з соціологічними дослідженнями жінка виконує втричі більше домашньої роботи. І це не залежить від того, працює жінка чи є домогосподаркою.

Після революції радянські жінки отримали можливість займатися професійною діяльністю та здобувати освіту, і це зробило їх більш незалежними, ніж жительок європейських країн. У деяких з них до середини ХХ століття жінка не мала права на вищу освіту або роботу у певних професійних сферах. Наприклад, у Франції лише у 60-х роках були законодавчо зрівняні права чоловіків та жінок.

Право на працю та освіту накладало свій відбиток на сімейне життя. Завжди у всіх суспільствах професійна позахатня робота цінувалася вище, бо вона надавала соціальний статус та матеріальну незалежність. Жінка, яка займалася винятково домашнім господарством, мала нижчий соціальний статус. У радянський період жінок-домогосподарок вважали ледащими, дражнили «баринями».

Подібне ставлення характерне і для сучасного суспільства. Згідно з дослідженнями вищий соціальний статус і визнання має та особа, яка займається професійною діяльністю. Суспільство не визнає як цінність щоденну домашню роботу. Стереотип працюючої матері та дружини зберігався досить довго. І тепер вищий соціальний статус, навіть авторитет у власних дітей, має жінка, яка реалізована у професійній сфері і не є лише дружиною та матір'ю.

Традиційно в Україні жінки мають високий рівень освіти. Їх у нас дещо більше, ніж чоловіків. Жінка активно працює і виходить у галузі, які раніше були для неї закриті: нещодавно у військовій сфері значно розширили перелік таких посад, в IT-сферу також активно входять жінки. Взагалі гендерне питання зараз на слуху. Такі фактори, як зростання фінансової незалежності жінок, їхня освіченість, можливості корегувати репродуктивну поведінку, готовність брати на себе відповідальність за народження та виховання дітей, звісно, впливають на родини.

У переліку рис стандартного радянського чоловіка були всі ознаки мужності в уявленні тодішнього суспільства. Традиційно вважалося: чоловік має бути сильним, мужнім, вольовим, вміти заробляти. Постулатом такого виховання була фраза, що хлопчики не плачуть. Відповідно чоловіки не готові були говорити про свої почуття, обговорювати стосунки тощо. І почасти це призводило до відчуження в подружніх стосунках та продовження шлюбу лише тому, що розлучення засуджувались соціумом, а разом простіше було вижити в економічному плані.

Ці стереотипи і зараз впливають на стосунки в родинах. Якщо чоловік вважає, що не відповідає ідеалу, прийнятому у соціумі, у нього знижується самооцінка, він відчуває внутрішній дискомфорт. Професійна реалізація все ще вважається обов'язком та потребою переважно для чоловіків.

Але поступові зміни відбуваються. Так, у сучасного чоловіка змінюється уявлення про свою маскулінність, воно розширюється. Чоловіки хочуть разом з жінками виховувати дітей, говорять про важливість емоційного контакту, комунікацій в родині. Сучасні чоловіки готові обговорювати сімейні проблеми.

Є стереотип, що сучасні киянки вимагають від партнерів перш за все великих матеріальних статків. Насправді навіть у першу п'ятірку вимог до чоловіка українки не включають матеріальну забезпеченість. Натомість вони цінують розум, почуття гумору, вміння слухати і чути, здатність до саморозвитку і реалізації.

У радянській родині існувала впевненість, що фінансове забезпечення родини має лежати на плечах чоловіка. Але практика життя доводила, що без фінансового внеску обох членів подружжя вижити було практично неможливо. Жінки працювали, але традиційно їхня праця була менш оплачуваною.

Впевненість, що забезпечити родину має саме чоловік, зберігається і у сучасній родині. Заробіток грошей є сферою відповідальності чоловіків, вважають дві третини респондентів. 20% пар зазначили, що заробляють однаково. 13% сказали, що більше заробляє жінка.

Чоловіки та жінки зазначають, що спільним бюджетом може розпоряджатися жінка, а найважливіші фінансові питання вирішуються разом. Хоча приблизно однакова кількість чоловіків і жінок говорять про спільне розвʼязання питань щодо розпоряджання бюджетом, відпочинку та головування, у цих питаннях спостерігається конкуренція. Наприклад, стосовно «головування» 21% жінок та 29% чоловіків зазначили, що ця роль належить їм.

