— Колись юний киянин Анатолій Мазаракі обрав навчання у торговельно-економічному. Чому ви зробили такий вибір?

— Це був наймолодший виш Києва. Його створили у 1966 році, а я поступав у 1967-му. Розумів, що це перспективний, єдиний у своєму роді заклад. Інших подібних у столиці не було. Мав альтернативу: довго дивився на плакат, який інформував, що інститут Карпенка-Карого запрошує навчатися економіки кінематографії. Але зробив вибір на користь торговельно-економічного. Вступив, коли мені ще не було 17 років.

— Судячи з біографічних довідок, ви досить стрімко робили кар'єру. Як це вдалося?

— Пощастило, що у житті зустрічалися сильні та розумні люди, які вчили мене, довіряли мені та бачили відповідні результати моєї роботи.

— Ті роки вашої роботи прийшлися на непростий період підготовки Києва до Олімпіади-80. Як мінялися тоді київська торгівля та сфера громадського харчування?

— Існувала велика програма, до виконання якої були залучені люди з багатьох галузей. Для Києва це стало величезним поштовхом. Відкривалися магазини, кафе, ресторани. Запроваджувалися нові методи роботи, з'являлися нові товари. Наприклад, пепсі-кола, якої раніше у Радянському Союзі не бачили. Ми дізналися про обслуговування з використанням одноразового посуду, бо до того не використовували картонних тарілок, пластмасових виделок.

А головне — проводилася велика кадрова робота. Створили спеціальні програми з підготовки офіціантів, продавців, інших фахівців, багато з них — з вивченням англійської. Подія такого масштабу завжди дає поштовх розвитку. Так сталося і тоді. За ініціативи «Інтуристу» відкрили технікум готельного господарства для підготовки кадрів для об'єктів, які мали обслуговувати Олімпіаду.

Але було б помилкою вважати, що прогресивні торговельні об'єкти з'явилися у Києві тільки у той час. Насправді вони будувалися ще до Другої світової війни. Під час війни практично всі були зруйновані. Взагалі якщо говорити про розвиток торгівлі у ті часи, я б розділив питання на два етапи. Перший — все, що було зроблено, відкрито після війни. Відбудували Хрещатик та Центральний універмаг. Відповідно відкривалися магазини на головній вулиці країни. Те ж стосується кафе та ресторанів. Зростав добробут, що давало поштовх бурливому розвитку цих сфер.

Але більш масштабне зростання прийшлося на сімдесяті-вісімдесяті. Вироблялося більше товарів, треба було мати більше місць для продажу та обслуговування. Створювалися об'єкти з передовими методами роботи. Після війни ще не знав про магазини із самообслуговуванням, а тоді почали активно створювати універсами. Це магазини того типу, який ми зараз називаємо супермаркетами. З'являлися великі торговельні центри — Будинок меблів, наприклад.

— Тобто нові форми змінили торгівлю?

— Є речі, яких не бачить покупець, але без них нормальна торгівля неможлива. Так поставали нові вимоги перед промисловістю — випускати товари фасовані, гарно упаковані. Щоб своєчасно та якісно доставляти їх, треба мати відповідний транспорт — рефрижератори, спеціальні авто для транспортування хлібобулочних виробів і так далі. Потрібне те, що зараз називають логістикою, — гуртова торгівля, склади, бази, де промисловий асортимент перетворюється в роздрібний.

Я мав до цього безпосередній стосунок, бо очолював Республіканський проєктно-технологічний інститут торгівлі, де проєктувалися нові об'єкти, конструювалася нова техніка для торговельних об'єктів. Також очолював науково-виробниче об'єднання «Торгпрогрес». Крім названого інституту, в об'єднання входили три заводи, які виготовляли все потрібне для торгівлі. І зараз можна зустріти розроблені у нас павільйони, які у народі прозвали «стєкляшками». Такі об'єкти швидкого будівництва було досить ефективними. І такого хаосу, який зараз є у Києві з МАФами, не існувало. То були серйозно обладнані об'єкти з дотриманням правил торгівлі та санітарії. Ціла наука визначала місця їх розташування.

Є ще одна важлива сторона, про яку мало хто пам'ятає. Я маю на увазі харчування людей за місцем роботи та навчання. У той час приблизно 70-80% мережі закладів громадського харчування — це були заклади при заводах, інститутах. Коли будувався масив Троєщина, створили спеціальну фабрику для забезпечення харчуванням будівельників, а потім і місцевих мешканців.

— Які головні недоліки та проблеми радянської торгівлі можете назвати?

— Чого бракувало? В першу чергу — достатньої кількості високоякісних товарів. Як відомо, існував постійний дефіцит: населення мало гроші, але не мало можливості витрачати їх на бажане та необхідне. Також серйозно відставали у галузі інформатики, використанні відповідної електронно-обчислювальної техніки. Тільки наприкінці дев'яностих в Україні була масово запроваджена технологія продажів за допомогою штрих-кодів. А в західній Європі та США вона широко використовувалася вже у вісімдесяті роки.

Сьогодні торгівля — це сфера найвищої зайнятості, вона забезпечує наповнення бюджету країни. Доходи бюджету переважно виникають з торговельного обороту. Радянська торгівля успішно виконувала цю функцію, але їй шкодили нерозумні рішення. Наприклад, антиалкогольна кампанія призвела до масового незадоволення та втрат бюджету.

Загалом торгівля — ознака цивілізації. Сучасна цивілізація не була б такою, якби не розвиток торгівлі. На які гроші створені світові пам'ятки культури, шедеври архітектури та мистецтва? На гроші від торгівлі! Розвиток торгівлі дав поштовх географічним відкриттям, розвитку театру, культури, мистецтва, медицини, освіти та багатьом іншим видам діяльності.

— Чому ви не стали будувати подальшу кар'єру у сфері торгівлі, а пішли працювати у торговельно-економічний інститут?

— Переді мною постав вибір — йти у «високе начальство» чи у науку, з якою я ніколи не поривав. Кликали у Москву на посаду заступника міністра торгівлі Радянського Союзу. Але ні ця робота, ні це місто мене не приваблювали. Я обрав науку та Київ.

— Яким був інститут на той час та як він змінився?

— Кількість факультетів збільшилася вдвічі — було три, стало шість. Але це ні про що не говорить, головне — змінилися самі факультети. Тепер кожен з них — як тоді був цілий інститут. Зросла кількість спеціальностей та спеціалізацій. Тоді вивчали економіку, бухгалтерський облік, товарознавство та технології громадського харчування. Сьогодні підготовка ведеться за 23 спеціальностями, причому в різних галузях. Крім традиційних — торгівля, ресторанне господарство, товарознавство, туризм, готельне господарство, фінанси, банки, облік, економіка, менеджмент, маркетинг — ми працюємо в абсолютно нових сферах. Наприклад, маємо п'ять комп'ютерних спеціальностей з величезним числом спеціалізацій. Є журналістика, соціологія, психологія, політологія, міжнародні економічні відносини, право та міжнародне право, іноземна філологія. І цей перелік можна продовжувати, оскільки навчання здійснюється за 65 програмами. Серед них 3 програми для бакалаврів та 10 магістерських, які викладаються англійською.

Нещодавно студентам, які навчаються за програмою подвійного диплома, ми вручили дипломи Франції. Загалом наші студенти отримали більш як тисячу французьких державних дипломів. Близько тисячі студентів щороку проходять практику в різних країнах світу.

— Плануєте збільшувати кількість факультетів?

— Ми зробили ставку на якість. На мою думку, факультет має бути самодостатнім підрозділом, тобто вести підготовку молодших бакалаврів, бакалаврів, магістрів, докторів філософії, докторів наук, мати ради по захисту дисертацій, своїх міжнародних партнерів.

Університет — не просто заклад, який дає знання та диплом. Це середовище, в якому людина виростає та формується. Студенти та викладачі факультетів і створюють таке середовище. А ми привносимо в нього необхідні сучасні елементи: майданчики для занять спортом, університетський центр мистецтв, коворкінги для науково-технічної творчості, зала віртуальної реальності, бізнес-
інкубатор.

Цей рік не стане винятком. Плануємо запустити ще один коворкінг та завершити будівництво нового гуртожитку. Кількість студентів постійно зростає, ми маємо створити для них комфортні умови. Будівництво йшло вкрай важко, була дуже мала підтримка держави. Але університет знайшов можливість виділяти певне фінансування.

— У вас студенти не мерзнуть в аудиторіях взимку. А це біда багатьох столичних навчальних закладів. Як це вдалося?