У радянській родині існувала впевненість, що переважна роль у вихованні дитини належить жінці, матері. Однак важливу роль у вихованні відігравало старше покоління. Часто бабусі-дідусі визначали, у яких гуртках займатимуться онуки, як проведуть літній відпочинок і навіть виступали безпосередніми організаторами відвідування гуртків та організації відпочинку.

У сучасній родині ця роль традиційно закріплена за жінкою. Але чоловіки починають вголос говорити про те, що їх не влаштовує, коли їх відсторонюють від виховання дітей. Сучасні київські батьки воліють, щоб їхні діти спілкувалися з бабусями-дідусями, але наразі спілкування має більш дорадчу, дозвіллєву манеру, аніж декларативний характер радянського та пострадянського періоду, коли старше покоління активно «будувало» стосунки всередині молодої родини.

Вплив старшого покоління, особливо післявоєнного, на життя київських родин був суттєвим. Скоріше він відчувався зі сторони старшої жінки та був обумовлений втратами та травмами Другої світової війни. У той час головою родини часто ставала найстарша жінка роду.

У дев'яностих економічна ситуація була настільки важкою та несприятливою, що більшість молодих родин вимушено проживала разом з кількома поколіннями родичів. Часто головувала в такій родині теща або свекруха, а молодому подружжю досить довго доводилося знаходитись у ролі дітей. Така ситуація ставала однією з головних причин розлучень.

Сучасні кияни обирають окреме проживання. Більшість готова навіть до фінансових ускладнень, щоб винаймати житло. Родини відокремлюються від спільного проживання зі старшим поколінням. Тому вплив старших зменшився. Традиційно в Україні поважають старше покоління, але визначальної ролі у стосунках більшості київських родин воно вже не відіграє. Чоловіки та жінки воліють не розповідати про свої стосунки батькам. Відповідно суттєво зменшилася кількість розлучень, зумовлених втручанням старшого покоління у стосунки подружжя.

Після Другої світової війни кількість шлюбів в Україні постійно зростала — з майже 400 тисяч у 1946 році до 482 тисяч у 1990-му. Після 1990-го почалося зменшення, найбільше зниження відбулося у 2000 році. За останні 30 років кількість шлюбів зменшилась майже у 3 рази.

Проте Київ вирізняється з загальноукраїнської картини. Минулого року столиця стала рекордсменкою з укладання шлюбів. У 2010 році в місті було зареєстровано майже 22 тисячі шлюбів, а в 2019 — майже 29 тисяч. Росте Київ — зростає і кількість шлюбів.

У радянські часи цивільний шлюб частково визнавався законом, проте суспільство сприймало як цінність винятково офіційний союз. Незадокументовані партнерські стосунки мали низький статус, не сприймалися та засуджувалися суспільством.

Сучасні форми шлюбу трансформуються. Незареєстрований шлюб цілком нормально сприймається соціумом. Більш видимими стали поліаморні шлюби — домовленість між чоловіком та жінкою, що вони можуть мати інших партнерів, але це не є приводом для розірвання їхніх стосунків.

47% опитаної молоді схвально ставиться до незареєстрованих стосунків. Хтось вважає, що це дає змогу краще пізнати один одного. Інших лякає процедура офіційної реєстрації та подальша відповідальність, до якої вони не завжди готові.

Для України також характерні повторні шлюби, причому більше можливостей для цього мають все ж чоловіки.

Хоча спочатку радянські ідеологи декларували свободу розлучень, дуже скоро ставлення до них змінилося. У післявоєнний час влада ввела ряд законодавчих обмежень, які робили розлучення дуже довгим та дорогим процесом. Наприклад, потрібно було заздалегідь подати в газету оголошення про майбутнє судове засідання з приводу розлучення. Пом'якшили процедуру лише у середині сімдесятих. Тоді вона стала досить близькою до сучасної: якщо пара не мала дітей та майнових суперечок, розлучення можна було оформити прямо в РАЦСі.