— Так, 90% будівель закладів вищої освіти останньої зими не опалювалося. А у нас всі навчальні корпуси утеплені, скрізь стоять нові вікна та батареї. За 20 років використання тепла в калоріях скоротилося вдвічі. Людей стало більше, а води витрачаємо менше, бо замінили всю сантехніку. Справа не тільки в економії, а й в комфорті – люди стали менше хворіти.

— Чула, нібито ректори інших університетів кажуть: «У торговельно-економічному що завгодно є, Мазаракі лишилося тільки стіни грошима обклеїти». Таке дійсно було чи це анекдот?

— Практично всі будівлі університету реконструйовані. Починали ми ще у важкі дев'яності. У 2000 році ми отримали статус Національного університету. Тоді Міністерство освіти вирішило виїзну колегію провести у нас. Йдемо на обід з іншими ректорами та міністром освіти Василем Кременем. І Кремень одному з колег-ректорів пропонує:

— Подивись, Іване, як тут в Анатолія все зроблене.

Той колега пошкрябав стіни та відповів:

— Він свої стіни доларами обклеїв.

— Правду кажеш, — відізвався я. — Я свої долари наклеїв на стіни, а ти скажи міністру, куди свої подівав.

Розумієте, коли є стратегічна програма та системна робота, то є й успіхи. Звичайно, пріоритети змінювалися, бо змінювалися часи. Незмінною залишилася мета: університет має за змістом освіти відповідати світовому рівню, бути сучасним. Наприклад, зараз на факультеті інформаційних технологій вчергове змінюємо техніку. Нові спеціальності — кібербезпека, інженерія програмного забезпечення, цифрова економіка — вимагають іншої техніки. Якщо ми взялися за підготовку логістів, то створили відповідну лабораторію. Ведемо підготовку митників, психологів, то й для них модернізували лабораторії.

— Статус «Національного» університет отримав у 2000 році. Що дає такий статус закладу та яким вимогам має відповідати заклад?

— Існують певні критерії, яким має відповідати заклад, щоб отримати цей статус. А що він дає? На жаль, нічого, крім бренду. Коли в країні понад сто національних університетів — це вже неприродно. Коли президент Леонід Кучма підписував указ про надання нам цього статусу, він казав: «Це останній указ, яким надаю такий статус». Виявилося, далеко не останній, бо було 20, тепер таких університетів 120. Тобто статус Національного університету значно принизили.

— Якщо вже ми заговорили про президентів… Ви були присутні на зустрічі ректорів з президентом Володимиром Зеленським. Розкажіть про організацію цієї зустрічі, проблеми, які там обговорювали, та шляхи їх вирішення.

— Останні шість років керівництво Міністерства освіти та науки поводило себе дивно: не було жодної наради, куди б запросили ректорів. Була команда мрійників, і ми — польові командири, які ходять по землі.

Тож група ректорів звернулася до керівника Офісу президента — пана Андрія Єрмака. Написали листа про те, що нас бентежить стан справ у вищій освіті України. Ми пропонували зустрітися з керівником Офісу, щоб підготувати зустріч з президентом. Єрмак зробив більш радикально. Відразу відбулася зустріч з президентом.

Що турбувало ректорів? Число студентів в країні зменшується. Тільки в Польщі навчається вже 100 тисяч українських студентів. Сусіди що з заходу, що зі сходу переманюють нашу талановиту молодь. Опитування студентів показують: половина з них бажає виїхати за кордон. Це величезна проблема. Який вихід? Зробити українську вищу освіту привабливою та сучасною.

Говорили і про середню ланку освіти. Візьмемо дані тільки цього року: ЗНО з хімії реально складало лише 10 тисяч випускників, фізику — 20 тисяч. І ми ще не знаємо результатів цих тестів! А говоримо про технічний прогрес та нову індустріалізацію країну. Хто ж це буде робити і що ж робити далі? Те ж, що робить гарний господар: коли миску з їжею відтягає далі від собаки, ціпок треба зробити довшим. Тобто потрібна університетська автономія, не можна більше працювати у таких умовах, куди нас загнали. Куди не повернися — нічого не маєш права зробити, всюди заборони. То сидіти та терпіти чи все ж розвиватися?

Про наслідки нашої зустрічі вже відомо всій країні. Після зустрічі з'явився президентський указ. Один з пунктів у ньому — створення при президенті спеціальної ради з вищої освіти. Треба працювати, розвʼязувати проблеми, поки не стало пізно.