Зараз майже кожен третій київський шлюб розривається у перші п'ять років подружнього життя. Розлучаються 44,3% подружніх пар. А якщо враховувати ще і неофіційні шлюби, які також розпадаються, то рівень розлучень сягне 61%. Ця тенденція характерна не лише для Києва та України, а для Європи та світу в цілому.

У нас ініціатором розірвання шлюбу переважно є жінка. А основними причинами розлучень стають зловживання алкоголем, насильство, відсутність почуттів, проблеми в комунікації з партнером, конфлікт через житлові та матеріальні проблеми, ревнощі, зрада, відсутність співчуття, поваги, довіри.

На початку пандемії експерти прогнозували збільшення кількості розлучень, але поки цього не сталося. Виявилося, що сім'ї у кризових ситуаціях воліють залишатися разом. Тож кількість розлучень по країні у минулому році трохи знизилася.

Цікаво, що на початку шістдесятих радянські чоловіки вступали у перший шлюб десь у тридцять років, жінки — після 27-ми. А у дев'яностих середній шлюбний вік знизився до 22-24 років і наблизився до дореволюційних показників.

На сьогодні шлюбний вік чоловіків — близько 30 років, для жінок — майже 27 років. В Києві найбільша кількість зареєстрованих шлюбів знаходиться у категорії 25-29 років.

Ще напередодні Другої світової війни у радянських родинах народжувалося в середньому по четверо і більше дітей. У шістдесяті-сімдесяті роки українські сім'ї мали в середньому по двоє дітей. До цього часу суттєво розширилася практика родинного обмеження народжуваності. Показник народжуваності в радянській Україні був нижчим за середні показники СРСР.

Зараз більшість українських сімей має одну дитину. Більш ніж у 80% міських сімей росте лише одна дитина. 18% сімей виховують двох дітей, трьох мають трохи більше ніж 1,5% родин. Водночас Київ є абсолютним лідером з народжуваності в країні. Демографічна криза характерна не лише для України, а й загалом для Європи.

У післявоєнний час радянське законодавство ввело термін «мати-одиначка». Такими ставали всі матері, які народжували дітей поза шлюбом. Ці жінки не могли претендувати на будь-яку допомогу батька дитини. Дітям у свідоцтві про народження в графі «батько» ставили прочерк, що стигматизувало кілька поколінь радянських дітей. Змінилася ситуація лише у сімдесяті роки, коли дані про батька позашлюбної дитини стали вносити зі слів матері. У 1975 році лише 9% дітей в Україні народжувалися поза шлюбом.

Зараз в Україні 22% від загальної кількості дітей народжені поза офіційним шлюбом. У деяких європейських країнах цей показник складає 50%. Важливо, що українське суспільство вже не засуджує народження дітей поза шлюбом. Жінки відчувають себе доволі впевнено, мають фінансову незалежність, є освіченими та відповідальними. Тому можуть собі дозволити народити дитину, маючи таке бажання. За даними перепису населення 2001 року в Україні проживало 2,3 млн неповних сімей, серед яких 3/4 — материнські сім'ї.

Восьмигодинний робочий день радянської людини гарантував населенню 16 годин вільного часу. Звісно, певну частину цього часу займали сон, відпочинок та повсякденні справи. Вільний час київські родини витрачали на спорт, читання, походи в кіно, театри, музеї, прогулянки, спілкування та просто бездіяльний відпочинок. Кияни, як жителі столиці УРСР, мали широкий перелік можливих занять та розваг у порівнянні з жителями інших міст республіки.

І зараз список розваг київської родини дещо відрізняється від такого ж списку родин з інших міст країни. Київська родина активна. Хто ініціатор розваг? 39% жінок та 30% чоловіків кажуть, що організація відпочинку для родини — то їхній обов'язок.

Кияни зазначають, що ведуть активний спосіб життя, ходять на прогулянки, екскурсії, в кінотеатри. Менший відсоток відвідує театри, музеї. Але дозвілля середньостатистичного українця — це перебування у соцмережах, перегляд ТБ, слухання радіо та читання книг. Для киян читання книг входить до трійки основних дозвіллєвих практик. Регулярно займається спортом приблизно 15% українців, водночас чверть киян говорить, що займається спортом. Звісно, що міське життя дає більше можливостей і стимулює до активних форм відпочинку та долучення до культурних подій.